Гостею нинішнього випуску проєкту «Станція Краматорськ», що його реалізують фотографи-документалісти Костянтин і Влада Ліберови, стала Олена Риж. До повномасштабного вторгнення Росії в Україну Олена працювала у ресторанному бізнесі, була тренеркою з сервісу й комунікації. До лав ЗСУ доєдналася у грудні 2022 року. Сьогодні вона служить бойовою медикинею у 47 ОМБр «Маґура». Олена брала участь у наступальній кампанії на Запоріжжі та в боях під Авдіївкою.

Серед тем, що обговорювалися з гостею, були власне робота бойового медика на передовій, професійна психологічна підтримка в армії й загалом тема прийняття життя і смерті на війні. 

К.Л.: - Олено, як так сталося, що успішна рестораторка, яка вела досить активне соціальне життя, зараз у нас воює, штурмує?

О.Р.: - Іноді я на якусь мить ніби зупиняю все, що відбувається навколо, й начебто дистанціююсь від свого тіла та дивлюсь на те, що відбувається, зі сторони... І я відчуваю всередині, що весь мій життєвий шлях, а він був дуже різним і дуже багато різних історій у моєму житті – вони начебто мене готували до цього. Я зараз себе почуваю настільки комфортно – мабуть як ніколи, ніде себе не почувала. Це моє життя, воно складається з двох різних світів, і мені комфортно в обох із них. Коли я приймала рішення піти на службу, багато було думок, багато запитань до себе – чи треба, чи не треба, зможу, не зможу. Надихалась іншими людьми, пробувала якісь тренування до вступу, а чи норм мені бути військовою. Я йшла, закривши очі. І не було якихось рожевих окулярів, я розуміла, що йду в повний треш.   

Я б у житті не пішла ніколи на службу, якби не війна. І коли я знаходилася в 2022-му році в полі цивільному, особливо після деокупації наших областей, після того, як моє волонтерство активне закінчилося, я вже пішла на роботу і я прямо відчувала кожною клітиною, що недостатньо робила. Я не на своєму місці. Начебто важливою роботою займаюся, начебто мені вдається багато і додаткове щось робити для суспільства. І тим саме мені було замало. Скажу більше: мені й зараз замало. У мене завжди відчуття, що я можу більше, можу ще, можу ще щось. Наприклад, якщо є велика відстань між перервами в задачах, я вже нервую, що я ж пішла на війну, а не оце тут бігати тренуватися, хоча це дуже важливо. Коли, буває, я їду до батьків, я там 3 дні побуду і так – усе, пора вже збиратися, бо я ж на службі. Хоча у мене, можливо, був додатковий ще день, але я вже все, я вже на голках, вже відчуваю, що потрібно їхати. Коли ми щось робимо, наприклад, мій командир каже: Олена запускає хвилю добра по країні. До нас багато волонтерської допомоги приходить... І я є тією людиною, яка відсіює це все. Це нам потрібно, я роздала всім, а це ми зараз знайдемо куди діти. І я цим займаюся. Я відправляю переселенцям, відправляю побратимам, яким потрібно десь в інших підрозділах або ще десь в інших напрямках.

К.Л.: - То умовно ти зараз навіть волонтериш, коли ти у війську?

О.Р.: - Так. І мені також про це казали: Олено, ти не можеш це зробити. Я кажу: ні, я можу це робити і я це роблю. Я зараз пишу книгу: що мене тримає, і там багато буде і про людей, і про речі, й про події, що тримає мене бути в ресурсі... 

В.Л.: - Як загалом би ти оцінила психологічну підтримку війська на сьогодні професійно? Тобто, чи є у вас психологи, які допомагають бійцям, які зустрілись із чимось, що не знають як пережити? Чи є це у нас?

О.Р.: - Звичайно. Навіть найменший підрозділ когось налічує. Або це психолог, або це МПЗешник, який уміє, знає цей напрямок, або це капелан може бути. І всі намагаються щось робити в цьому напрямку. Питання масштабності й питання ефективності. Але фахівців набагато менше, аніж людей, яким потрібна допомога – це перше. По-друге: всі знають, що все, що стосується психологічного здоров’я, близьке й до фізичного. Поки людина сама не захоче отримати допомогу, це не має сенсу. Я знаю такі історії, що є хірурги, які не беруть на операцію людей, які не вірять, що ця операція пройде успішно. Тому що зневіра вже має велику роль – чи виживе людина, чи не виживе. 

