Військові в ТЦК: Буде більше зброї - мобілізація піде краще

«А чого ти досі не там?», «Іди сам воюй!» – ці фрази часто кидають в обличчя військовим, котрі займаються мобілізацією. Переважно ті, хто ображають, самі ж знімають усе на телефони й викладають у соцмережі. Далі вже несеться справжня лавина емоцій. Складається враження, що суспільство чітко розділило військових на “героїв, які на фронті” і “тецекашників”. Хоча мобілізацією нині займаються переважно ті, хто пройшов війну.

Про те, як таку ситуацію сприймають самі військові, говоримо з головним сержантом ЗСУ Миколою Павловим “Ніксоном”, який після поранення вже майже рік служить у Закарпатському ТЦК та СП. Із соціологом, професором Ужгородського нацуніверситету, “професором з окопів” Федором Шандором та директором Інституту соціології Євгеном Головахою спілкуємося на тему, що маємо робити, аби змінити ситуацію. Деталі – в матеріалі Укрінформу.

АРМІЯ ПОПОВНЮЄТЬСЯ САМЕ ЧЕРЕЗ ВІЙСЬККОМАТ

Із Миколою Павловим зустрічаємось під час його обідньої перерви. Він коротко розповідає про свій шлях у ЗСУ, зауважує, що до армії потрапив саме через військкомат на початку повномасштабного вторгнення. 10 березня 2022 року “Ніксон” уже був у 128-ій бригаді, після коротких навчань його прикомандирували до 15-го окремого батальйону в бригаді. До слова, це – один із тих батальйонів, що мають найбільшу бойову славу та, що взаємопов’язано, велику кількість втрат.

- Піти до війська – мій свідомий вибір. Я намагався зробити це ще у Харкові, але потім вирішили, що спочатку вивезу дружину і маму. Тоді їй було 85, незадовго до великої війни я забрав її з Криму. В Ужгороді ми орендували будинок, я залишив сім’ю, а сам пішов на війну. Прийшов у ТЦК, з нас сформували два автобуси і повезли в Мукачево. Провели співбесіди і чоловік 6-7 відібрали в 15-ку. Там були переважно молодші за мене хлопці, таких, трохи  підстаркуватих, було троє. Ну а далі був Бахмут, траса Лисичанськ-Бахмут, Зайцево, знову Бахмут. Потім перекинули під Вугледар, Водяне, потім – знову Бахмут. Потинялись трохи фронтом. На початку осені 2022-го нас закинули на Херсонський напрямок і там я зловив дві кулі. Пів року лікувався, шість операцій, потім вивели поза штат і вже у липні 2023-го продовжив службу у військкоматі, – розказує “Ніксон”.

Тобто, Микола Павлов потрапив до ТЦК тоді, коли почалася кампанія із залучення до служби у військкоматах визнаних обмежено придатними через поранення на фронті військових.

На той час сприйняття військових із ТЦК вже набувало негативного характеру в суспільстві, тож запитую в співрозмовника, чи його це не насторожувало?

- Ні, в мене було і є чітке розуміння, що армія поповнюється саме через військкомат. Я дуже здивувався, коли вперше пішов на оповіщення на вулиці й зупинки, та побачив, що хлопців, власне, немає. Вони, побачивши нас метрів за 100, просто тікали – хто куди. Я спитав тоді напарників, мов, а де наші добровольці? “Та вони закінчилися ще влітку 22-го”. Мене це дійсно здивувало, – каже Микола Павлов.

МАЙЖЕ ВСІ СЛОВЕСНІ НАПАДИ – ВІД ЖІНОК

Питаю військового, чи ще більше він здивувався, коли під час заходів оповіщення зустрівся з образами з боку громадян.

