Про колег-воїнів, яких Укрінформ поздоровляє із Днем журналіста-2024

У мирному житті вони були представниками різних журналістських спеціальностей, працювали в різних редакціях та службах інформагентства, а на війні – всі вони солдати, захисники і захисниці України. Але, звісно, вони залишаються журналістами, бо це у житті назавжди.

Хтось із них уже звільнився із лав ЗСУ, хтось досі на війні. Про когось з найбільш небагатослівних у розповідях про себе ми розповідаємо у телеграфному стилі, а про когось – хто  не поскупився на інформацію - більш розлого. Але ми однаково щиро і з пошаною поздоровляємо дорогих колег-воїнів із нашим професійним святом. Просимо Божого захисту для них на війні, мріємо і молимось про часи, коли колеги зі щитом і з Перемогою повернуться у рідні домівки. Будемо всі разом відбудовувати нашу Україну.

Головна редакція зарубіжної інформації та іномовлення, відділ моніторингу та інформаційної роботи із закордонними українцями

Олександр Андрієвський розпочав роботу в агентстві на посаді оглядача восени 2021-го. Паралельно він розвивав своє видавництво «Стилет і стилос».

Олександр уже мав досвід участі в АТО. З перших днів повномасштабного вторгнення Росії він змінив перо на зброю та знову заступив на службу. Спочатку його призначили командиром відділення у 23-му окремому стрілецькому батальйоні. У перший місяць війни наш колега був залучений до оборони Києва. Після цього Олександр перевівся у 47-й батальйон, який згодом виріс до 47-ї окремої механізованої бригади. Саша, зокрема, проходив навчання і за кордоном. Торік улітку він разом з побратимами брав участь у наступальних боях на півдні нашої держави, де кілька разів був поранений. Зараз Олександр працює в аеророзвідці на одному зі східних напрямків.

«Якщо рахувати АТО, то я провів на війні вже майже шість років. З одного боку хотілося би вже відпочити, з іншого – війна триває і нам завжди буде за кого мститися і заради кого воювати», – розповідає Олександр.

Він також поділився, що колись, можливо, опублікує збірку репортажів чи навіть художню прозу, «щоб увічнити пам'ять загиблих побратимів, про яких інакше ніхто не напише».

Володимир Мілянчук прийшов до Укрінформу влітку 2022 року на посаду головного випускового, а через три місяці його мобілізували до лав ЗСУ. У цивільному житті, окрім журналістики, наш колега писав вірші та пісні, а ще - виступав на змаганнях із спорту сильних - пауерліфтингу.

Зараз Володимир воює у складі самохідного артилерійського дивізіону механізованої бригади на Оріхівському напрямку.

Щодо ролі журналістики під час війни Володимир наголошує на важливості професії. «Журналісти є одним із двох містків між фронтом і тилом. Інший – це родичі військових. Тому місія журналістів дуже важлива. І для армії, але ще більше – для суспільства», – переконує Володимир.

За його словами, колеги по цеху мають висвітлювати війну максимально об'єктивно – без прикрас, але водночас й без нагнітання.

«Хочу додати, що кожен має долучитися до оборони країни у той чи інший спосіб. Будь-які виправдання не приймаються. Немає людей, народжених для війни – за понад півтора роки в армії я таких не зустрічав. Так само немає якихось особливих людей, народжених для донатів, донорства крові чи плетіння маскувальних сіток. Це може і має робити кожен. Інакше вам буде соромно дивитися в очі своїм дітям та онукам, коли вони вас питатимуть, що ти робив, коли на нас напала Росія», – каже Володимир.

В лавах Збройних сил України рік служив ще один наш колега – головний випусковий відділу Володимир Ливинський, який працює в агентстві з 2018 року.

З березня 2022-го Володимир служив в 22-му окремому стрілецькому батальйоні, сформованому в Чернівцях, з січня 2023-го – у 116-й механізованій бригаді ЗСУ. Перебував на Харківському і Сумському напрямках.

У березні 2023-го був демобілізований у зв’язку із сімейними обставинами.

На запитання, що б він робив після Перемоги, колега відповів: «Хотів би поїхати з сім'єю на море, можливо, навіть в український Крим».

