Закарпатські гірські штурмовики вже десять років – одні з найбільш медійних у ЗСУ. Бойова бригада, яка роками воювала в АТО/ООС, виходила з Дебальцівського котла. Вони одними з перших зустріли росіян під час вторгнення в лютому 2022-го, звільняли Херсонщину, обороняли Бахмут... Це – сотні героїв, чиїми іменами називають вулиці українських міст. Це особливий військовий мерч: шеврон із едельвейсом та барткою, впізнаваний по всій країні, та бригадна відзнака “Срібний едельвейс”, яку гірські штурмовики зі 128-ї цінують більше за міністерські та державні нагороди.
А ще – унікальний історичний досвід, адже одне із формувань 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади має понад сторічний досвід боротьби з одним ворогом. Нині росіянам протистоять нащадки тих закарпатців, котрі воювали з ними на боці Австро-Угорської армії в часи Першої світової.
Сьогодні легендарну 128-му окрему гірсько-штурмову творять тисячі людей і з Закарпаття, і з-поза його меж. Країні та світу розповідає про них Ярослав Галас, пресофіцер бригади. Про штурмовиків, які вражають, про відданість побратимам та про те, чому мобілізовані обирають 128-му ОГШБр, – в інтерв’ю Укрінформу.
МЕНІ ЦІКАВІ СОЛДАТИ
- Військові, про яких ти пишеш, за цивільними мірками – зірки, які разом роблять зірковим ціле формування в армії. Як ці люди потрапляють у твій фокус?
- Я найбільше люблю їздити в піхотні підрозділи, особливо в гірсько-штурмові. Плюс артилерія. Раніше часто виїздив на передові піхотні позиції, буквально за кількасот метрів від росіян. Зараз це абсолютно нереально. Дрони змінили все, і це величезна проблема. Також раніше набагато менше було бюрократії – аби потрапити на позиції, достатньо було просто погодження комбрига. Зараз потрібна купа погоджень, і мені часом шкода журналістів, які попри все пробують пробитися до хлопців через кілька рівнів бюрократії. Мені трохи простіше, бо знаю майже всіх командирів підрозділів і можу подзвонити та сказати, що я хотів би приїхати поспілкуватися з бійцями. Зазвичай зараз спілкуємося, коли вони на відведенні – за 5-7 км від лінії зіткнення.
- Окей, а хто у фокусі?
- Солдати та сержанти. Дуже рідко офіцери.
- Чому?
- Я хочу спілкуватися з людьми, які реально бачать ворога – не через дрон чи екран, а особисто. Які пройшли Бахмут, Херсон (128-ма бригада тримала оборону Бахмута та звільняла Херсонську область – ред.). Які ночують у бліндажах, де миші лазять, можуть не митися тиждень. Яким кидають із дрона воду, припаси їжі та боєкомплект. Мені з такими військовими набагато цікавіше. Ну і їх більше кількісно. А якщо говорити про подвиги офіцерів, то тут така штука: коли офіцер на бойовій позиції має проявляти свій військовий талант та починає стріляти з автомата – то це дуже хрінова ситуація, про такі зазвичай не розказують (сміється).
- Імідж 128-ї ОГШБр був потужним і до повномасштабки. Це одна з найбільш медійних бригад ЗСУ. Бойові подвиги, герої, втрати... Ще в часи АТО бригада отримала свої найвідоміші символи – емблему з едельвейсом та неофіційну назву “Закарпатський легіон” (відома історія, як донбаські сепаратисти в ефірі не могли зрозуміти закарпатську говірку та назвали підрозділ “іностранним лєгіоном”, - ред.). Чи додалося щось до цього за ці два роки чи зараз користуєтеся здобутками тих часів?
- Нині бригада присутня в інфопросторі, бо її кидають на найгарячіші напрямки – ну а про того, хто воює, завжди говорять. Тому про нас багато чути. 128-ма ОГШБр – це велике формування, на кілька тисяч осіб. Зараз це дуже різні люди, з усієї країни, не лише із Закарпаття.
ЩО Б НЕ СТАЛОСЯ, ЗНАЮ, ЩО НЕ БУДУ “М’ЯСОМ”
- Добре, чим відрізняється від інших У ЗСУ гірський штурмовик зі 128-ї бригади?