В.Л.: - А якщо вона хоче, вона отримає в армії кваліфіковану допомогу і підтримку, яка допоможе реально? Чи це скоріше буде щось: погуляй, поспи, а далі – знову в бій?

О.Р.: - Є гарні спеціалісти. Я не буду казати, що їх немає. Допомогу можна отримати й у капелана, якщо люди віруючі й готові йти і говорити. Можна отримати у психолога, є такі. Хоча є момент ще один, коли людина приходить до психолога, починає працювати з ним – і розуміє, що він не підходить…

В.Л.: - А в армії вибір невеликий у принципі?

О.Р.: - В армії вибір невеликий. Ти приходиш, є спеціаліст, якому призначили, що він може бути психологом. Він може бути професійним, а може ні. І не склалося. У моїх побратимів такі історії є. Нам потрібно більше говорити про те, що це нормально – шукати психолога. Якщо не в підрозділі, то ззовні. Нам потрібно більше говорити, що емоційний стан, наше ментальне здоров’я – це одне з найважливіших із того, що відбувається зараз на фронті. Наприклад, у мене немає шматка ноги, це можливо гучно сказано, – шматка гомілки. Я ходжу, мене часто запитують – як там твоя нога? Я дискомфорту не відчуваю. Ну, дірка там, ну й все. Все нормально, м’язи добре працюють, уламки, які там залишилися, мене не турбують. Все у мене чудово. Разом із тим, ментальний стан може спалахувати. Наприклад, я була в гостях у батьків і у мене стався приступ, якого я не чекала. І це сталося перед сім’єю, перед дітьми. Моїми племінниками. Я про цю історію розповім обов’язкового у своїй книзі, там є про що розказати. І це великий такий виклик для мене, що ти іноді навіть не можеш цього відчути, а потім – раз – і воно десь вилітає. А якщо людина постійно в подібному стані. Я таких людей дуже багато знаю.

До прикладу: побратим, який пішов перший раз у бій, отримав дуже великий стрес. І його тіло зреагувало дуже важко. У нього був стан, коли тіло просто трясеться ще кілька днів після того, як усе закінчилося. Він не міг опанувати цей стан. Тим саме я намагалася йому запропонувати допомогу, і начебто він мене почув, начебто погодився. Але я бачила, що у нього був страх, що його осудять ті, хто з ним, побратими. Що він не справився. І що він узагалі буде звертатися до якихось психологів.  

В.Л.: - А не засуджують подібне на рівні командування? Питання, типу, депресія у людини чи стрес після бою – це є поважною причиною, що людині можуть дати якусь паузу? 

К.Л.: - У тебе контузія? Піди і відпочинь тиждень.

В.Л.: - Будемо чесними, не всі командири не в усіх умовах навіть і контузію вважають поважною причиною. Тому я й запитую.

О.Р.: - Абсолютно вірно. До цієї відповіді повернуся. Так ось цьому побратиму один із прямих командирів сказав, що це нормальна, зрозуміла ситуація. І він видихнув із полегшенням. Тіло перестало трястись…

І що я для себе зрозуміла? Що страх померти виявився слабкіший, ніж страх, що навколишні тебе не зрозуміють. Уявляєш? І це для мене був великий показник, що ми мало про це говоримо.

В.Л.: - Чи була у тебе депресія під час війни вже у війську? Якщо так, як ти це проживала, як це проходила?

О.Р.: - Протягом цього періоду повномасштабного вторгнення у мене не було депресії.  ... Але були такі важкі апатичні стани, коли гинули мої побратими. Це було складно прийняти. Найважчий день мого життя, який я сьогодні можу озвучити, – 19 жовтня. Ми втратили багато хлопців, втратили багато побратимів і це було в один момент. Це той бій, який бачили багато людей, який виставив Олег Сенцов, тільки наша група тоді вижила. Цей день важкий не через те, що я брала участь у боях, а важкий через втрати. Він досі найважчий для мене. Я знаю, що це зміниться, я готова до цього. Не те що готова, я просто мозком розумію, що оскільки війна ще далеко не скоро закінчиться, я на службі, тож попереду мене чекають ще важчі дні мого життя. Але на сьогодні саме ця дата найчорніша для мене.

