Фінський доброволець: Якщо виживу - залишуся в Україні та розвиватиму ветеранський рух

З Вілле (ім’я військового змінене, – ред.) зустрічаємось на волонтерській події в одному зі шпиталів у тиловому містечку на заході. Помічаю бороданя серед інших воїнів та запрошую його пограти в настільну гру. Чоловік радо погоджується, утім, чистою українською просить повільніше пояснити правила: «Справа в тому, що я іноземець, з Фінляндії». Ошелешена, питаю, де фін так гарно вивчив нашу мову. «У ЗСУ, – відповідає він. – Я долучився добровольцем до одного з підрозділів ЗСУ на початку вторгнення у 2022 році. Був поранений у бою, відновився, далі служу».

Ми розговорилися з Вілле, і його думки виявилися настільки цікавими, а слова такими  влучними, що зрештою попросила про ще одну зустріч – для інтерв’ю. Він дозволив опублікувати нашу розмову, не вказуючи особистих даних та підрозділу, де служить. Отож нижче – про те, як іноземцю швидко вивчити українську; чому фіни не люблять росіян більше, аніж українці, а також – як і в чому саме Україні перейняти досвід успішної країни, яку збудували ветерани.

Я ТАКИ ТРОХИ НЕСТАНДАРТНИЙ ЧУВАК

- Треба сказати, що я таки трохи нестандартний чувак. Я більш-менш вільно розмовляю вісьмома мовами, включно з російською. Тому вивчити українську та зараз, після двох років служби у ЗСУ, вільно нею спілкуватися, мені не було великою проблемою. Але оскільки я українську вивчав у війську, то в моїй бесіді багато матюків. Одразу попереджаю! – піджартовує військовий.

Цікавлюся у Вілле, чи він вчився десь на лінгвістиці – бо ж знання восьми мов не береться просто так.

- Ні, це життєва практика. У мене був бізнес в різних європейських країнах, тому те, що я розмовляю багатьма мовами, – вплив ділових зв’язків. Простий приклад: у мене є товар, а в клієнта в кишені – мої гроші, але якщо ми не порозуміємось, то я не зможу продати, а він купити. Часто італійці, наприклад, не знають англійської – не хочуть вчити її. Французи так само. Тому коли ти розмовляєш різними мовами – тобі легше вести бізнес.

В УКРАЇНЦІВ ВСЕ ОК З АНГЛІЙСЬКОЮ

Запитую, наскільки у нас в ЗСУ проблемно зі знанням англійської. Наводжу приклад британця Маркуса, який недавно долучився до ЗСУ та жалівся, що в ТЦК, куди він прийшов мобілізуватися, ніхто не розмовляв англійською. Питаю, чи був у Вілле такий самий досвід.

- За фактом можу сказати, що рівень розуміння англійської загалом в Україні нормальний. Насправді багато людей розуміють англійську навіть краще, аніж самі вважають. Утім, ви будете краще розмовляти й думати англійською, якщо припините дублювати фільми і використовуватимете субтитри, – це моя така думка.

У підрозділі, куди Вілле прийшов служити на початку 2022 року, більшість військових були російськомовними. За два роки, розповідає чоловік, багато хлопців перейшли на українську.

- Хтось упевнено каже, що відтепер ні слова російською, а хтось навпаки – переходить дуже повільно... Ну але мушу тобі сказати, що коли ти на полі бою – то абсолютно пох…, якою ти мовою розмовляєш, бо там стоїть питання життя і смерті, а не мови.

Узагалі, вважає військовий, питання про російську / українську – взагалі не до тих, хто зараз воює за Україну. Це питання до їхніх батьків, дідів, яких уже й серед живих немає.

- Російська в Україні – це наслідки русифікації минулих поколінь. Ви були під окупацією всі ці роки. Звісно, що це позначилося на вашій мові.