- Ні, бо я розумію, звідки це йде. Майже всі словесні напади – від жінок, викладають у соцмережах теж, першочергово, жінки, котрі зараз переховують своїх чоловіків. Жодна дівчина, мама чи дружина чоловіка, котрий служить, не ображатиме військових, не зніматиме про них відео для Тік-Току, бо розуміє, що мобілізація потрібна. Ну а ці жіночки істериками просто намагаються сховати своїх чоловіків ще далі. Так, рідко яка мати скаже: “Добре, синку, йди на війну”. Адже ризики не повернутись – дуже високі. І я, видаючи повістку її синові, не можу гарантувати, що конкретно він піде в армію, пройде навчання, потрапить у бойову частину і далі, а на війні з ним нічого не трапиться. Не тільки ці жіночки, а й самі хлопці мені кажуть: “Ви посилаєте мене вмирати, я йду на смерть”. Намагаюся щоразу пояснювати: “Ти йдеш не вмирати, а битися за свою країну”. Пояснюю, що хлопці досі мали відстрочку, за них це робили інші. І якщо потрапили до нас – просто прийшов їхній час.

Особисто я міг не йти на війну, мав підстави не служити до поранення, адже у мене – два штучних суглоби, літня мама, яка потребує догляду. Але хто ж тоді піде? Я – старший чоловік, багато чого в житті бачив, і коли йшов воювати, розумів – що там буде, що війна – це відірвані ноги, руки. У принципі, нічого нового я там не побачив. Але розумів, що треба йти, – каже Ніксон.

ВЕЛИКА ПРОБЛЕМА – ЗІ СВІДКАМИ ЄГОВИ

- Коли вас, як працівника ТЦК, ображають на вулицях, як ви це сприймаєте і як реагуєте?

- Щоб уникнути конфліктів, намагаюся уявити, як воно виглядає з іншого боку. Якщо я агресивно реагуватиму на закиди, словесні образи, це викличе ще більший супротив.

Так, звісно, є випадки, де ми перебільшуємо, але коли “бикують” і кажуть тобі в очі: “Та пішов ти...!”, – важко залишатися врівноваженим. Хоча особисто в мене такого не було. Треба сказати, що коли вщухають емоції, у більшості випадків перед військовими вибачаються.

На оповіщеннях я маю максимально спокійно донести інформацію і провести роботу, тобто, мобілізувати людину. Звісно, бувають конфлікти з родичами. Трапляється, що привозимо хлопця до нас, а під воротами вже стоїть група підтримки, і вони всі починають волати, знімати на камеру. Я не реагую, просто продовжую робити свою справу.

Звісно, бувають конфлікти з мобілізованими: хлопчина пише відмови, говорить завченими фразами, телефонує адвокату... Я завжди намагаюся розмовляти і пояснювати, часом це дає ефект й істерика припиняється. Моє завдання – зсунути людину з позиції несприйняття (не хочу, не можу, боюся) до розуміння, що це – потрібно, прийшла його черга. Іноді це вдається, іноді – ні. Ці хлопці ж готуються до того, щоб не йти в армію. Вони вчать, що говорити.

Дуже велика проблема – зі свідками Єгови. Ти пояснюєш ситуацію, а там “стіна”: “Я – свідок Єгови, у мене Бог у серці, мені Господь забороняє воювати”. Кажеш йому: “А хіба в моєму серці інший Бог? Чи він інший у людини, яка щонеділі ходить у церкву, але зараз служить в армії?”.

ДІВЧАТА, ВИ РОБИТЕ НЕ ТУ СПРАВУ

- Ви майже рік у ТЦК, чи погіршується ситуація з мобілізацією?

- Скажу так: вона не покращується. Чому? Знайти просту відповідь і сказати, що треба зробити отак і так і все буде добре – не можу. Але є думки, що саме потрібно змінювати. Перше – існує великий розголос, мовляв, поранені хлопці не мають підтримки від держави. Погана інформація завжди йде попереду хорошої. Це треба виправляти, тобто, змінювати ситуацію зі ставленням до поранених.

Друге – зброя. Коли приїжджає зброя, настрій одразу покращується, – і на фронті, й у тилу. Тому буде зброя – автоматично не буде цього “нас відправляють на м’ясо”.

