Коли Олег Калашніков став пресофіцером 26-ї артилерійської бригади імені генерал-хорунжого Романа Дашкевича, він поставив собі за мету популяризувати свій підрозділ, аби зробити його відомим та впізнаваним.
Спочатку військовослужбовець не планував надовго затриматися в Збройних силах України, та життя склалося інакше. У війську він уже 8 років. За цей час про бригаду вийшло багато книг та фільмів, автором або співавтором яких став він сам.
Про те, як вдається популяризувати бригаду, яку книгу було писати найважче, баталії на інформаційному полі та те, що піднімає артилеристам настрій, в інтерв’ю Укрінформу розповів начальник служби зв’язків з громадськістю 26-ї бригади, майор Олег Калашніков.
ПІШОВ У ЗСУ ЧЕРЕЗ ЖУРНАЛІСТСЬКИЙ ІНТЕРЕС
- У вас є досвід роботи журналістом і ви професійно займалися фотографією, а потім підписали контракт зі Збройними силами України. Поділіться, що вас мотивувало пов’язати своє життя з армією?
- У свій час я відслужив строкову службу в радянській армії й сам собі сказав, що більше ніколи не піду в таку структуру, як Збройні сили. Однак, після того, як у 2014 році розпочалася війна, мені, як журналісту, стало цікаво, а що насправді там діється, бо інформація надходила дуже різноманітна. Друга причина, чому я це зробив, полягала в тому, щоб висвітлити те, що побачу, як журналіст. І третя причина – хотілося змінити своє життя, повністю піти у новому напрямку.
Спочатку я намагався потрапити в інший підрозділ, але стан здоров’я мені не дозволив. Тому мене радо прийняла 26-та бригада, в якій і залишився. Я був за званням старшим солдатом і прийшов на посаду радіотелефоніста бойового артилерійського дивізіону. Вже потім, коли дівчина, яка була пресофіцером, пішла у декретну відпустку, я почав виконувати її обов’язки.
- І весь цей час після підписання контракту ви разом із бригадою?
- Так. Контракт я підписав 19 травня 2016 року. Просто змінив посаду. Мій перший контракт серед військових-добровольців того часу називався «до кінця війни». Однак ми зрозуміли, що війна невідомо коли закінчиться, але контракт залишався. У 2020 році, коли я отримував первинне офіцерське звання молодшого лейтенанта, підписав строковий контракт на 5 років.
- В одному з інтерв’ю ви говорили, що коли стали пресофіцером, поставили собі на мету підвищити імідж бригади. Чи тоді розуміли, що ця робота надовго і ви водночас будете писати історію України та фіксувати воєнні злочини росіян?
- Скажу чесно, що ні. Я не думав, що так надовго затримаюся в Збройних Силах України. У мене були наміри залишити цю стезю, бо вона дуже важка.
У той час, коли я прийшов у бригаду, про неї майже нічого не знали. Знали про 95-ту і 30-ту бригади з нашої області. Так сталося, тому що наша бригада з перших днів війни, а саме з березня 2014 року, була залучена до захисту держави, як така, що допомагала в штурмових діях механізованим та десантним підрозділам. Коли лунала інформація, що якась бригада звільнила місто, про нас мовчали, бо ми були додані до тієї бригади. Тому я вирішив висвітлювати, що це бойова бригада і в неї є свій бойовий шлях.
Тоді я не думав, що моя діяльність буде такою розгалуженою і мене так затягне в цей процес.
НАЙВАЖЧЕ ПИСАЛАСЯ КНИГА ПРО ЗАГИБЛИХ ВОЇНІВ
- А книги ви почали писати саме в армії?
- До цього у мене були видання з краєзнавства в громаді, де я виріс, навчався, працював і жив цивільним життям. До армії я також був редактором альманаху на районному рівні, де спільно з бібліотекою ми висвітлювали творчу діяльність наших односельців. Тобто деякий досвід у мене був, але коли почав займатися цим у бригаді, то навички довелося підвищувати. Це зовсім інший рівень роботи.
- Скільки книг про 26-ту бригаду ви вже написали?
- Взагалі вийшло 18 книг, які стосуються нашої бригади, і до яких я долучався. Більшість із них – мого авторства. Серед них 8 фотокниг і 4 документальні книги, в яких автор я, 4 поетичні збірки, які впорядковував, а також книги інших авторів.
- Яку з цих книг було писати найважче?
- Найважчою психологічно та емоційною була книга про наших загиблих побратимів «Захисники, які ступили за межу життя», що вийшла у 2023 році. Вона розповідає про мужніх чоловіків, які чесно виконали свій громадянський обов’язок, захищаючи цілісність нашої держави, не порушили присягу, не зрадили друзів. Єдине, чого вони не змогли, – повернутись додому живими. Інформація для книги збиралася впродовж 6 років.
У мене було дуже багато зустрічей із батьками, друзями, сусідами, вчителями, які їх знали. Деякі батьки не хотіли з нами спілкуватися, а потім погоджувалися, коли дізнавалися, що з нами розмовляли їхні друзі та знайомі.
Було таке, що доводилося і самому їздити, а не тільки в команді. Пам’ятаю випадок, коли розмовляв із мамою загиблого і зайшов його батько. Як тільки він почув, що я представник Збройних сил України, почав поводитися дуже агресивно.
Мені довелося переживати всі ці розповіді про загиблих разом із тими, хто їх розказував. Потім, коли я писав, занурювався у ці історії і психологічно це було дуже виснажливо.
Радий, що ця книга все таки побачила світ. Безкоштовно її розповсюджував серед рідних і знайомих загиблих, у бібліотеках, навчальних закладах та установах, де ці хлопці виросли і жили. Було дуже багато позитивних відгуків про книгу.