У КИЄВІ 10 РОКІВ ТОМУ ЗРОЗУМІВ, ЩО Я – НА ОКУПОВАНІЙ ТЕРИТОРІЇ

Вілле ділиться «мовною історією» десятирічної давнини. Розказує, що вперше в Україні побував у 2013 році.

- Ми з другом зайшли в кафе у столиці, і він спробував українською замовити нам два пива. Він дуже повільно вимовляв слова, але був «маніяком» у цьому сенсі – йому залежало говорити в Україні тільки українською. Проте офіціантка на нас подивилася, як на дурнів, і так відкрито запитала у відповідь: «А почему ты по-русски не говоришь?». Це був момент, який мені відкрив очі на ситуацію в Україні. Я був у столиці, у центрі Києва – і мені пропонували замовити пиво російською! Як фін і як солдат, я зрозумів у той момент: окей, тут треба працювати, як на окупованій території.

Потім, каже Вілле, був Майдан – Революція Гідності. Відтоді в Україні відбувся прогрес.

- Він просто величезний! Але ніколи, ніхто, ні в якій країні за один день не розв’яже проблеми, які створилися за десятиліття. Треба багато поколінь, часу, роботи та боротьби. Цей процес іде. Якщо порівняти те, що тут було, і те, що тепер є, то у вас непоганий результат. Але у вас всього близько 25% суспільства активні: воюють, займаються волонтерством, працюють, платять податки. Більшість – інертні. А треба змінюватися.

СПОЧАТКУ ВІДКЛЮЧИВ ГОЛОВУ І ВИДАВАВ ФРАЗИ РАНДОМНО

Питаю у Вілле, як почався для нього перехід на українську в ЗСУ.

- Українською на той момент я знав одне слово: «Дякую». Але я знав близько 30% російських слів та десь на 50% міг розмовляти однією з балканських мов. Українська дуже схожа на мови західних слов’ян, більше, ніж російська. Тут є звична для західних людей конструкція «Я є», а в російській такого немає.

Ну але треба сказати, що на початку, коли розмовляв із побратимами українською, мене мало хто міг зрозуміти. Утім, я не здавався. Відключив голову і просто рандомно видавав фрази. Це були речення на суміші з тих трьох слов’янських мов, які я знав. А потім потихеньку почався прогрес. Найбільше якісних змін у вивченні української для мене відбулося після поранення: я потрапив на лікування та реабілітацію в західні області, де чув виключно українську мову. Йдеться про госпіталь в Мукачеві та реабілітаційний центр у Трускавці.

- Чи було тобі важко?

- Це є більше питання про ментальність і національний характер людей. Якщо я щось задумав, то не слухаю нікого і нічого – я бачу ціль та йду до неї. Якщо виникають проблеми – я їх розв’язую. Так було і тут. Для мене легко порозумітися зі співрозмовником тією мовою, яку можна використати в цій ситуації. От не виходить українською – пробуєш англійською, російською і так далі. На крайній випадок є гугл-транслейт. Досі користуюся ним, коли пишу комусь повідомлення. Якщо під час дискусії бракує слів – я прошу співрозмовника підказати необхідне слово. Тому не розумію твого питання взагалі: що значить важко? Якщо ти хочеш – тобі не важко, ти береш і робиш.

- Але погодься, що ти – таки виняток, адже значна більшість іноземців, які служать в українському війську, розмовляють англійською.

- Тут важливий момент: ти зараз говориш про англомовних військових. У них дещо інша позиція, вони не мотивовані вчити якусь іншу мову, бо цілий світ і так розмовляє англійською! Це шкодить їхнім можливостям. Ну але дійсно, люди «з англійського світу» – такі трохи «королі планети». Тому так, вони не переходять на українську. А мені важливо нормально спілкуватися з людьми, з якими поруч я воюю. Якщо не можу нормально з ними спілкуватися, почуваюся дурнем, неповноцінною людиною. Я хочу не тільки знати мову, а й розуміти її нюанси, культуру.

