Тендітну Ірину Шевченко, мабуть, пам’ятає багато журналістів, близьких до націонал-демократичного табору. З диктофоном і з камерою, фахова у будь-якому жанрі, україноцентрична. Ніхто не здивувався, коли вона 2021 року мобілізувалася до війська. До вторгнення симпатична пресофіцер (насправді, в батальйоні пресофіцера не передбачено, це посада для рівня бригади, але Ірина де-юре солдат, а де-факто і солдат, і прессекретар батальйону) охоче возила цивільних колег по підрозділах.
Після 24.02.2022 поїздки журналістів у батальйон «Сармат» скоротилися, а спілкування з Іриною (завдяки старлінкам) – ні.
Ми з Іриною перетиналися кілька разів у месенджері. Один раз я передала їй кілька ікон для мобільного іконостасу та молитовники для бійців від митрополита Епіфанія і вона вислала мені фото іконостаса.
Іншим разом попросила її бути обережнішою у висловлюванні, на що почула: «Я кілька разів прощалася з життям, я тримала за руку померлих побратимів, і я давно нічого не боюся».
- Ти знаєш, я запам’ятала нашу останню живу розмову в Укрінформі. Ти хвалилася тим, що придбала книжку «Піхота», недешеву. А потім і сама потрапила в піхоту. От зараз є такі періоди ледве не «поетизації» окремих родів військ: всі дуже люблять ДШВ, люблять пілотів ударних БПЛА... А що ж піхота?
- Піхота – це найкрутіше що є в нашій армії. Це універсальні солдати, які можуть все. І штурмувати, і працювати з дронами. Ну і головне в піхоти – це витривалість. Інші підрозділи зайшли, зробили свою роботу і вийшли. Піхота, незалежно від того, що вона забезпечує – оборону, штурм – тримається і працює дуже довгий час без ротації.
Ми на початку війни були в обороні на Пісках (це під Донецьком). Коли нас посунули в Первомайське, хлопці як тільки оговталися, закріпилися, одразу почали відбивати деякі втрачені позиції. Наші хлопці таке можуть: вийти з суцільного пекла, але якщо вимагає ситуація, одразу ж повертатися і відбивати позиції, на які вже заходили кацапи. Якщо з якихось причин чогось не може артилерія, о’кей, піхота сідає на БМП, бере з собою термопари, РПГ і відпрацьовує по ворогу. Якщо з якихось причин не може підійти спецура, то піхота сама проводить розвідку, сама йде на штурм. Універсальні воїни, які готові абсолютно до всього.
- Навесні 2022-го твоя бригада була на обороні Пісків, як це ти згадуєш?
- Перша спроба штурму наших позицій була наприкінці квітня. А пік прийшовся на кінець липня – початок серпня. Тоді нас суттєво посунули. Ми воювали практично без артпідтримки, а по нас сипали все, що тільки можна, крім атомної бомби, практично все.
Для адаптації мені знадобився приблизно місяць, майже місяць не вилазила з підвалу. А коли виходила, мені хлопці пояснювали як пересуватися, якщо тебе раптово десь заскочив мінометний обстріл. До цього складно звикнути, але немає нічого неможливого. Ти просто вчишся слухати звідки летить, куди летить, вчишся падати.
Тоді вже почалася війна дронів: вони бачили, де у нас позиції, хоча ми маскувалися, гатили по дорогах, якими ми пересувалися. Іноді били просто по будинках.
Коли я побачила десь заголовок, що такого міста, як Волноваха, більше не існує, у мене був шок. Потім те саме вони зробили з Маріуполем. І це знову було боляче. Тому, коли вони почали рівняти з землею Піски, в принципі добряче перекопані ще з 2014-го, це вже такого враження не справляло. Але у нас воює дуже багато хлопців з Маріуполя, з Волновахи, для них кожне зруйноване місто – біль. У всіх, з ким з них я говорила в цей період, було одне бажання, щоб вони відчепилися від міст, від цивільних, воювали з військовими. Бо вони ж саме цивільні міста почали закидувати бомбами на початку вторгнення. Ми очікували, що вони посунуть тільки на наші позиції, а вони накрили практично всю країну.
Поки в Пісках не було дуже інтенсивних бойових дій, наші мобільні підрозділи виїжджали на посилення у Волноваху, Харків, Київ.
