Пам’яті бійця «Азову» Владислава Литвиненка (позивний «Вектор»)
Владислав Литвиненко (позивний «Вектор») був військовослужбовцем полку «Азов», радіотелеграфістом групи розвідки спеціального призначення.
Його дитинство пройшло у Маріуполі, згодом родина переїхала до Києва.
Перед тим, як вступити на військову службу, Владислав навчався у Київському регіональному професійному училищі будівництва. У студентські роки брав участь у Революції гідності.
«Владислав був спортсменом: східні єдиноборства, тайський бокс, плавання. Потім шахи, які опанував самотужки. І при цьому з усіх видів дитячих книжок, які я йому купувала, обрав за найулюбленішу енциклопедію зброї, – розповіла Укрінформу його мама Віра Литвиненко. – У ньому був завжди якийсь духовний пошук. Коли йому було шість років, він прийшов і запитує: “Мам, а у чому сенс життя? Ну. чому ми живемо?..”
У січні 2015 року хлопець вирішив доєднатися до одного з добровольчих підрозділів і двічі їздив у Піски на Донеччині, де проводив по два тижні. Йому тоді виповнилося лише двадцять років!
«У той час був указ не брати на фронт без військового квитка, а квиток студентам не давали. Владислав знайшов «Азов». Пішов, пройшов курс молодого бійця. Вишкіл на «Азові» був важким: пробіжка з екіпіруванням, у бронежилетах, з розвантажками, біг з перешкодами, потім з мішками (імітувати пораненого товариша). Він все склав, – розповіла мама, – але як і всі азовці постійно вчився та багато читав».
Вишколи в «Азові» поєднував із навчанням. Владислав вступив на факультет дизайнера інтер’єру.
За два роки до повномасштабного вторгнення РФ увійшов до складу розвідки «Азова». Пізніше у розмовах з побратимами сина пані Віра дізналась, що у полку дуже цінували розвідників і що під час оборони Маріуполя вони робили неймовірні речі. «Його побратими мені сказали, що розвідка – це еліта «Азова». Це боги війни», – додає вона.
25 лютого 2022 року Владислав зателефонував мамі з Маріуполя і сказав: «Мам, нас сім років вчили воювати. Ми маємо завершити цю війну. У перші дні дзвонив і казав: «Не хвилюйся, ми тримаємо наше місто... Навіть для азовців, які приїхали з різних куточків України, Маріуполь – це вже було своє. Вони не лише захистили його у 2015 році, вони там жили весь цей час, він вже став їхнім містом, – ділиться пані Віра, – я пам’ятаю нашу розмову 8 березня, він був в «Азовсталі». Їх поливали з усього, що можна. Кидали три-п’ятитонні бомби, била артилерія, танки. Я ж йому розказую, як ми облаштуємося після війни, а він каже: «Мамо, у мене великі плани на майбутнє, але може бути по-різному. І я хочу, щоб ти знала, що я ні про що не шкодую...».
Владислав загинув 23 березня 2022 року від артилерійського обстрілу поблизу драмтеатру в Маріуполі під час виконання бойового завдання.
Вічна слава і шана Герою!
Фото з сімейного архіву