- Зараз переважна частина бійців бригади – мобілізовані, зрозуміло чому. Коли я знайомлюся з бійцем, завжди питаю, чому він потрапив саме сюди, у 128-му. Тільки невелика частина відповідає, що за направленням із центрів комплектації чи з навчальних центрів. Переважна частина одразу були мотивовані йти саме до нас. Бувало, приходили великими групами прямо з навчальних центрів. Усе тому, що вони багато чули про бійців бригади. Вони знають – і це не моє бажання пресофіцера піднести свій підрозділ, це відверті слова хлопців на позиціях, – що у бригаді одні з найдосвідченіших та найкомпетентніших командирів у ЗСУ. Найгірше для бійця – потрапити в підрозділ з некомпетентним командуванням. Усі наші штурмові батальйони мають дуже класних командирів. Бійці їм довіряють.
- Тобто зараз імідж 128-ї бригади формує саме бойовий досвід її командирів?
- Так, і звичайні мобілізовані хлопці це бачать. Крім того, вони бачать, як часом буває в сусідніх підрозділах, де через недбалість командирів гинуть військові. Один із героїв, про якого я писав, казав: мов, я знаю, ЩО може мене чекати в гірсько-штурмовому підрозділі, але я точно знаю – що б не сталося, я не буду “м’ясом”. Це перше, що я хотів би сказати про імідж бригади часів повномасштабної війни.
Ну а по-друге, 128-ма бригада – це найстаріша військова частина в ЗСУ. Зараз має 102 роки. Для західної України, а особливо для Закарпаття, вона дійсно є легендарною.
- Маєш на увазі участь у порятунку від паводків в 1990-х роках та початку 2000-х?
- Після того, як військові 128-ї помагали ліквідовувати наслідки паводків, бригаду почали називати “закарпатською”. Але я не про те. Є іще один цікавий нюанс.
- Хочеш розказати про туркестанську дивізію совєтської армії (формування, створене у 1922 році, до 2014 р. називалося “128 туркестансько-закарпатська механізована дивізія”, – ред.)?
- Ні. Є цікавий факт. У нас є в бригаді окремий 15 гірсько-штурмовий батальйон, дислокується в Ужгороді. Так-от, ті казарми, де зараз служать хлопці, будувалися для унгварського 66-го полку австро-угорської армії ще в кінці ХІХ століття. Значна частина бійців того полку була з околиць сучасного Ужгорода, тоді це називалося Унгварський комітат. Вони воювали проти російської царської армії в Першу світову – власне, зупиняли той самий Брусилівський прорив, який дійшов до Закарпаття.
- Тобто ви сміливо можете на прапорах писати гасло: “Понад 100 років воюємо з росіянами”?
- Сто відсотків! Я впевнений, що в бригаді нині є правнуки тих, хто тоді бив росіян.
- Ти про когось із таких писав?
- Ні, ще не траплялися. Це треба шукати, а коли йде війна та бойові дії, це не так просто. Але впевнений, що такі люди є. І я про них напишу.
В ТЦК ПИТАЛИ: МОЖЕ, В ТЕРОБОРОНУ?
- Скажи, що для тебе особисто означає - бути в 128-й?
- Я був знайомий із бригадою задовго до повномасштабки, адже в 2014-15 роках працював із Москалем (Геннадій Москаль, у 2014-15 рр. очільник Луганської ОВА, у 2015-2019 – Закарпатської ОДА, – ред.). Тоді бригада також була на Луганщині, потім її перевели на Дебальцеве. Ми часто їздили туди, на Чорнухине, де загинув Віталік Постолакі – я там зустрічався з ним (легендарний бойовий командир 128-ї бригади, позивний “Апостол”, – ред.). Тому я дуже добре знав бригаду. І мій крайній матеріал перед російським вторгненням, який вийшов десь у середині лютого, був до сьомої річниці боїв за Дебальцеве, про одного дуже хорошого командира. На його “опорник” пішла колона техніки, що за кількістю переважала в 10 разів. Але він відбився, і той опорник був нашим аж до повномасштабної навали.
Коли я 25 лютого 2022-го пішов у ТЦК і попросився в бригаду, мене працівники перепитували, мов, ти точно не хочеш в тероборону? Відповів, що твердо хочу в 128-му. Я йшов сюди цілеспрямовано. Якийсь час служив заступником командира роти в одному з підрозділів. За той період мені пропонували очолити пресслужбу в кількох інших бригадах ЗСУ – але зі 128-ї я піти не хотів.
- Тобто твоя любов до бригади давня, ще з часів АТО – і тому ти тут?
- Я тут, бо я закарпатець, бо знаю бригаду і її людей досить добре. Зараз – іще краще, бо маю можливість їздити по підрозділах.
ЦЕ ІНШЕ, АНІЖ “ПРИВАТНИЙ ЦВИНТАР” У ЛІКАРІВ
- Що дають ці горизонтальні зв’язки всередині бригади? Дружба, братерські стосунки?