Головна Редакція оперативної інформації

ГРОІ пишається своїм колегою Віталієм Голодом, який мобілізувався в Збройні Сили України у квітні 2023 року і вже понад рік охороняє наше небо, захищає нас від ворожих ракет і шахедів.  

Наш дівочий колектив без перебільшення - обожнює колегу, який  і в редакції був нашим “охоронцем”, готовий у будь-який час підставити своє мужнє плече своїм дівчатам.

Завжди усміхнений, з солодощами. Він оберігав нас і в редакції, брав на себе важкі завдання — кількагодинні засідання експертів, різноманітні форуми, де так важливо концентрувати увагу, щоби не пропустити важливе. Поїхати на завдання, у відрядження  вночі, у вихідний - в будь-який час — це все про нього.

Можна щиро сказати, що всі в колективі не лише з повагою, а й з теплотою ставляться до нього. І  Віталій знає про це і завжди, коли у відпустці, приходить до нас із солоденьким і розповідає про свої військові будні у форматі “лайт”, щоб його дівчата не засмучувалися. Лише один раз він пожалівся, що не вдалося зустрітися з найменшим сином, який із мамою за кордоном.

Слід наголосити, що Віталій перебував в окупації, як головреду місцевої газети та депутату загроза для його життя була реальною. Йому вдалося  виїхати з окупованого Токмака і вивезти свою сім’ю. Віталій пишається трьома своїми синами. Один із них ще з початку війни на передовій і вже двічі був поранений. У травні 2024-го Віталій забіг до нас і під час розмови проговорився, що просився до сина на передову, бо там йому буде спокійніше поруч із сином. Хоча місце, де служить Віталій, також “тилом” важко назвати. Молодшого сина він бачив за війну лише чотири рази. І про це його допис у соцмережі:  “у нашій Токмацькій школі №2 випускний. Гірко, що це лише он-лайн випускний, а окупанти вкрали в учнів і домівки, і школу, і дитинство. Прикро, що за два роки я лише чотири рази бачився зі своїм найменшим. Проте, життя триває. Вітаю тебе, сину! Дякуємо вчителям та школі і впевнено крокуємо далі!!!”. І ми впевнено крокуємо вперед.

Віталій  постійно підкреслює, що зараз він саме там, де має бути, він ніколи не скаржиться. Він для нас приклад у всьому — саме таким має бути справжній чоловік, поруч із яким почуваєшся у безпеці. Особливо зачепило нас, коли при переїзді до іншого кабінету ми забрали його речі і Віталій як дитина зрадів, що його чашка з котами переїхала з нами!

Наступну зустріч запланували на його відпустку у жовтні. Чекаємо на тебе живим і здоровим!

Головна редакція мультимедіа

Павло Шустряков, редактор соціальних мереж, служить із квітня 2024 року. Зараз проходить навчання на Львівщині.

Павло каже так: "Мої побратими запитують: як сталося, що ти журналіст і потрапив до армії. Але ворог не питає і ця війна є справою кожного. Ти або в армії, або для армії".

Павло не лише журналіст, а ще й музикант -  він є учасником гурту «Фranko» та сольного проєкту «Pavich».

Головна редакція сайту Укрінформу

Олександр Жигун працює в Укрінформі головним випусковим стрічки новин. В агентстві – з 2006 року.

Ще у березні 2014 року був мобілізований до Збройних сил України. Проходив службу в Першій танковій бригаді. Вже в липні у складі танкової роти вирушив у Луганську область. Підрозділ виконував бойові завдання в районі Луганського аеропорту, Станиці Луганської, Щастя, Веселої Гори. Після демобілізації у 2015 році повернувся працювати в Укрінформ.

На початку повномасштабного вторгнення у 2022 році Олександр приєднався до 130 батальйону київської ТрО. У березні разом із побратимами обороняли Ірпінь. Потім у складі батальйону вирушили на Харківщину, де воювали до кінця осені 2022 року. На початку грудня наш колега був призначений у луганську бригаду ТрО. Під час виконання бойового завдання під Тернами Донецької області отримав поранення. Після лікування повернувся до свого підрозділу та вже за два тижні військове авто потрапило в ДТП під Краматорськом. У зв’язку з травмою Олександр проходив тривале лікуванні і був звільнений з війська, після чого повернувся на роботу до Укрінформу.

