Памʼяті захисника України Максима Зайченка (позивний «Банні»)
“Спочатку закінчимо війну, а потім повернуся до навчання” - Максим Зайченко самостійно пішов у військкомат, аби відновити втрачену під час окупації інформацію та стати старшим солдатом 12-ї бригади спеціального призначення “Азов”.
Максим народився 7 травня 2001 року в селі Іванків на Київщині. Навчався у Синяківському ліцеї Київської області, а згодом вступив до Державного податкового університету міста Ірпінь. Там же після закінчення вишу хлопець працював в одному з відділень банку.
“Максим був дуже цілеспрямованим. Вступив до університету самостійно, з першого разу, весь час був на державній стипендії. Я йому пропонувала на всякий випадок ще до якогось ВНЗ подати документи, але він був впевнений у своїх знаннях. Відмінно закінчив бакалаврат, далі хотів іти на магістратуру, але після війни”, - згадує мама загиблого пані Надія.
Максим багато подорожував за кордоном, обожнював активний відпочинок, гори, був фанатом футбольного клубу київського «Динамо», представником колективу WBC (Світова Боксерська Рада).
“У сина були проблеми зі спиною, тому одразу не брали в армію. Але він дуже хотів допомагати, тому відкрив онлайнмагазин, де продавав одяг з українською символікою, так фінансово підтримував ЗСУ”, - розповіла пані Надія.
За станом здоровʼя Максим був списаний з військового обліку, а під час окупації рідного села Іванків на Київщині у 2022 році вся інформація, необхідна для служби, була втрачена. Попри це 14 березня 2023 року "Банні" все ж став до лав 12-ї бригади спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України.
“Він подав документи і пішов добровольцем. Я про це нічого не знала спочатку. Максим усім друзям сказав, щоб не говорили мені. Подзвонив за день, пояснив, що війна, просив не хвилюватися і пішов. Але він був щасливим тоді. Казав, що це найкращі хлопці і він пишався бути частиною бригади”, - згадує мама воїна.
Позивний Максим теж обрав не просто так. Через прізвище його часто кликали “Банні”. Він не любив цю асоціацію, адже батько пішов з сімʼї, коли хлопець був ще маленьким. Тож вирішив діяти на випередження та назвав себе так сам.
Загинув Максим героїчно - врятував побратима.
“Це сталося зранку 7 вересня. Вони були у бліндажі поблизу Кремінної (Луганщина), Максим отримав важкі поранення, а ще один побратим загинув. Повідомити про поранення вдалося лише в середині дня, відповідно евакуація надійшла ввечері”, - розповідає пані Надія.
Поки Максим чекав на допомогу, самостійно наклав джгут. Побратими розповідали, що зовсім не панікував та навіть не подавав знаку, що йому боляче.
Його привезли до Дніпропетровської лікарні імені Мечникова. Він був дуже посічений осколками, втратив багато крові, переніс ампутації обох ніг, однак помер від сукупності ран 11 вересня.
“Я тоді подзвонила до лікарні і запитала, чи буде Максим жити, лікар лиш тяжко зітхнув... Я пішла до церкви, а коли повернулася, його вже з нами не було”, - ділиться горем мама бійця.
Поховали Максима Зайченка 14 вересня на Хмельниччині, в селі Струга, куди під час повномасштабного вторгнення переїхала сімʼя - мати та сестра.
Крім них, у Максима залишилася дівчина. На 40-й день після його поховання вона теж вступила до лав Збройних Сил України. Тепер воює в 3-й окремій штурмовій бригаді.
“Максим не побоявся і я маю допомогти”, - каже вона.
Мама Максима створила петицію про присвоєння сину звання Герой України. Вона набрала необхідні 25 000 голосів і перебуває на розгляді Президента України.
Шана і слава Воїну!
Фото надані Надією Дячук