... Для нашої країни зараз переломний момент. Так, віН буде довго ще формуватися. Тим саме нас чекає дуже велике майбутнє. У мене наразі немає дітей. Якщо мені вдасться народити або вдасться виховати людину маленьку, якій я б дала свою сім’ю, у мене є така мрія: я б хотіла, щоб ця людина вибирала завжди Україну, і щоб у неї були особисті бажання це робити. Й Україна має давати цю платформу для людей, щоб люди хотіли тут залишитися. Одна з причин, чому я служу – я дуже хочу, щоб усі мої люди повернулися. Дуже багато моїх людей за кордоном. Я б дуже хотіла їх обійняти. Тому для того, щоб вони повернулися, я маю бути тут.

В.Л.: - Ти не тримаєш на них образу, що вони поїхали, а ти тут служиш і фактично твоє життя на паузі? В якому сенсі... тому, що ти військова людина, ти собі не належиш, ти можеш померти, можеш покалічитися, а вони за кордоном начебто чекають, поки ти тут усе зробиш. У тебе немає образи?

О.Р.: - По-перше, я б хотіла сказати від себе: моє життя не на паузі. У нас дуже багато подій. У нас немає часу сумувати, ми в постійному потоці роботи.

В.Л.: - Адреналін, емоції – це все несеться...

О.Р.: - Так. І тому це точно не на паузі. Це навпаки, один з найкращих часів у моїх проживаннях. Так само, якщо відповідати на запитання, чи є образи. Ні, звичайно. Люди вибрали себе і я їх розумію. Коли ці люди будуть повертатися в Україну, мої люди, – якщо у мене буде можливість зустріти їх на кордоні, я б їх зустріла з обіймами.

Тому, що нашій країні потрібні люди, які будуть будувати майбутнє. Це не лицемірство. Вони вибрали себе і я вибрала себе, просто у нас “себе” різне, абсолютно різне. Й у мене немає ніяких до них претензій. Я кажу, що сьогодні кожна людина, яка має паспорт українця, має бути або на фронті, або працювати для перемоги. Мені не хочеться казати “заради фронту”... але – для перемоги. Якщо людина за кордоном і вона продовжує ігнорувати українську мову, говорить російською, не вчить своїх дітей мові й культурі, будує бізнес із Росією й іншими країнами, які є агресорами щодо нас, не донатить, не постить нічого та інше – це життя, яке вона вибрала для себе... але таких людей я не буду зустрічати з обіймами.

В.Л.: - Ми говорили тут про втрати, і прозвучала фраза, що ти морально готуєш себе до того, що гірші дні на цій війні, вони можуть ще настати, можливо, ще попереду, втрати – це завжди важко. Чи звикаєш ти до того, що час від часу втрачаєш близьких людей? Це з часом переживається якось легше чи завжди, як уперше, боляче?

О.Р.: - Нещодавно у мене була розмова з командиром, ми їхали в машині, й у нашій машині, в багажнику, було тіло загиблого побратима. Я цього хлопця не знала, ми не були знайомі близько. І я кажу командирові: цікаво, нічого не відчуваю, це – трагедія для країни, для цієї сім’ї, це закінчилося життя чиєсь, але я не відчуваю нічого. І ми проговорили, як бути хірургом, намагатися врятувати життя і так переживати не те що спокійно, а приймати смерть.

Це війна, і ми її приймаємо, звичайно, є різниця, коли гине воїн, якого я не знаю, і воїн, якого я знала, були теплі відчуття, і член твоєї сім’ї – це різне. На останньому похованні побратима я підійшла до домовини, я дуже тепло до нього ставилася, він дуже класний хлопець був, і я уявила, що в цій домовині хтось із хлопців моєї сім’ї, я зрозуміла, що поняття не маю, як це проживу. 

Тепер, коли я знаю ціну життя, знаю, що буде дуже важко, чи зможу відпустити, чи довго буду це проживати, як важко буду проживати, і нехай я це ніколи не дізнаюся. Я маю віру до всесвіту свого, що буде оберігати і мене, і моїх хлопців, та все одно ми на війні, тепер немає в Україні жодного клаптика землі, де б ми могли відчувати себе в безпеці на сто відсотків, а на лінії фронту – це ще гірше... Я бачила, як хлопці спокійно озвучують, що якийсь конкретний воїн загинув, і в їхньому голосі звучить спокій, іноді здається, що це якась байдужість, типу, позивний і фраза «на щиті».