- Буває, що зустрінешся з людиною, зробиш текст, і потім більше ви ніколи не перетинаєтесь. А часом це переростає у тривале спілкування. Не знаю, чи можна це назвати дружбою, але товариськість – так, вона не зникає. На жаль, дуже багато людей, про яких писав, загинули.
- Це щось таке, як “приватний цвинтар” у лікарів?
- Ні, бо лікар завжди після смерті шукає підсвідомо відповіді на питання: чи не він, бува, винуватий? Може, щось зробив не те чи не так? Тут інша ситуація. Ти точно знаєш, що не винуватий, але тобі дуже гірко. Щоразу.
- Останній загиблий із твоїх героїв, певно, це 22-річний хлопчик з Ужгорода...
- Так, Рома Гапак.
- Позивний “Цитрус”, військовий, що мав звичку їсти лимони як яблука... Ти встиг на похорон до нього?
- Ні, я приїхав у п’ятницю, його поховали у вівторок.
СПОЧАТКУ ЙДУ НА КАЛЬВАРІЮ, ТОДІ – ДОДОМУ
- Коли приїжджаєш додому – ходиш на Алею слави в Ужгороді?
- Звісно. Цього разу одразу з поїзда пішов, у першу чергу, на Кальварію (назва міського кладовища в Ужгороді, – ред.), а вже потім додому. Дорогою зустрівся із мамою Роми. Я завжди зберігаю аудіозаписи наших розмов із хлопцями та їхні фото. Якщо виходить так, що герой мого тексту загинув – прошу в командира контакти рідних і, зазвичай, сам телефоную та передаю їм матеріали. На записах зберігається голос хлопців, їхні слова, це цінно.
Рома – особливий випадок, він мене зачепив. Дуже розумний хлопець, хоча дуже молодий. У мене син такого віку, йому за місяць якраз 22 роки. Я з Ромою познайомився, аби зробити невеличкий допис на соцмережі. А він розговорився, і я ще потім кілька разів до них приїздив у підрозділ, лимони йому привозив. Дуже класно спілкувалися. Хлопець пройшов через надзвичайно важкі речі в 15-му баті, тому був великим циніком та скептиком. Він на мене так дивився, типу, ну напишете ви там щось, та й що з того, кому це потрібно? Але, зрештою, розкрився мені. Говорив такі речі, які навіть мама не знала про нього. І я теж прив’язався до нього – кілька разів просто приїздив поспілкуватися.
Але Рома не єдиний із тих, про кого я писав, а вони загинули. І от у чому користь моєї роботи – багато родичів зуміли після смерті добитися звання Героя для цих хлопців, в тому числі, й завдяки моїм текстам. Подання ж зазвичай роблять заступники із МПЗ (морально-психологічного забезпечення, - ред.), не всі уміють розповісти про людину для комісії так, аби присудили це високе звання. І вони точно гуглять про хлопців інформацію – а я про них пишу все-таки для одного з найпопулярніших сайтів у країні. Так отримали звання Героїв Віталік Невінський, 26-річний командир роти, Дмитро Гранчар, танкіст, я знав його особисто, Вадим Одуд, командир 15-го окремого батальйону, теж дуже молодий – 28 років, Володя Лободюк, 22 роки, командир мінометного батальйону.
ОДИН ВИПАДОК ВВАЖАЮ ФАТАЛЬНИМ
- Що в тобі залишається після спілкування з ними?
- Це важко. Особливо один випадок – коли військовий загинув одразу після запису розмови зі мною. Мова про Сергія Чернова, 43 роки, з Харкова. Мене довго не відпускало відчуття, що наше спілкування виявилося якимось фатальним.
Він був контрактником. Воював із 2014-го року в кількох формуваннях і останні роки – у нашій бригаді. Водій, у перші тижні повномасштабки був у підрозділі Андрія Літуна – командира 1-го окремого гірсько-штурмового батальйону. Вони стримували ворога на Запорізькому напрямку. Тоді росіяни дуже стрімко рухалися, і їхні танки наздогнали командно-штабну машину – рухомий КСП батальйону. Російські танкісти зрозуміли, що там начальство, і розстріляли машину. Тоді загинув Літун і ще один молодий командир, було кілька поранених. Хлопці з підрозділу, в тому числі Сергій, вирішили, що обов’язково треба забрати тіла. Бій не закінчився, він ще тривав, але Сергій із ще двома хлопцями на пиріжку “Сітроєн”, яким продукти та БК підвозять зазвичай, поїхали до розстріляної КШМ. Знайшли машину: один поранений був ще живий, він сильно кричав, та двоє загиблих. За 500 м звідти стояв танк російський. Він навів на них башту. Дивився, спостерігав за ними.
