Гість нинішнього випуску програми фотографів-документалістів Костянтина і Влади Ліберових «Станція Краматорськ» – Микола «Фрост» Кущ. У свої 25 років Микола має за спиною чималий досвід служби у війську – він захищає Україну з 18 років. Воював на Донбасі під час АТО/ООС, а після початку повномасштабного вторгнення РФ – у складі полку «Азов» брав участь в обороні Маріуполя. Пройшов через російський полон, був засуджений до страти так званим «судом днр». «Фрост» був одним із військових, яких обміняли на Віктора Медведчука. Зараз Микола повернувся в стрій та продовжує захищати Україну.

Розмову ж із гостем вели про військову службу й роботу на передовій, оборону Маріуполя, злочини росіян проти цивільних українців, відновлення українських захисників, які повернулися з російського полону. Проаналізували, як відбувається підготовка бійців «Азову», як протистояти ворожій пропаганді, яким має бути патріотичне виховання в Україні та в чім важливість вивчення історії у школі.

К.Л.: - Для початку – розкажи в трьох реченнях про себе. Хто такий Микола Кущ?

Фрост: - Розвідник. Заступник командира взводу розвідки групи спеціального призначення в складі 11-ої бригади. Зараз цілком і повністю живу війною. На творчість – ні часу, ні натхнення немає. До цього дуже хотів займатися фотографією, відео, а ще до того – навіть пробував займатися кінологією, собак дресирував.

К.Л.: - Як твоя фотографія? На війні нічого не знімаєш?

Фрост: - Нема коли. Інколи записую відоси. І то, враховуючи, що ми в основному працюємо вночі, то там мало що можна назнімати.

К.Л.: - Я пам’ятаю, коли ви тільки повернулися з полону, у суспільства була така думка, що не можна нічого говорити про полон, бо це може нашкодити тим, хто там залишився.

Фрост: - Хоч що розповідали б чи ні – їм там погано в будь-якому разі, над ними знущаються щодня, незалежно від того, сказав хтось там щось чи не сказав. Елементарно, по Таганрогу прилетів якийсь дрон, щось там розкурочив – то в цей же день всі пацани на СІЗО зазнали побиття. Так що ж тепер, дронами не бити по Таганрогу? Тобто, війну цим не зупиниш. Зрозуміло, що там над ними знущаються. Одна справа, якби там нікого не чіпали, а от за такі історії чіпають, то ще можна було якось тут гратись із цим. А так там у будь-якому разі, може це прозвучить лицемірно якось, там пацани потерпають у будь-якому разі щодня…  

В.Л.: - Що ти відчував у той момент, коли ти зрозумів, що є наказ, щоб ви йшли в полон? Як ти це сприйняв?

Фрост: - У мене, коли сказали про це, отак от просто все в один момент опустилось, упало. Адже ми ще за день до того відбивали штурм. Ще й нормально так його відбили. У мене в той день був прямо такий приплив моралі, типу, що нічого ж собі, – ми ще ж можемо і місяць, і два стояти, мені так здавалось.

К.Л.: - А БК (боєкомплект) був, щоб стояти?

В.Л.: - І як воно реально було?

Фрост: - Там справа більше не в БК була, а в харчуванні й у фортифікаціях. Вони там під нуль усе зносили. Типу, є умовно ангар, вони його рівняють із землею, там уже немає даху, відповідно – у тебе нема захисту, у тебе немає укриття від арти, немає куди йти, тобі треба зніматися. А потім тобі по рації, розповідаю за іншого, у кого ця історія була, дорікають – чому орки туди можуть зайти, а ви не можете? А може тому, що вони б’ють артою, а в нас нічого немає, тому вони заходять, тобто їм було не принципово. Вони могли зрівняти якийсь ангар, а потім спокійно туди зайти й сидіти, їм було норм – на них там зверху нічого не падало. А нам доводилося відступати, і вони вже такий нормальний шматок заводу зайняли. Ми вже в принципі собі будували плани, як ми будемо битися в тунелях. Щоправда я думаю, що ті плани пішли б до одного місця, нас би тупо витравили б газом чи щось у такому дусі.

В.Л.: - Давай інше питання. Як ти думаєш, якби не було цієї команди – йти в полон, ти був би живим зараз?