КАЦАПІВ – 140 МІЛЬЙОНІВ, РОСІЯН – ОДИНИЦІ

Вілле каже, що є фанатом української музики. Але, додає, його дуже злить, що в українській культурі досі багато «російського г...на». Каже, що знайомий із ним ще з Фінляндії.

- У нас теж живе певна кількість росіян. У 1991 році Фінляндія дала право бути фіном та жити в країні тим, хто володів документальним підтвердженням того, що мав родичів-фінів. Ну але ж в рашці можна за тисячу рублєй купити будь-який документ – і тому в Фінляндії отримали громадянство багато росіян. Вони живуть там, переважно не працюють, отримують гроші від держави. І не розмовляють ні фінською, ані англійською, лише російською.

Принагідно цікавлюся у співрозмовника, мовляв, якщо у нас, українців, тепер ставлення до росіян зрозуміле – це лютий ворог, то як із цим у них, у фінів?

- О, як фін я їх ненавиджу набагато більше, ніж ти як українка! Я вважаю, що світ був би набагато кращий, якби не було Росії. Там люди не знали свободи жодного дня, їхня ментальність – це на 50% раби, на 50% шовіністи. Я ненавиджу кацапів через кров, яку вони заподіяли світові. Ненавиджу Росію як народ, систему держави і руський мір. Росія – це мій ворог номер один.

Вілле зауважує, що має серед побратимів етнічних росіян. Але є нюанс.

- Я розрізняю кацапів та росіян. Росіян я знаю одиниці зі 140 мільйонів. Кацапи – всі решта.  Я фін і завжди буду чесно про це казати. От тобі важче, бо ти українка. Вам важче як народу – бо у вас у більшості є родичі, друзі серед росіян, багато спільного, зв’язки. Тут все було настільки перемішано! Рідко хто може тепер сказати, що ось ця людина – на 100% українець, у неї буде різна кров, сімейна історія, зв’язки тощо.

Воювати проти росіян для нього – це «сімейне», каже мій співрозмовник. Навіть більше, у фінів це – народна традиція.

- Мої обидва діди воювали проти росіян у Другій світовій, одна моя бабуся була молода, а друга трохи старша і сиділа під російськими бомбами. Тому так, у нас це сімейне. Наша держава завжди воювала проти Росії. Остання війна у ХХ столітті була 43-ю за рахунком. Ми сто років були під російською окупацією – з 1808-го до 1917-го. Тому наша з вами історія дещо схожа, хоча неоднакова. Але ви перебуваєте під більшим впливом Росії, ніж ми.

ФІНЛЯНДІЮ БУДУВАЛИ «БРАТИ ПО ЗБРОЇ»

- Ти дуже класно сказав, що сучасну Фінляндію побудували ветерани. Якщо зробити таку проєкцію на нас – ми теж вже маємо багато ветеранів, і буде ще більше. Як можна використати їхній потенціал?

- Проблеми з кацапами у Фінляндії не закінчилися із останньою війною з Росією. Фактично після війни партія соціалістів захищала державу від партії комуністів. Тодішня наша соціал-демократична партія називалася «Соціалісти – брати по зброї», у ній більшість була ветеранами. Це були люди, які розуміли, що треба робити, аби міняти країну. Вони побудували демократичну соціалістичну республіку.

Чи можете ви повторити наш шлях? Звісно. Вам треба його повторити. Якщо доживу до кінця війни, я готовий бути в цьому русі. У нас у підрозділі є купа класних людей, це світочі для мене. Я хочу фокусуватися на цій темі. Я би хотів організовувати ветеранів та волонтерів, хотів би створювати таке середовище в країні, щоб у кожному селі та місті людина, яка воювала, боролася, захищала країну від кацапів, була героєм і відчувала це. Я хочу, щоби кожен, хто щось зробив у цій війні, розуміли та відчували, що вони є громадянами «першого класу», щоб їм непотрібно було когось слухати, як їм варто жити, чи щоби хтось їх контролював.

