Пам’яті оператора протитанкових ракетних комплексів Володимира Семащука

Володимир Семащук загинув 3 березня 2024 року поблизу села Тоненьке на Донеччині від чисельних вогнепальних вибухово-осколкових поранень.

Він народився і мешкав у селі Старий Почаїв на Тернопільщині. Після закінчення школи вивчився на електромонтера у профтехучилищі. Відслужив строкову службу в інженерних військах.

Коли почалося повномасштабне вторгнення РФ, чоловік із бригадою будівельників працював у Новій Каховці на Херсонщині.

- Приблизно дві доби вони поверталися додому через блокпости. Коли приїхали у рідне село, Володимир одразу ж вирушив у військкомат і пішов добровольцем на фронт, – пригадує його троюрідна сестра Валентина.

Жінка розповідає, що рішення Володимира рідні сприйняли важко.

- Але всі розуміли, що він так зробить, бо по-іншому не міг. Казав, мовляв, як я можу залишатися вдома у такий час, якщо вмію воювати. Як тільки приїхав, зібрав сумку, сказав мамі, сестрі і пішов на фронт, – каже вона.

Батько Володимира помер, коли йому було 14 років. Відтоді юнак піклувався про маму і сестру. Як розповідає Валентина, виріс доброю і щирою людиною, допомагав односельчанам, не вмів бути байдужим і завжди боровся за справедливість.

- Нам дуже не вистачає Володі. Він був душею компанії, людиною з великим серцем. Одного разу на Різдво ми з чоловіком і маленькою дитиною їхали від рідних, авто застрягло. Володя одразу приїхав, допоміг. А ще пам'ятаю, як мені потрібно було завезти хвору собаку до ветеринара, він теж не відмовив і не обурювався, що вона забруднила його машину, – згадує жінка.

Володимир чудово грав на гітарі, довкола нього завжди збиралися люди. Сестра пригадує, що він любив приїздити на місцеве озеро Рудка і жити там по-спартанськи у наметі.

Чоловік два роки боронив Україну на полі бою. Воював у 53-й окремій механізованій бригаді імені Володимира Мономаха оператором відділення протитанкових ракетних комплексів. Брав участь у боях під Вугледаром, Мар'їнкою, Бахмутом, рік захищав Авдіївку.

- Знищував ворожі танки, добре справлявся із сучасною технікою. Війна його не зламала – він залишився такою ж доброю, небайдужою людиною. Любив Україну щиро, віддано, а не на словах. Це почуття, здається, було генетично закладене в ньому, – додає Валентина.

Загибель Володимира стала великим ударом для його близьких. Рідні кілька днів чекали звістки від воїна, сподівалися, що її немає через відсутність зв’язку.

- Перед загибеллю Володі моя подруга-волонтерка надіслала йому посилку з продуктами і всім необхідним. Він написав мені, що забере, подякував. Але тривалий час не забирав, ми хвилювалися. А потім була страшна звістка. Ми не мали змоги поспілкуватися з хлопцями, які тоді були з Володею на позиціях. Не знаємо, скільки з них залишилися живими. Сподіваємося, хтось із побратимів Володі таки зв’яжеться з нами, щоб ми могли дізнатися більше про останні хвилини його життя, – каже Валентина.

На поховання Володимира прийшло все село.

- Нам усім важко повірити, що його немає, це величезний біль і втрата для нашої родини, для України. Мама Володі створила електронну петицію, аби йому посмертно присвоїли звання Героя України. Ми просимо усіх небайдужих підписати її (станом на зараз петиція набрала необхідні 25000 голосів. - ред). Володя два роки захищав Україну в найгарячіших точках фронту. Він знищив багато ворожої техніки і заслуговує на це звання, – зазначила сестра воїна.

Шана і слава Герою!

Фото з архіву Валентини Сімащук