Третє – детальні роз’яснення, що з людьми відбуватиметься після мобілізації. Інформація про зарплату: що в навчальному центрі вона 20 тисяч гривень, у військовій частині – від 50-70 тисяч, якщо бойові –100-120 тисяч. Слід інформувати, які переваги за УБД, як підтримуватимуть людину у випадку поранення тощо.

Ну й ще одне – належна реакція правоохоронних органів на протидію ЗСУ. Адже це все виглядає як організована система такої протидії. Ми приїжджаємо на оповіщення, за п'ять хвилин про це пишуть у всіх міських групах, – наші люди також там є. Наші буси відслідковують, усі ці перекриття трас у селах...

Аби ця система не працювала, достатньо існуючих законів, просто поліція повинна реагувати належним чином на кожен випадок. От перекрили трасу – і мало бути попередження, належна реакція правоохоронців, мовляв: “Дівчата, ви робите не ту справу”. Бо це все має наслідки.

Треба, щоб самі жінки говорили: “Дівчата, зупиніться, наші хлопці – там, ваші – вдома, не треба шукати приводів, щоб вони не служили”.

МИ – НЕ ЄДИНІ, ЧЕРЕЗ ТАКЕ ПРОХОДИЛИ ВСІ КРАЇНИ З ДОСВІДОМ ВІЙНИ

- Соціологія – не Тік-Ток чи Фейбсук. Ми чітко фіксуємо явище, коли воно повторюється та досліджується. Наразі щодо цієї ситуації немає соціологічних досліджень, – каже Федір Шандор. – Утім, дослідження щодо сприйняття в суспільстві інституту армії проводили в інших країнах після Другої світової, В’єтнамської, локальних національних війн. Під час В’єтнамської війни були масові протести у США, і навпаки – акції підтримки. Те ж саме відбулося у Хорватії, коли вона воювала проти Сербії за свою незалежність, там теж протести були проти їхніх ТЦК. Тому ми в Україні зараз нічим не відрізняємось від решти країн, що мають досвід війни.

Подібне несприйняття суспільством військових, каже Шандор, це –  класика, яка з точки зору психології пояснюється запереченням, гнівом, торгом, а потім – прийняттям та адаптацією до реалій.

- У суспільному форматі ми – на етапі адаптації до нового явища. Ми пройшли момент патріотичного піднесення, етап “не може бути, що на нас напали”, етап “ненавидимо ворога, який напав”. Прийшов час адаптації. Причому, є загальносуспільний та окремий етапи для кожного регіону. Не всі регіони однаково відчули війну. І там, де були військові дії, сприйняття ТЦК відрізняється від тих регіонів, де бойових дій не було, – каже Шандор.

Запитую, як впливати на ці процеси, чи змінювати ситуацію? Єдина порада від професора з окопів: слід діяти компетентно.

- Це стосується всіх. Флуктуації (відхилення – авт.), якими є невмотивовані спалахи емоцій, притаманні людям у всі часи. Тому ми далі спостерігатимемо, як хтось знімає в Тік-току чи пише гнівні дописи про військових. Інформаційна епоха просто масштабує проблему, простими словами, якщо раніше те, що ти дурень, знали тільки твої рідні, то зараз про це відомо всім.

От зайшли військові з ТЦК у паб, де ти відпочиваєш, і кажуть: “Шановні друзі, у зв’язку з тим, що в країні – купа підроблених документів, ми зараз перевіримо дані чоловіків призовного віку”. Це – нормально, тому що у нас – війна, дійсно багато підробок. І якщо у тебе документів немає, звісно, тебе забирають у ТЦК. Не хочеш – носи із собою документи, не робиш цього – ночуй у військкоматі. Бо якщо прийде час і тебе руські спіймають у пабі, ти будеш змушений піти в армію негайно, інакше розстріляють на місці. То, можливо, ти зараз перестанеш знімати відео для Тік-Току, а підеш у військкомат та поновиш дані в базі?, – каже соціолог.

Шандор також ділиться досвідом, як військовим протистояти хейту.