Головна редакція регіональної інформації і власних кореспондентів

До повномасштабного вторгнення власна кореспондентка Укрінформу по Херсонській області Ірина Староселець обожнювала мандрувати областю. З кожної поїздки привозила яскраві репортажі, завдяки яким, без перебільшення, тисячі українців заочно закохувалися в Херсонщину. Фантастично розписана хата Поліни Райко і могила винахідника Федора Піроцького в Олешках. Пташине царство Сиваського поду і сайгаки в Асканії-Нова...

Тепер ці слова відгукуються болем, бо Лівобережжя перебуває під окупацією, Олешки постраждали від варварського підриву дамби Каховської ГЕС, а тварин в Асканії розстрілюють російські дикуни. І Ірина пише про це...

Їй і самій довелося дізнатися, як воно — жити у місті, захопленому ворогом. Коли росіяни увійшли в Херсон, Ірина Староселець разом із тисячами містян-патріотів виходила на мітинги проти загарбників. З перших годин вторгнення дізнавалася новини із захоплених міст, оперативно передавала інформацію в агентство, розповідала про ситуацію на Херсонщині іноземним кореспондентам. Коли в окупованому місті став зникати інтернет, шукала можливості вийти на зв’язок від знайомих або з кав’ярні. Після того, навіть коли вдалося виїхати з окупації, у неї залишилася звичка одразу після спілкування видаляти всю інформацію з месенджерів...

Чи знала Ірина, що як журналістка державного інформагентства вона ризикує опинитися “на підвалі” — у російській катівні? Так, знала. Більше того — отримувала погрози телефоном, тож “перейшла у підпілля”: оселилася у подруги.

У червні 2022 р. Ірина Староселець отримала орден “За заслуги” III ступеню. Нині вона продовжує працювати в Укрінформі, відстежує ситуацію на Херсонщині. Працює і в обласному центрі, і в прифронтових громадах, де постійно треба пильнувати і небо, бо літають ворожі снаряди і дрони, і землю, де причаїлося смертоносне залізяччя. Ірина вірить, що настане день, коли буде звільнене і Лівобережжя Херсонщини, і Крим, і вона з усіма колегами і знайомими зможе випити кави на площі Свободи у Херсоні.

Ольга Звонарьова – власна кореспондентка Укрінформу в Запорізькій області з 2018 року. Писала на актуальні та гострі теми, однією з перших зробила репортаж із ковідного відділення.

Від початку повномасштабного вторгнення Ольга разом із фотокореспондентом Дмитром Смольєнком підготували близько 270 репортажів із фронту і прифронтових територій. Звонарьова, фактично, стала воєнним кореспондентом інформаційної агенції на Запоріжжі. Була там, де гаряче і постійно “прилітає”. Готуючи один із матеріалів, провела майже добу на “нулі”. “Я швиденько в окопи до хлопців – і назад”, – ці слова Звонарьової стали крилатими в Головній редакції регіональної інформації Укрінформу.

У своїх репортажах Ольга показує роботу штурмових бригад, артилеристів, пілотів БпЛА, танкових екіпажів, розвідників. Фіксує на бойових позиціях і розповідає читачам сотні історій про українських захисників. Висвітлює, як у прифронтових регіонах працюють поліцейські-парамедики, як у “сірій зоні” допомагають волонтери, як рятують бійців у військових госпіталях.

Значна частина публікацій Ольги Звонарьової – про життя людей, які не залишають свої домівки неподалік від лінії вогню - в Гуляйполі, Кам'янському, Комишувасі. Ольга розповіла, як цьогоріч відзначали Великдень в Оріховому, про дітей у Приморському, запорізьких фермерів, чиї господарства знищили росіяни. А ще – як через ворожі “прильоти” горять поля з врожаєм на Півдні, що сталося з Каховським водосховищем минулого літа після російського теракту.

5 квітня 2024 року, як пізніше скаже Звонарьова, стало її другим Днем народження. Того дня вона фіксувала наслідки ракетного удару в одному з районів Запоріжжя. Росіяни вдарили знову, Ольга була неподалік.