З Пісків ми відійшли недалечко. Одразу за Пісками за тим знаменитим мостом, який називається «Республіка», починається селище Первомайське. І хлопці ще приблизно до початку зими тримали Первомайське. Потім нас там поміняв інший підрозділ і у нас було кілька тижнів зализати рани і підготувати поповнення.
- Чого ти навчилася на війні?
- Мене, ще коли я просто була на штабі, готували.
Кожен має вміти користуватися штатною зброєю. Всі навчаються тактмеду. Навчилася користуватися рацією, пересуватися під час мінометного обстрілу, слухати повітря.
- А що там можна почути?
- Що летить, звідки летить. Ще я навчилася в армії не тримати нічого зайвого, не обростати речами. Буває, що треба різко зірватися з місця, і все, що ти схопив, те ти й схопив.
- А снарядний голод був у вас?
- Ми мотопіхотний батальйон, ми з важкого не стріляємо. В перші місяці війни нам не бракувало снарядів. Але нам бракувало артпідтримки. Того, чим працюємо ми, нам вистачало, але коли йдуть інтенсивні бойові дії, зброї та снарядів ніколи не буває вдосталь. Їх має бути більше, в рази більше, ніж у противника.
- Розкажи про своїх побратимів.
- Я любила кожного з них, бо вони воюють у моїй найкращій армії – менеджери, слюсарі, водії… Був у нас хлопець, Сашко Микитенко, він загинув в Пісках влітку 2022 року, а до війни працював у Києві івентором.
Зовсім молодий хлопчина Дмитро Коцан кинув навчання за кордоном і приїхав захистити свою країну від кацапської навали. Дмитро загинув поблизу Пісків восени 2022-го.
Талановитий столичний бізнесмен Андрій Панченко відклав свої бізнесові і творчі проєкти. Звільняв Київ, Бровари, Ірпінь, воював на Луганщині. Вже у нашому батальйоні пройшов Піски, Первомайське, Вугледар. Загинув під Бахмутом.
Зараз в аеророзвідці служить цікавий чоловік – у нього була своя фотостудія. Колишній керівник однієї з Київських РДА тепер керує відділенням. А менеджер великої компанії так кошмарить окупантів у посадках, що вони вже лякаються, як тільки чують його позивний.
А ще була у нас свята жінка – ротний медик Оксана Осіпова, на жаль, загинула нещодавно… Вона мала завжди бути на ротному опорному пункті і їй вже туди мали приносити поранених з позицій. Але Оксана завжди була поряд зі своїми, в самому пеклі. Вона була фахівець екстракласу – могла «прокапати» прямо в окопі, стабілізувати під обстрілом. Дуже багато хлопців завдячують Оксані життям…
Ірина мовчить (кожного разу, коли заходить про загиблого побратима, то їй треба хвилина-друга опанувати хвилювання), і я згадую фото цієї світлої жінки Світлани на акаунті батальйону…
- Після того, як ми вийшли з Первомайська і трохи зализали рани, нас відправили під Вугледар. Це був початок 2023-го, тоді саме кацапи сунули на Вугледар. І наші хлопці мало того, що відбили наступ на місто, вони ще майже повністю зачистили славетні Вугледарські дачі. Звісно, ми не самі працювали, там дуже добре відпрацювала арта 72-ї бригади, були інші підрозділи. Але саме хлопці з нашого батальйону, піхота зачищала дачі під Вугледаром, вибивали звідти кацапську морську піхоту. Хлопці тоді взяли багато полонених, серед них кілька офіцерів. Потім нас перекинули під Бахмут.
- І було ж Бахмут – «всі молитви наші тут»…
- Це для мене найстрашніший час, який триває досі. Він для мене найстрашніший тому, що мене на позиції не брали. Коли ти в процесі, ти розумієш, що відбувається, бачиш людей довкола, ти в них абсолютно впевнена, тоді розумієш, що навіть якщо ти загинеш, то це тому, що по іншому просто ніяк, це вже доля твоя така. Але чим далі ти від епіцентру бою, тим тобі страшніше, бо весь час думаєш – як там вони, розумієш, що якщо наші не втримаються, то й тобі не довго жити лишилося. І єдина тоді розрада, це коли хлопці повертаються з позицій і ти бачиш, що всі цілі, живі і – Слава Богу...