СОЛДАТИ, АРМІЯ – НАЙКРАЩЕ, ЩО У ВАС Є!

- Мене вкурвлює, – продовжує Вілле, – що у вас у суспільстві слова «армія», «солдат» мають негативне значення. Бо насправді солдати, армія – це найкраще, що у вас тепер є! У Фінляндії все навпаки: солдати, армія – це вау!

- Герої? – підказую потрібне слово співрозмовнику.

- От ні, ти робиш перекіс в інший бік. Не треба постійно говорити про героїв! Більшість героїв насправді вже в землі. В армії солдат не завжди герой, це той, хто просто робить свою роботу. Героїзм – це коли чувак із села, який ніколи не мав армійської підготовки, робить на фронті щось неможливе. Дуже часто ціною свого життя. Герой – це той, хто, коли побратими втрачають мотивацію, віру в Перемогу, встає і каже: «Ніх...я!» – і сам починає робити все, що треба, а інші йдуть за ним.

Вілле каже, що розуміє, чому таке ставлення до армії та солдатів у суспільстві.

- До 2014 року ЗСУ були «паперовою армією». У вас були дві-три боєздатні бригади. А «срочка» – це були легальні раби, які, замість вчитися воювати, будували генералам дачі. Загалом тут створили дуже неадекватну ситуацію. І через це українська армія свого часу не отримала найбільш класних людей, які їй необхідні. Вона отримала тих, хто не мав альтернативи.

Але за десять останніх років ЗСУ зробили величезний стрибок! Тепер це – класна армія, хоча й складається переважно із «цивілів». Переважно в ЗСУ – не якісь «тигри» чи «рекси», а звичайні люди. І те, що ми зараз тут п’ємо каву і розмовляємо, – їхня заслуга, – каже військовий.

Нас перериває траурна процесія. Я встаю першою, тільки зачувши ноти «Мелодії» Скорика. Вілле за мить підхоплюється також. Виструнчується та притискає кулак до серця: віддає шану полеглому військовому...

За кілька хвилин повертаємось до розмови. Узагалі, міркує Вілле, є два типи армій: ті, які воюють на чужих землях, та ті, що захищають свою територію.

- У першому випадку воювати «цивілами» нереально. А от у разі захисту своєї території – тільки так. У повномасштабній війні неможливо втримати країну без мобілізації цивільних людей. Тому треба їх цінувати. Для будь-якої армії людина – це все. Зброя сама не стріляє, танки самі не рухаються, літаки самі не літають. Навіть у піхотинців найважливіша зброя – це мозок, а вже потім – автомат, – каже військовий.

В УКРАЇНІ Є ДУХ СВОБОДИ – ЦЕ МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ

Вілле каже, що тут, в Україні, знайшов «своїх людей».

- Дев’ять років підряд я жив по пів року в Фінляндії та пів року на Балканах. У західних слов’ян мені важко було знайти справжніх друзів серед чоловіків, інша ментальність та інтереси. От пити з ними червоне вино було добре, але на цьому, власне, й усе. А тут – свої люди. Я завжди був таким, скажімо, легальним хуліганом. Я чувак, який за закони, за систему – але з вільним духом. У вас в Україні цей вільний дух є в людях, і мені це дуже подобається! Я цей дух тут знайшов, і мені класно.

А узагалі, додає Вілле, він пишається тим, що має тепер можливість воювати на боці добра.

- Я обрав правильну сторону і захищаю її. Це дуже багато значить! Це найкращий спосіб прожити своє життя в ці часи. Врешті, ти про своє життя звітуєш лише перед собою. Цінності не є цінностями, якщо вони тобі нічого не коштують. За них треба боротися. Я радий, що можу робити це поруч з українцями.

Тетяна Когутич, Ужгород
Фото ілюстративні