“Дихання ракети… з чим порівняти? Мені здається, що це – справжнє дихання смерті... Тепер точно знаю, яке воно: не сухе (з бридким мокротинням – уламками, сміттям, пилом), гаряче, потужне, наче пилосмок, що працює на видув. Воно розриває метал, розбирає будинки. Що здатне зробити з людським тілом, можна уявити. Мені уявляти не довелось. В лівій нозі стало гаряче, і по джинсах почали розповзатися червоні плями. Точно памʼятаю, як глянула на ногу. Точніше, чи на місці вона. Ногу побачила, але вона була геть непорушна. З лівої руки дуже повільно стікала краплина крові», – написала кореспондентка у Фейсбуці. Ольга, із численними осколковими пораненнями, продовжувала фіксувати все на місці удару, надавала інформацію.

Довгий час лікарі оцінювали її стан як важкий. За два місяці кореспондентка перенесла кілька операцій, досі перебуває в лікарні.

Ольга Звонарьова нагороджена відзнакою Президента України «За оборону України».

Головна редакція економічної інформації

Максим Баженов, інфраструктурний оглядач ГРЕІ, прийшов до Головної редакції економічної інформації зовсім недавно - у листопаді 2023-го, встиг пропрацювати в Укрінформі менше двох місяців. Наприкінці грудня мобілізувався до Сил Оборони.  Спочатку - навчальний центр, потім – резервна частина, тепер – бойова. 

«Після загального навчання на стрільця -  як обмежено придатний, - знайшов себе на службі діловодом в управлінні 116-ї ОБТрО, яка виконує завдання в Донецькій області, - розповідає Максим і додає, -  Найбільше чекаю на новину, що всі росіяни стратегічним маневром забралися з української території, і можна повертатися до цивільної роботи й сім'ї».

Робота у чоловіка серйозна – у ГРЕІ відповідав за інфраструктурний напрям. Це – логістика, транспорт, зв'язок, технології, українська відбудова. І, до речі, Макс Баженов вже працював в Укрінформі у 2013-2015 роках, писав на економічну тематику. Так що у наших коридорах  та поміж прес-центрами на різних поверхах, як-то кажуть, не губився. Та й у складній транспортно-логістичній і технологічній тематиці – з тисячами кілометрів, мільйонами тонн, купами гігабайтів, вантажопідйомністю та водотонажністю -  був як риба у воді.  Адже більше десяти років працював за «інфраструктурним» профілем.

Начальник відділу випуску новин Головної редакції економічної інформації Олександр Свинаренко працює в Укрінформі без малого 30 років. Починав перекладачем, потім був редактором, випусковим. У 2014 році добровільно пішов боронити державу в зону антитерористичної операції на Сході. Відбивав гібридне вторгнення росіян у складі 12-го Київського батальйону територіальної оборони (12-ий БТРо) на Луганщині та Донеччині/

Повернувся з АТО улітку 2015 року, став до редакторської роботи, залишаючись у офіцерському запасі ЗСУ у званні старшого лейтенанта.

24 лютого 2024 року о сьомій ранку написав колегам коротке смс: “Я помчав”. Без жодних подробиць, але відомо куди: до найближчого воєнкомату. Як потім розповідав Олександр, швидко мобілізували до війська, по суті, по знайомству - у мобілізаційному хаосі перших днів широкомасштабного вторгнення допомогли старі звʼязки з АТО. Потрапив до 2-ої реактивної батареї легендарної “сімдесят двійки” - 72-ої окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців (72 ОМБр), що базується у Білій Церкві Київської області.

У перші місяці великого вторгнення бригада обороняла столицю, беручи участь у боях за Ірпінь, Мощун, Гостомель, Бучу, обороняючи Бровари та Бориспіль. Саме батарея “Градів” цієї бригади епічно знищила колону російської техніки на вулиці Вокзальній в Бучі. Фото цього побоїща потім облетіло весь світ. Батарея ж Олександра кришила ворожі колони, що перли на столицю з північного заходу. Через це росіяни так і не дісталися до Броварів та Борисполя.

Далі був стрімкий розгром ворога на Північному напрямку. В одному із повідомлень у березні 24-го Олександр писав: “Русня так тікає, що не встигаємо доганяти”.