Фрост: - Дивись, знаючи те, що мені пощастило, а мені страшенно пощастило, що я вийшов через чотири місяці, то так, звісно я можу казати, що це було правильне рішення. Але знаючи, що було з хлопцями, які вийшли навіть через рік, навіть вони говорять: я б краще петляв би полями-лісами, намагався якось вийти. І враховуючи те, що людям обіцяли так само чотири місяці – й вони сидять там досі... Повірте, там багато кого, я впевнений, уже немає. І я знаю про спроби суїциду там, і я впевнений, що декому вже це вдалося. І я впевнений, що я б скоріш за все щось подібне зробив, якби я відправився на якийсь там Таганрог чи ще подібну якусь історію. І мені просто пощастило. Тепер я можу казати, що так, це було правильне рішення умовно, тому що я потрапив у ті 200 чи скільки нас там було щасливчиків, які через чотири місяці вийшли. 

К.Л.: - Кожного разу, коли я чую якісь історії про Маріуполь, моя свідомість просто відмовляється в це вірити.

Фрост: - Маріуполь – це просто така трохи унікальна історія в тому плані, що це дуже величезне місто, яке з перших днів опинилося в оточенні, і там по-суті творився просто суцільний апокаліпсис. Фактично все, що ти бачив у фільмах, там відбувалося. Тобто – пропало світло, пропав зв’язок, немає води, немає їжі, гроші втратили будь-яке значення, люди між собою собачаться, б’ються, військові воюють у війну, цивільні живуть якесь своє життя. Усім вже на все байдуже і просто відбуваються якась вакханалія й апокаліпсис...

В.Л.: - Чи можна якось нам сьогодні, людям, які розуміють, що відбуваються, працювати з суспільством на широкий загал, щоб пояснити, навчити цьому критичному мисленню. У тебе воно є.

Фрост: - З приводу, як учити критичному мисленню, не знаю, це може більше питання до психологів чи хто там краще розбирається в людській психології, як це донести людям. Я вважаю, що просто на державному і всеохопному рівні має бути серйозний підхід навіть до того самого вивчення історії в школі. Я просто пам’ятаю, яке відношення до історії навіть було, як у мене, коли я навчався у військовому ліцеї. Нам казали: от математики треба шість пар на тиждень, а історію – не треба давати, давайте ще геометрію поставимо. Ну от – виріс якийсь Вася, який кричить за «рускій мір», і він «очєнь харашо знаєт геамєтрію». Ви краще б ставили декілька пар історії – і прямо робили на ній наголос, і ще й перевіряли вчителів, які цю історію викладають. Тому, що з цим навіть у тому ж військовому ліцеї імені Богуна, не знаю як зараз, на той момент були питання як мінімум до одного з викладачів.

В.Л.: - Як ти ставишся до військово-патріотичного виховання дітей в Україні зараз?

Фрост: - Вважаю, що це в будь-якому разі потрібно, тому що дітей, по-перше, якщо не брати навіть історичний і ідеологічний аспекти, вже з самого дитинства привчають – що таке погано, а що таке добре. Привчають до спорту, до якихось хороших звичок, елементарно – роль жінки і чоловіка в суспільстві, взаємоповага одне до одного і таке інше. Тобто, дітей з дитинства вчать історії, щоб для них потім у 30 років, або у 20, не було відкриттям, що Харків, виявляється, не перша столиця України. Розумієте, про що я, в такому дусі. Тобто, дітей вже з дитинства слід привчати. Щоб розуміли, в якій вони державі живуть, що вони мають, через що пройшли їхні пращури і ця держава, щоб діти отримали те, що вони зараз мають, щоб вони це з самого дитинства цінували і розуміли. Бо мій розум і мою свідомість свого часу просто врятував урок історії…

К.Л.: - Що є хорошого?

Фрост: - Що є хорошого? Те, що незважаючи на ситуацію – у людей ще вистачає морального духу стояти далі.

В.Л.: - Як думаєш, надовго нас вистачить?

Фрост: - Не знаю. Говорю за наш підрозділ, що ще на якийсь час вистачить.

В.Л.: - На твою думку, ми програємо війну зараз?

Фрост: - Ми її вже однозначно не програли. Тому що програти війну – це коли б вони зайшли в Київ, зайняли б його. В моєму розумінні – це було б, коли вони вже під Львовом опинилися б. Тому ми вже у будь-якому разі не програли. Так, по фронту потроху де-не-де вони просуваються, але все одно – якихось там великих міст вони взяти не змогли.  

Влада Ліберова, Костянтин Ліберов

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на ютуб-каналі «Ukrinform TV»

Фото: Ілля Русачков