Памʼяті молодшого сержанта, гранатометника Андрія Блізнякова (позивний «Замок»)

Бойовий шлях Андрія Блізнякова розпочався майже з початку великої війни - у березні 2022 року, коли чоловік приєднався до лав Харківської територіальної оборони. Проходив службу у 127-й окремій бригаді Сил ТрО ЗСУ молодшим сержантом, був командиром 2-го гранатометного відділення взводу вогневої підтримки. Разом із побратимами боронив рідну Харківщину, а згодом воював на інших гарячих ділянках фронту. 

За мужність і вірність військовій присязі Указом Президента України №744/2022 від 31 жовтня 2022 року Андрій Блізняков нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни».

Андрій загинув 17 квітня 2023 року у запеклих боях під Бахмутом Донецької області від тілесних ушкоджень, несумісних із життям.

"Андрій був щирим і принциповим, любив своє місто, свою родину, рідну землю. І ще так багато життєвих планів було в нього попереду, та всі їх одним розчерком перекреслила жорстока війна. Неможливо загоїти нестерпний біль і гіркоту від втрати рідної людини, та світлий спомин про мужнього захисника стане сильнішим за смерть і назавжди залишиться у пам’яті рідних, друзів, бойових побратимів, усіх, хто знав, любив і поважав Андрія. Вічна пам’ять і слава Герою. Безмежна вдячність за вірність Батьківщині. Ми не забудемо і не пробачимо!" - написали земляки в некролозі виконкому Люботинської міськради. 

У день поховання донька загиблого, колишня журналістка Суспільного Олена Блізнякова, написала щемливий реквієм (тут і далі збережена авторська орфографія - ред.): 

- "надворі світило сонце і хотілось радіти весні. а я їхала в машині і позаду мене стояла труна з моїм татом. закрита труна із моїм татом — із найріднішою моєю людиною. востаннє ми бачилися в січні. я не знаю, як він виглядає зараз. я їхала в машині, вдягнена в його піджак, бо це так, ніби, він поруч і обіймає.

я хочу, щоб ви знали про мого тата. про папуську. він завжди казав, що я маю жахливе почуття гумору, бо не сміюся з його жартів. після його смерті я тільки й роблю, що жартую неймовірно дурні жарти, які йому б точно сподобалися.

ви маєте знати про мого тата. його прямолінійність інколи виводила з себе. знаєте, всім дівчатам хочеться, щоб тато говорив їй, що вона найгарніша. мій говорив мені: «слухай, ну я теж не красень». а я йому на це відповідала: «па, міг би трішки більше постаратися».

я хочу, щоб ви знали про мого тата. наприклад, як він вчив разом зі мною кельтські танці в дитинстві. ну, як кельтські — ми ставали посеред кімнати і дригали ногами. що-що, а ноги у нас з ним довгі. і великі. папа казав, що це для того, аби ми впевнено стояли на землі. ми читали одні й ті самі книжки — фентезі. і сперечалися, чия черга зараз читати. у нас були наші власні фразочки. саме папа був тим, хто прийшов на мій перший звітний концерт в музичній школі. я тоді була в 10 класі і мріяла про кар’єру рок-зірки. він сидів в перших рядах. я була від того щасливою.

папа не виносив, коли я плакала. а плакати — це одне з улюблених моїх занять, якщо що. в дитинстві, коли я починала рюмсати, він говорив: «упор льожа прінять» і я віджималася від полу доки сльози не припинялися. це здавалося мені несправедливим. а зараз я рада, що так було — я чудово вмію тримати обличчя.

ми багато обіймалися в останній рік, але найулюбленішим у нас все одно було відбити п‘ятюню. ми завжди це робили — і при зустрічі, і при прощанні. якби у січні я знала, що це буде наша остання п‘ятюня, я б схопила його за руку і не відпускала.

він був моїм найкращим другом. він знав про мене майже все. я не боялася йому нічого розповідати. я радилася з ним. я жалілася йому. я ділилася з ним радістю.

я й досі не розумію, що його більше не буде поруч. але я точно знаю, що він залишиться назавжди. бо він є в мені і моєму браті, він буде в наших дітях і дітях наших дітей. він буде в кожному висадженому ним дереві. у кожній викладеній ним плиточці. у кожному вбитому цвяху і відремонтованій машині. я точно знаю, що він буде.