Я от думаю, як ми черствіємо, і через 30 хвилин я бачу, як ті самі хлопці носяться по лікарні з телефоном, видзвонюючи командування, щоб організували швидку для побратима, який у важкому стані й ще живий, і ми за його життя боремося. І я зрозуміла, що я помилялася, ми не черствіємо, ми просто приймаємо реальність. Там, де ми можемо врятувати життя, ми будемо робити це до останнього. І наше головне завдання – щоб тіло потрапило додому, до батьків, – це перше, і друге – це залишити пам’ять про цю людину.

К.Л.: - Ти пам’ятаєш першу людину, якій ти давала медичну допомогу на полі бою?

О.Р.: - Це мій брат був. Перед цим був за годину момент, коли я наклала турнікет, тоді це був не Діма, це був танкіст, він опинився біля мене. І знову ж, “рулетка”: два тіла лежать поряд, у мене все добре, у нього розірвана рука. Все свистить, все летить, – це перші мої десять хвилин на лінії фронту. Не тільки мої, всіх майже нас, просто хаос, який ти не можеш опанувати, що відбувається. І кричить людина, що він поранений, він тече, і я, не піднімаючи голову, маю накласти турнікет, навіть не розуміючи, чи в нього кров тече з-під пахви, чи у нього кров тече з руки і з якого боку. Я просто не маю на це можливості, не маю часу. Я про всяк випадок максимально високо кладу турнікет – і все, і далі я знаю, що цю людину заберуть, я більше на ній не фокусуюся, тому що я фокусуюся на завданні, треба йти далі. А вже повноцінно, коли це вже був Діма, коли він підірвався на гранаті й майже повністю відірвало йому нижче коліна праву ногу, сильно розірвало ліву ногу і руку, він був дуже важкий, і от йому я надавала допомогу повноцінну.

Я вимкнула всі емоції, що це Діма, я просто працювала, руки робили, робили, робили, я його витягувала, я з нього знімала броню, накладала турнікети, перевертала його, організовувала хлопців, які мали його тягнути, говорила з ним, обіцяла забрати його речі, і це було тупо на автоматі....

В.Л.: - Надавати допомогу близькій людині і тій, яку ти вперше бачиш, є різниця, важче?

О.Р.: - В моменті – ні, це людина, яка потребує тут і зараз допомоги.

В.Л.: - То ти це можеш відокремити, що це не твій побратим близький, це просто людина, якій потрібна допомога?

О.Р.: - Те, що Діма загинув, я усвідомила тільки тоді, коли мене вже забрали в швидку, і мене там наздогнало. Я знала, що Діма загинув, я стояла, про це спокійно говорила зі своїми побратимами, і в мене не було ніяких емоцій, тому що там немає на це часу. Просто пам’ятаю: я іду по окопу, я стояла посередині, це був наш перший бій, частина побратимів із входу, частина з виходу, і я просто досередини доходжу, до якоїсь частини переду, там, де був парамедик на той момент, – і впираюся в ноги чиїсь. З бліндажа просто лежать ноги... Якщо вже вони так лежать, я розумію, що це людина, яка загинула. Я нагинаюся, питаю хто це, мені озвучують – і я абсолютно спокійно це приймаю, хоча ще пів години тому я цьому хлопцю передавала Діму, він його тягнув, а тепер уже лежить мертвий.

Це просто прийняття, ти розвертаєшся, кажеш “окей” і йдеш далі працювати. А потім, коли виходиш із цього всього, наздоганяє так, що іноді просто... У той момент, коли мене забрали в швидку, коли мене почало наздоганяти, у мене відняло мову, я як рибка відкриваю рота, а слів нема. Психіка так не впоралася з емоціями, що в моменті роботи все закрито, нічого не пускає, тому що якщо я почну це пропускати, то воно буде заважати мені працювати, і тому я все закриваю, наскільки це можливо, і дозволяю відчинити ці ворота вже тоді, коли є безпечне місце, не треба працювати, не треба фокусуватися на чомусь, вже можна видихнути, тоді нахлинає. І я, в принципі, можу сказати, що схожу модель поведінки я у більшості бачу, у більшості хлопців, які навколо мене. Можливо, у когось по-іншому трошки, але збоку воно справді виглядає так, що всі фокусуються на завданні, на моменті виживання себе і підрозділу, – це найголовніше. Я думаю, що ви це могли бачити.