- А як вони пояснювали, чому не беруть тебе в бій?
- Я кажу: ну, я ж в Пісках нормально поводилась, ви ж бачили.
- Та ми все розуміємо, пані Ірино. Відповідають – Але вам туди не можна, бо там дуже багато дохлої русні лежить, смердить. Взагалі, це з серії епізодів про ставлення до жінок в армії. Коли я тільки прийшла в батальйон ще до повномасштабного вторгнення, воно було рівним і я б сказала, що трошечки агресивним. Я зараз узагальнюю, бо були різні люди навколо: були привітні, були різкіші. Але ти ж знаєш – це як жінка, яка вторгається в суто чоловічий простір. Оце ж наша Січ, а на Січ жінок не допускали. І поки я проходила Курс молодого бійця на полігоні зі своїм батальйоном, то відчувала таке: дівчинко, раз ти прийшла в армію, значить ніяких попусків тобі не буде. Бігай у броніку разом з усіма, ніхто за тебе твій бронік не понесене і ніхто тобі руку не подасть, коли ти будеш з БТР чи БМП стрибати. Хотіла такого? Вперед!
- Воно ж височезне, а ти ж маленька... Стрибала з БТР?
- Так, звісно. Але як тільки почалося вторгнення, от вони там о 3-й, 4-й ранку почали фігачить, – моментом ставлення до жінок на війні помінялося. У чоловіків, як то знаєш, клац – і включився інстинкт захисника. І тоді вони вже тобі руку подають, допомагають у кожному твоєму русі. Буквально гіпертрофована турбота почалася. Це якісь особливі чоловічі гормони, які роблять з мужчини воїна, і вони йому наказують: жінок треба захищати, огороджувати від небезпеки. Так прикольно було спостерігати оцю різку зміну…
- У тилу по-різному кажуть про офіцерів, декого називають м’ясником, декого – чиїмось синком, якому «тягнуть» кар’єру. А справжніх взводних, ротних, комбатів вистачає?
- Напевно, є різні. Але оця генерація справжніх офіцерів народжувалася у мене на очах. Офіцер – це в першу чергу відповідальність, він відповідає за виконання бойового завдання, але і за збереження життів. У нас дуже класний комбат, з яким я починала в батальйоні. Той, який у нас зараз, теж дуже фаховий. Я бачу, як серед військових визначають того, хто може вести за собою людей, хто може стати, скажімо, командиром відділення чи командиром взводу. Такій людині починають довіряти якісь завдання і – просто в мене на очах командири вирощують інших командирів, нижчої ланки, але так само відповідальних.
- А як ви проживали відходи? Все-таки Бахмут залишили, тепер – Авдіївку. От як у тобі це відгукнулося?
- Ми іноді про це говоримо, але емоційно тут практично ніхто не реагує на такі речі. У нас є своя ділянка, є завдання. І оце конкретне завдання на цій конкретній ділянці ми маємо виконати і в ідеалі зберегти особовий склад. Праворуч, ліворуч дивимося тільки, якщо від дій підрозділів, які праворуч чи ліворуч, залежить ситуація на нашому напрямку. Тут кожен зосереджений на своїй конкретній роботі.
- А як настрій бійців?
- По-різному, бо хлопці воюють давно. І звісно, нам би не завадили ротація, відпочинок, бойова підготовка в більш, скажімо так, комфортних умовах. Зараз що відбувається. Хлопці або працюють на позиціях, або коли вертаються звідти – тренуються, щоб підтягнути, що треба. І такий тривалий час в одному ритмі насправді дуже важко, тим більше у нас багато мобілізованих. Це люди, які до того, як прийшли в військо, були цивільними. Коли людина йде на контракт в армію, вона свідомо погоджується на певні обмеження. От для мене, наприклад, найважче, що було і залишається – це субординація. А в нашій роботі журналістській, як ти пам’ятаєш, з субординацією все навпаки. Дорослим людям, які самі керували іншими людьми або цілими компаніями, дуже важко підкорюватися наказам, тим більше не всі вони їм зрозумілі. Дуже важко дотримуватися певного розпорядку. Я зараз не про те, коли лягати й коли вставати. Ти не можеш просто так кудись піти погуляти, бо тобі треба розвіятися. Ти практично не можеш побути на самоті. Для військового – це нормально. Для людини цивільної – це стрес. І мобілізовані пішли на це, бо в країні війна, вони мусять захищати свою Україну, свої родини. Але війна триває, триває і не відомо, скільки ще триватиме. Тому психологічно це важко. З іншого боку, є така річ, яка хлопців стимулює. Це ненависть до окупантів.