я хочу, щоб ви знали про мого папуську. і про те, що я ладна багато віддати, аби ще хоча б раз почути від нього «пумьоша», як він називав мене. і відбити моєму папі п‘ятюню — рукою об його теплу руку. але єдине, що я змогла відчути нині під своєю рукою — це його труну.

Бувай, я памʼятатиму про тебе в усіх галактиках, в усіх морях"...

Від загибелі тата минув вже понад рік, Олена продовжує постійно писати про найближчу їй рідну людину. Надзвичайною любовʼю та тугою огорнуті ці її дописи. З дозволу авторки наводимо окремі спомини без редактури. В них весь біль українських доньок за полеглими татами.

…."я писала тобі привітання з днем народження, коли ти був живий. я продовжую писати тобі привітання і тепер.

найбільшою несправедливістю мені здається, що світ продовжує обертатися, сонце щоранку сходить, а люди довкола живуть свої життя, не здогадуючись, яка велика втрата сталася із нами всіма минулого квітня.

але давай в твій день народження не про це. давай сьогодні я визнаю, що ти майже у всьому був правий і щомиті я усвідомлюю це все більше. єдине, в чому ти помилявся, це в тому, що вважав мене достатньо дорослою, щоб могти жити без тебе.

мені невимовно тебе бракує — і в твій день народження, і в решту днів року. я багато б віддала за те, щоб ще хоча б один вечір провести з тобою, із кавою, сперечаючись на кухні. але я, як і всі ми, просто продовжую жити своїм звичайним життям, бо ти б цього хотів. і я б хотіла тебе не засмучувати, навіть тоді, коли тебе вже немає поруч.

сподіваюсь, що там, де ти є, ти знайшов собі роботу до душі — будуєш, збираєш і повчаєш. а одного дня, коли ми зустрінемось, ти все мені покажеш і розкажеш — і в нас буде кава, кухня і суперечки, які зовсім не про те, щоб сперечатися, а про те, щоб якомога довше говорити один з одним. вони про батька і доньку, які не вміють говорити про свою любов.

з днем народження, найкращий папуська у світі. розірву це коло і замість суперечок прямо скажу, що я дуже тебе люблю. завжди…."

..."з татового ноута я зберегла собі усю теку «війна», витратила певний час, щоб передивитися відео і змонтувала їх, начитавши останній його вірш (так, папа часом писав вірші). але воно вийшло таке пафосне, що він був би першим, хто розкритикував би мене за це. тому я просто додам частину його вірша і фрагмент відео. таким я його памʼятатиму.

…."якби я мала охарактеризувати цей рік без папи одним словом, то це було б слово «безпорадність». я настільки звикла до того, що він завжди поруч, щоб вислухати, заспокоїти, пояснити, що коли раптом лишилася без цього, то не знала як вчиняти. я і зараз не знаю. я роблю щось, але не розумію — чи це правильно, чи це має сенс. мені немає, кому подзвонити і спитати поради. точніше — мені є, кому подзвонити, але ніхто в цілому світі ніколи не є аж настільки зацікавлений в моєму житті, як був папа".

….«деякі речі настільки жахливі, що збагнути їх ураз не виходить. інші речі збагнути не вдається взагалі. тільки потім, тільки на самоті, тільки в спогадах приходить усвідомлення. коли жар перетворився на вистиглий попіл, коли розʼїхалися плакальники, коли роззирнешся навколо і з подивом відкриєш для себе цілковито змінений світ». я й досі не відкрила для себе цілковито змінений світ. в мене й мови не йде про вистиглий попіл, пожежі й досі жевріють".

…."я колись напишу книжку про те, чого мене встиг навчити папа (і чого не встиг). там будуть історії про те, як ми з ним разом ходили на похорони і сміялися, як ми говорили (сперечалися) про все на світі годинами, але, передусім, там буде про те, як любити свою дитину навіть (особливо) тоді, коли вона сама себе ненавидить, як вміти шукати хороше в найжахливішому та як зберігати спокій, коли світ руйнується. він був прекрасним татом і залишається таким. він був чудовою людиною, яких мало, і залишається таким. він був мужнім воїном і залишається таким. він був і залишається. назавжди!"

Похований Андрій Блізняков на Алеї Слави цвинтаря № 18 у Харкові.

Вічна пам'ять Герою!

Фото із сімейного архіву, надані Оленою Блізняковою