В.Л.: - Як військовій, тобі здається сьогодні достатньою підтримка з боку цивільних?

О.Р.: - Зараз я скажу таку не дуже популярну штуку, і хтось потім буде кидати в коментарях багато чого, проте я вважаю, що це робота не тільки цивільних. Ми маємо про себе також попіклуватися, я маю на увазі про нас як про військових. Для того щоб цивільні могли і знали, як нас підтримувати, ми маємо говорити їм, як це робити, допомагати їм зрозуміти.

На початку нашої розмови ми зачепили таку тему, що військовослужбовець повертається у відпустку додому і цих десять днів – не ідилія і відпочинок, а якісь іскри, тому що вони не розуміють одне одного. А суть у тому, що військовослужбовець не дає сім’ї інформації, як треба тепер з ним говорити, як його підтримувати, а сидить і чекає, що його сім’я зрозуміє. А його сім’я не може цього зрозуміти, – це неможливо, вона не ходить не передову, і тому тут така сама історія. Ми, військовослужбовці, маємо допомагати цивільним зрозуміти нас ліпше, і тоді вони нас більше підтримуватимуть.

К.Л.: - Дай, будь ласка, три поради, як ми можемо допомогти військовим. Військовий повертається до своєї дружини – і дружині три поради, що їй робити.

О.Р.: - Перше, набратися терпеливості, прийняти, що її чоловік змінився.

К.Л.: - Вона не бачить чоловіка рік, два, у неї вже терпеливості немає, вона хоче свого чоловіка.

О.Р.: - Тут питання – на що вона готова. Якщо вона не може більше з цим впоратися, не готова його приймати, з цим миритися і вибирає себе, можливо, своє щасливе життя, хоче піти від нього, – це її право. Я розумію, що це різко або страшно звучить, але все ж люди мають право вибирати себе, – це одна історія. Але якщо вона хоче зберегти стосунки і сім’ю, то, звичайно, неможливо зрозуміти тут і зараз людину, яка повернулася. Потрібно намагатися знаходити відповіді, поки він на службі, дивитися відео, слухати, говорити, можливо, з ним, можливо, з іншими військовими, треба більше дізнаватися, шукати відповіді. А далі просити свого чоловіка, сина, брата, хто цей військовослужбовець, просити допомогти їй, умовно, якщо б це я зверталася до тебе, допоможи мені зрозуміти тебе, зрозуміти, як я можу бути поряд з тобою, як я можу підтримати тебе, що тобі потрібно, що тобі точно не потрібно, що я можу тобі дати, що не можу. Чим це відрізняється від того, коли людина, цивільна або здорова, зустрічає військовослужбовця без ніг, – та сама історія: чи можу я тобі допомогти, чим можу, як можу, підкажи, – і тоді є конект.

Тут так само – ми маємо транслювати нашому військовому те, що я готова бути з тобою тут і зараз, незважаючи ні на що, що б ти не проживав, я буду поряд, допоможи мені дізнатися, що я можу казати тобі, а що не можу, і я тоді це знатиму і враховуватиму, як би ти хотів, щоб ми з тобою комунікували, що б ти хотів отримати тут і зараз. Військовий приїжджає додому, рідні його дуже довго не бачили, обліплюють, хочуть його уваги постійної, а військовому хочеться, навпаки, – щоб усі зникли.

...У мене з моїми рідними була домовленість, що я не брешу їм, що в моєму житті відбувається в рамках того, чим я можу ділитися і розповідати. Вони не відмовляють мене, в цілому, що це безсенсовно…

І коли після першого поранення я розповідала сестрі, як там танчик стріляв, летіли гранати, я бачила її погляд, завмерле тіло, наче зупинилася кров у жилах. Я кажу: так-так, ану ми з тобою зараз проговоримо, можливо, немає сенсу тобі це говорити, тому що тобі це важко чути, на що вона мені відповіла, що навіть якщо мені важко, навіть якщо мені боляче це чути, я хочу це чути, тому що я маю знати, як ти живеш, я маю знати, через що ти проходиш, щоб розуміти тебе і бути підтримкою тобі, розумієш. І це у нас трапилася наша розмова, моєї сім’ї, можливо, в інших по-іншому буває. Якщо ми не розуміємо себе, яка нам допомога потрібна, то що б нам не давали…

В.Л.: - Звісно.