Я питала в одного з командирів підрозділу, який довго тримав позицію у край складних умовах. Вони відходили на завчасно підготовлені позиції, і кацапи просто не розуміли, чому вони в маленькому селищі під самим Донецьком просуваються по пів метра, по метру. Вони весь час натикалися на нашу нову і нову лінію оборони. Там люди стояли під постійними обстрілами. Їх просто викопували з укріплень, з землі 120-ми, 220-ми, 152-ми снарядами...
Я у нього запитала, що дало вам сил так довго триматися. Він каже: я розізлився, вони мене вибісили.
- А що побут?
- Де з’являється піхота, там просто облаштовується п’ятизірковий готель. Про побут у нас дбають, хоча це великий шмат роботи. Ми це вміли і до цієї війни, а після початку – й поготів. Наприклад, у нас була банька на дворі, її розфігачили мінометами. То ми її зробили в підвалі.
У нас в розташуванні завжди є баня, є обладнана їдальня, ти не просто похапцем можеш там перекусити, можеш справді розслабитися. Зв’язок – це святе, опалення, завжди є доступ до води, якусь пральню намагаються облаштувати.
Дуже багато залежить від командирів, від того, які в підрозділі традиції. От у нас в батальйоні прийнято, що побут має бути налагоджений добре. Командири одразу бачать, хто з бійців краще впорається з якоюсь задачею, важливо правильно людей розставити, зорієнтувати, і завжди знаходяться такі, яким подобається щось робити, хтось камінчики складає для баньки, хтось ліжка з дерева робить.
Голодним і брудним багато не навоюєш, хоча буває на позиціях і таке, що довгий час немає можливості поїсти. Втім, десь в окопах, ти не будеш собі щось розігрівати, коли іде бій, ніхто не їсть, не п’є, не ходить у туалет і скільки це може тривати невідомо. Але коли хлопці вертаються, то банька, пральня, цигарки, гаряча їжа – комфорт...
- Іро, це болюче питання, ти можеш не відповідати. Але я завжди запитую про втому від війни, про те, чи ви готові до думки, що повернути всі території не вийде?
- Я нещодавно саме з одним нашим перспективним командиром відділення на цю тему говорила, він людина, яка воює буквально з перших днів, теж колишній цивільний, він каже, що ні, треба повертати всі наші землі. Знову ж таки, ми бачимо свою ділянку, ми відповідаємо за свою ділянку, але кожен солдат бачить свій окоп, все, що хлопці можуть зробити на рівні свого окопу, вони роблять, є речі, які від них не залежать.
Це навіть не моя особиста думка, це очевидні речі. Якщо ми мобілізуємо в Україні всіх чоловіків, всіх жінок, не знаю – домашніх песиків, котиків, хом’ячків і акваріумних рибок, то нас все одно буде тупо менше, ніж москалів, тому нам потрібні якісь технологічні рішення, щоб вигравати війну.
- Ті, хто воюють на Донбасі, або люблять його, або навпаки, кажуть, що більше ніколи сюди не повернуться...
- Я закохалася в Донеччину до нестями. Це рідний край мого батька. Дивлюся на Донеччину і просто не розумію, як з такої краси можна було зробити промисловий регіон. Тут все є для туристичного раю – гарна природа, річки, озера. Тут просто неймовірне небо. Ти вночі дивишся на Чумацький шлях на небі і таке враження, що ти можеш простягнути руку і дістати зірку.
…Ірину покликали побратими. А я ще кілька хвилин розглядаю акаунт батальйону, який вона веде. Там телефони, по яких можуть дзвонити рідні бійців, бо ж ідуть інтенсивні бої, не завжди є зв’язок, там – подяки волонтерам за смаколики. Петиція про нагороду для загиблої Світлани Осіпової...
І ось останнє. «Десять років тому ми зруйнували плани ворога з політичного захоплення нашої країни. Нині щодня руйнуємо його плани захопити Україну військовим шляхом. Переможемо!»
Ярослава Міщенко, Київ