- Коли особисто я зустрічаюся в суспільстві з хейтом, то не звертаю на це уваги. Розумію, що хлопцям десь може бути боляче, але я до того звик. Плюс я соціолог, це допомагає. Хлопцям раджу не ставитися до таких ситуацій агресивно. Я би радив набратися терпіння – як у спорті. Мені дуже помагає американський футбол. Там прийнято, що противник ображає тебе, штовхає, щоб вивести з рівноваги. Просто ігнор – і рухатися далі. Це для нас головне, –  розповідає він.

НАМ ДОПОМОЖЕ ЗАКОН: НА КОЖЕН ТАКИЙ ВИПАДОК МАЄ БУТИ РЕАКЦІЯ

Директор Інституту соціології Євген Головаха наголошує, що настрої щодо несприйняття військових у ТЦК, швидше за все, не віддзеркалюють точної ситуації в суспільстві.

- Разом із тим, це – не поодинокі випадки, тому не можемо говорити, що такого немає в суспільстві чи громадській думці. Треба мати статистику, тоді розумітимемо, наскільки це стає системою: може маємо кілька випадків по країні, а може таке – у кожному селі.

Але доконче зрозуміло, чому ми зараз із вами про це говоримо, – бо, наприклад, на початку 2022-го року такого бути не могло, – зауважує пан Євген.

Є кілька чинників, що призвели до такої ситуації, зазначає він.

- 2022-й був роком емоційного підйому населення. На той час усе, що сприяло формуванню армії та спротиву, просто не могло викликати негативного сприйняття чи реакцій. 2023-й рік – це дуже великий досвід утрат. За останніми даними, три чверті українців мають знайомих чи родичів, які загинули. Цей досвід, зрозуміло, викликає страх. Цим пояснюється ще й те, що, у більшості випадків, образу до військових у ТЦК генерують жінки. По-перше, вони значно емоційніше реагують на всі ситуації, пов’язані з ризиком для життя. По-друге, жінка за своєю природою створює життя і захищає його. Тому, підсумовуючи, скажу, що до такої ситуації призвів досвід втрат, те, що війна розтягується на невизначений час, розчарування від контрнаступу. Загострює емоційне ставлення до проблеми й те, що у законі про мобілізацію, зрештою, немає обмежень про терміни перебування в армії: усі розуміють, що мобілізація – це надовго, –  пояснює Головаха.

Він наголошує, що військові абсолютно несправедливо стають жертвами ситуації, має місце неадекватне й викривлене сприйняття болючої реальності. Так відбувається тому, що суспільство сприймає їх не в статусі героїв із бойовим досвідом, а в статусі того, від кого йде загроза мобілізації.

- Просто дивитися, як далі розвиватиметься ситуація, не можна, – застерігає соціолог. – Перше, що потрібно – масова роз’яснювальна кампанія на всіх рівнях, із залученням усіх, хто користується авторитетом у суспільстві. Потрібно розповідати, хто ці люди, які займаються мобілізацією. Що буде, якщо ми не будемо поповнювати армію, що все одно всі будуть воювати, але тоді вже – у формі окупанта. Слід пояснювати, що там уже ніхто не панькатиметься. Також потрібне роз’яснення щодо відомого боргу людини перед державою, коли вона в екзистенційній загрозі – загрозі зникнення, – каже він.

Головаха наголошує: якщо фіксуються напади на військових, за це має бути відповідальність.

- Це просто треба припиняти, особливо враховуючи, що у нас – воєнний стан. Якщо військові теж поводяться поза рамками закону – має бути реакція. У людей, які пройшли фронт, може бути виснаження, психологічні травми, ПТРС. Тож потрібно думати, кого допускати до роботи з населенням – це вже відповідальність керівництва. Тобто я би зараз акцентував на двох чинниках: роз’яснювальній роботі й захисті військових. Це допоможе пом’якшити проблему. Нам би ще навчитися виконувати закони... Треба вчитися. Держава не може існувати, якщо не працюють закони.

Тетяна Когутич, Ужгород
Фото автора, з архіву Укрінформу, а також Закарпатського ТЦК й СП та Сергія Гудака