О.Р.: - Якщо ти не знаєш, куди іти, куди б ти не прийшов, це завжди буде не те. Тут так само, ми маємо себе зсередини більше розуміти і знати, – це перший момент. І другий момент – те, що я сказала, що для цивільних потрібна, хоча мені дуже ріже слух «цивільні», «військові». Але окей, для цивільних велике завдання – допомогти нас зрозуміти, і вони ніколи нас не зрозуміють, якщо ми не будемо давати їм цю можливість, якщо ми самі не будемо їм розповідати про те, хто ми, як змінилися, чим зараз живемо, що нам потрібно, що мене гріє, що мене виштовхує, чому так, яка моя потреба, які мої мрії…Тому ця історія – двостороння, це двосторонній рух: я до тебе і ти до мене, і тільки тоді відбувається об’єднання.

К.Л.: - Ти сказала, що тобі дуже ріже слух: «цивільні», «військові». А чого?

О.Р.: - …У нас так: виїжджав з країни, не виїжджав, служив, не служив, служив у тилу, служив у військах, скільки, ходив на вихід два рази, десять, поранений, не поранений, втратив кінцівку, не втратив здоров’я, втратив будинок, не втратив, був в окупації, не був.

К.Л.: - Це можна говорити без кінця.

О.Р.: - Це безкінечний процес, коли ми будемо розділяти одне одного.  Тому українці – це один народ, неважливо: втратили, не втратили, воювали, не воювали. І чим більше ми будемо цих розмежувань придумувати, тим важче нам буде одне одного зрозуміти. Тому – більше обіймів, – моя фраза, яку друзі, побратими перевели в абревіатуру. Я кажу, що треба обійматися від серця до серця.

К.Л.: - До речі, я часто це кажу, коли обіймаюся.

О.Р.: - Так, від серця до серця, – і це вже абревіатура, ВСДС, мені пишуть – ВСДС, я вже знаю, що вони мають на увазі, тому що це – моя фраза і прапори так підписую скрізь. І більше обіймів, вони можуть бути віртуальні, фізичні, які завгодно, і це обійми про прийняття. Чим більше я приймаю себе з усім своїм світом, добре, не дуже, глибоким, маленьким, тим більше я прийматиму людей навпроти себе.

К.Л.: - І останнє запитання. У нас сьогодні була дуже цікава розмова. Скажи, будь ласка, що, на твою думку, найважливіше для українського суспільства тепер?

О.Р.: - Прийняття.

К.Л.: - Поясни.

О.Р.: - Це те, що я щойно озвучила: прийняття себе, прийняття людей, прийняття нашої історії, прийняття нашого сьогодення, що це з нами відбувається, все. Ми маємо перестати повертатися лицем назад, не те що забути наше минуле, а намагатися його знову і знову повернути. Як каже Алла Клименко, моя вчителька, яка багато чого мене навчила: це не минуле тебе тягне назад, це ти не можеш відпустити своє минуле. Так і тут: перестати тягнути це минуле, потрібно відпустити, прийняти, що у нас нове життя, нове майбутнє, прийняти себе, прийняти зміни свої і зміни людей, які нас оточують, і зміни країни. Життя триває, незважаючи ні на що, і це доказ: одна із історій в моїй книжці буде про те, що Роботине не існує, просто не існує. Те, що тепер говорять про це, кажуть назву цього села, – це просто крапочка на мапі, та назва, яку хтось озвучив, тому що знає її або в якомусь контексті… Там взагалі тепер нічого немає, але кожного ранку, на сході сонця досі співає півень. Я чула його, коли там була, і він дотепер співає.

В.Л.: - Дуже цікаво, щиро дякую тобі за цю розмову відверту, це було дуже круто, мені здається, і взагалі, яка ти є. Нумо обійматися!

О.Р.: - Обіймаймося від серця до серця.

Влада Ліберова, Костянтин Ліберов

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на ютуб-каналі «Ukrinform TV»

Фото: Ілля Русачков