Після успішного відбиття нападу на Київщину бригада отримала певний перепочинок для відновлення боєздатності. І військова стройова служба нарешті змогла упорядкувати дані про особовий склад. Тоді ж і виявилося, що за станом здоровʼя Олександр фактично непридатний до військової служби. Його перевели в Київ у новостворену 5-ту окрему штурмову бригаду ЗСУ, звідки він демобілізувався весною 2023-го року та знову повернувся до рідного Укрінформу.

“Навряд чи мене ще візьмуть до війська, але якщо росіяни знову вирішать напасти на Київщину, піду воювати хоч і в партизани. Сидіти, склавши руки точно не буду”, - каже економічний випусковий Укрінформу Олександр Свинаренко.

Фоторедакція

Маркіян Лисейко — фотокореспондент Укрінформу. Один із чотирьох воєнних журналісти, які наприкінці серпня 2014 року вибралися з оточення під Іловайськом, співавтор документального проєкту "Afterilovaisk". За кермом тієї машини був Макс Левін, блискучий фотожурналіст, який у березні 2022 загинув при героїчній обороні Гостомеля.

Нині Маркіян Лисейко служить штаб-сержантом у Головному центрі медіакомунікацій Державної прикордонної служби України.

Має низку державних нагород: відзнаку Міністерства оборони України — медаль "Захиснику України", нагрудні знаки "Ветеран війни" й "Іловайськ-2014", орден "За заслуги" ІІІ ступеня за вагомий особистий внесок у розвиток вітчизняної журналістики, багаторічну сумлінну працю та високу професійну майстерність.

Олена Худякова, позивний Мауглі, військовослужбовиця ЗСУ, фотограф Укрінформу.

У 2014-му році волонтер. У 2015-му році доброволець-розвідник. У 2022 році мобілізована як бойовий медик. У жовтні 2022 року отримала важку травму і її разом із важкопораненими побратимами була переведена наказом зі своєї частини та роду військ. Після цих подій прийняла рішення залишитися в армії, але працювати за фахом.

Протягом останніх двох місяців співробітник «Армії-Інформ».

Всі розмови із Мауглі писалися для нашого агентства по мобільному (дякувати старлінку) під звуки нескінченних обстрілів.

Про роботу медика Олена каже: «Не дивлячись на ті неймовірні відчуття, які дає сама можливість твого внеску у порятунок життя, найважчі моменти ти проживаєш теж тут. Це коли розум бачить, що поранення несумісні із життям, душа молиться, руки роблять по протоколу, але дива не стається».

Протягом усіх цих років Мауглі вражала нас не лише бойовим досвідом, чудовими фото (десять років зйомок на «нулі»), а й проникливими замальовками війни, які вона пише на своєму Фейсбуці. Фактично, це гарна література, яка пишеться у онлайні майже кожного дня.

З останнього її допису: «Війна - одвічна комбінація болю, втрат і зради, де місце для подвигу розчищене провалами планування. Не вигрести, зламатися, чудити таку саму дічуху, валити опори на яких ми ще бодай якось тримаємось. Зсередини».

Фотокореспондент Дмитро Стаховський служить в ТРО з березня 2022 року.

Дмитро багато говорити не любить, але формулює по-журналістські точно: «Обов'язок кожного українця - захищати державність, незалежність і територіальну цілісність своєї країни. В тому числі - зі зброєю в руках. Читайте Конституцію, там все написано».

Сергій Гудак — фотокореспондент Укрінформу, працює в агентстві від 2007 року.

У грудні 2022 року мобілізувався до лав Збройних сил України.

Зараз несе службу на посаді фотокореспондента Служби зв’язків з громадськістю Закарпатського ОТЦК та СП.

''Армія дає можливість зустріти дуже багато достойних, цікавих, неординарних людей. Дуже важлива частина моєї служби сьогодні — розповіді про справжніх героїв, які поряд, а не в фільмах і книгах. У цивільному житті це люди різних професій і уподобань. Так, їх не народжували для війни, але з початком повномасштабного вторгнення вони взяли зброю в руки. У кожного своя історія і доля. Хлопці, які зі мною служать і про яких я розказую, пережили дуже важкі моменти. Але, хвала богу, вижили і продовжують з честю нести службу заради України'', — ділиться Сергій Гудак.