- Ця книга – про воїнів вашої бригади, які загинули в 2014-2015 роках. З того часу полеглих на війні стало більше. Чи плануєте продовження книги, аби написати й про інших героїв?
- Не хочу нікого та самого себе обманювати, але наразі не планую. Загиблих більше, і якщо готувати книгу в такому ж форматі, мені доводилося б робити це самому, а це вимагає дуже багато часу. Не впевнений, що емоційно зможу витримати ще один такий марафон.
- А як вам узагалі в армії пишеться?
- Важко, бо якщо ти реалізуєш якийсь творчий проєкт, на ньому треба концентруватися, усамітнюватися і не відволікатися. До того ж, хоч як би там було, дається взнаки психологічна втома. Я відчуваю, як моя працездатність зменшилася в рази, тому що в зоні бойових дій ми перебуваємо на службі в режимі 24/7.
Практично немає віддушини, бо рідних доводиться бачити дуже рідко. Дружина порахувала: свого сина, якому зараз 3,5 року, я бачив лише чотири місяці.
ПРО 26-ТУ БРИГАДУ ВЖЕ ЗНЯЛИ 14 ДОКУМЕНТАЛЬНИХ ФІЛЬМІВ
- Ви ще й документальні фільми про 26-ту бригаду знімаєте. Скільки їх уже вийшло?
- Про бригаду вже знято 14 фільмів, до яких я долучався. Перший фільм «Вогнем та залізом» я зняв у 2018 році. Він ґрунтувався на книзі з такою ж назвою. Фільм розповідає про 26-та артилерійську бригаду на війні в 2014-2015 роках. Тоді я був і режисером, і сценаристом.
Далі мені вже стало трохи легше, бо до нас у бригаду прийшов за контрактом воєнний режисер Олексій Гончарук, який мав досвід зйомок фільмів про війну. Ми разом із ним почали працювати саме в цьому напрямку. Завдяки співпраці з ним вийшли фільми «Луна 333», «Ultima ratio: Роман Дашкевич», «Весна «Гіацинтів» Червоної гори», «Вогонь Прометея. Нова сила». Нас із Олексієм також долучили до створення трилогії про артилерію ЗСУ «Вогняний тризуб». Я навчався в Олексія, був у нього сценаристом.
Коли він пішов служити в іншу бригаду, я знімав фільми з істориком із Жовкви Віктором Заславським. З ним ми зняли фільми «Час добровольців», «Олена Степанів. Жінка-солдат», «Роман Дашкевич. Спогади артилериста».
Потім я почав працювати як режисер і сценарист одночасно. Завдячуючи, що в мене був такий учитель, як Олексій Гончарук, я по-іншому це все бачив. Вже сам я зняв фільми «AHS Krab – механіка бою», «Бахмут. 26 артилерійська бригада», «Слов’янськ 2014. Окупація та звільнення».
- У ролях в цих документальних фільмах – військовослужбовці вашої бригади. Як вони ставляться до того, що треба зніматися у стрічці?
- Це все індивідуально. Буває, що військовослужбовці долучаються з ентузіазмом, пропонують свої ідеї, а декого доводиться переконувати. Дехто відмовляється і ми претензій не маємо, тому що це добровільно.
- Про що мрієте зняти фільм?
- Не буду лукавити, але такої мрії не маю. Просто працюю, є ще в планах фільми про нашу бригаду на війні у 2014 році та зараз, тому беремо інтерв’ю, робимо відеодоріжку.
НАСТРІЙ АРТИЛЕРИСТІВ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД НАЯВНОСТІ СНАРЯДІВ
- Ви писали в соцмережах, що ваш Ютуб-канал, присвячений 26-й бригаді, був видалений, нібито за порушення стандартів спільноти. Це росіяни «постаралися»?
- Думаю, що так. Канал був знищений у 2022 році, коли я там публікував дуже багато відеоконтенту, який ми робили, і вказував в описах, що це саме російська агресія.
Я намагався його відновити, але не вийшло. Там було багато матеріалу, присвяченого 26-й артилерійській бригаді. Я створив новий авторський канал, де є відео про бригаду. Також додаю туди архівні матеріали, які знаходжу.
- Ви вже добре навчилися відбиватися від росіян на інформаційному полі?
- Так, навчився. Вже є досвід. Звісно, бувають більш важкі моменти, коли доводиться тримати оборону і переходити в контратаку. З їх боку дуже багато ботів залучається, які намагаються штурмувати нас своїми коментарями. Зараз відбиватися виходить краще, аніж раніше.
- У середині квітня багато ЗМІ цитували ваш коментар, що на фронті є дефіцит снарядів. Чи додали вашим артилеристам оптимізму новини зі США про схвалення довгоочікуваного пакету допомоги для України?
- Я постійно спілкуюся з нашими бійцями і безпосередньо з тими, хто завдає вогневе ураження. Ти приїжджаєш, а в них немає настрою, бо брак снарядів і немає чим підтримати піхоту. А коли є чим працювати, у них настрій набагато кращий. Як сказав мені один артилерист: «Я розумію, що тут роблю, бо мій один постріл може знищити стільки росіян, скільки в прямому бою не під силу знищити відділенню піхоти». Він усвідомлює, що береже життя тих, хто на першій лінії. Тобто, коли є вогневе завдання, настрій в артилеристів набагато кращий.
Ми вмотивовані, бо розуміємо, що захищаємо не просто якусь територію, а наших рідних, населені пункти, які близькі нашому серцю, наших сусідів.
Ми тут, на війні, тому що є люди, котрих ми любимо, і котрі люблять та чекають нас.
Ірина Чириця, Житомир
Фото надані Олегом Калашніковим