- 500 метрів – це один постріл і все...
- Так. Або навіть із кулемета: 10 секунд – і там нікого би не залишилося. Сергій розказав, що вони вантажили загиблих та пораненого і весь час чекали, коли ж росіянин вистрелить. Але продовжували евакуацію, бо вирішили у будь-якому разі не лишати тіло комбата. Бо це комбат, вони його дуже поважали та любили. І той росіянин не вистрілив. Він чудово все бачив, просто проявив людяність і дав забрати загиблих.
Я питав Сергія тоді, мов, як ти думаєш, чому. Мабуть, тоді росіяни були ще впевнені у “Києві за три дні” і дозволили собі таку воїнську великодушність. Зараз такого вже нема. Завдяки тому, що зробив Сергій Чернов, Героя України Андрія Літуна потім поховали з почестями у рідному місті.
- Так а що сталося з самим Сергієм?
- Він мені це все розповів – і через півгодини загинув. Після нашої зустрічі вони поїхали у щойно звільнене село в Запорізькій області, щось треба було чи підвезти, чи що. Ну й потрапив під обстріл. Снаряд вибухнув під його машиною. Ось таке…
ВИМУЧЕНІ ДРОНАМИ ТА... 50-РІЧНИМИ МОБІЛІЗОВАНИМИ
- Господи, тут важко навіть слів дібрати… Спитаю інше, щоб перемкнути – який зараз настрій у бійців бригади?
- Замучені дронами. Все міняється в гірший бік щомісяця – дрони стають далекобійнішими. Зараз FPV залітають на глибину до 12 км – раніше такого не було. Я говорив із хлопцями, які останні місяці стояли в Роботиному, а до цього пережили Бахмут, херсонський наступ. Дехто говорить, що тепер у Роботиному важче, аніж у Бахмуті чи Херсоні, саме через дрони. Мені здається, що все-таки важче йти на штурми, бо тоді найбільші втрати. Але хлопці пояснюють, що коли йдеш на штурм чи тримаєш оборону – ти контролюєш бодай якийсь свій сектор. А тут не можеш висунути голову, а мусиш – аби бачити, чи не йде ДРГ, чи не суне на тебе техніка. Люди пристосовуються, щоб вижити. Але це дуже важко.
- Які проблеми зараз найбільші в бригаді? Всюди говорять про нестачу вже навіть не снарядів, а людей. Чи так само й у вас? Як вирішуєте це питання – адже якийсь час тому в коментарі для Укрінформу ти казав, що в бригаді немає рекрутерів, які б набирали бійців на вакантні посади.
- Так, дійсно, у нас немає своїх окремих рекрутингових центрів – хоча в Мукачеві центр Міноборони набирає саме для 128-ї. Там є представники нашої бригади, які нададуть всю актуальну інформацію. На жаль, людей, що хотіли йти у військо, зараз уже немає. Тепер поповнення – тільки через мобілізацію, і звісно, що якість мобілізованих далеко не така, яка би потрібна. Наприклад, у штурмові підрозділи йдуть люди старшого віку – 50-річні. Так би не мало бути. Але це загальна проблема для всіх ЗСУ, не тільки наша. Її можна би вирішити, але не такими методами, як це відбувається.
Звісно, мобілізація – це завжди примусовий процес. І зрозуміло, що в повномасштабну війну розраховувати тільки на добровольців не можна, тому мобілізація потрібна. Але чомусь пропонується тільки закручування гайок. Чому цивільні не хочуть в армію? Головне – це страх смерті, що зрозуміло і природно. Друге – це відсутність мотивації. От із другим треба працювати. Серед цивільних є ще багато людей – я ж спілкуюся зі знайомими, котрі не в армії, – які можуть служити.
- Це ті, що вагаються?
- Вони вагаються насамперед тому, що не знають, як надовго їм іти до війська. Вони дивляться на тих, хто пішов із самого початку, вже в армії більше двох років та не має чіткої перспективи, коли звільниться. І це дуже демотивує і потенційних новобранців, і тих мобілізованих, хто воює. Невідомість – це другий найбільший тягар війни (перший – то втрата товаришів).
- Маєш на увазі, важко не знати, доки ще тягти?
- Так. Бо в такому разі неможливо розподілити сили. От це питання треба врегулювати. Звісно, мова не йде, що пішов на рік – і потім демобілізація. Ні, ти рік відвоював і потім три місяці хоча би маєш відпочинок. Саме відпочинок, а не ротацію, коли ти не на фронті, але не відпочиваєш, бо десь у тилу щодня ходиш на шикування в однострої.
В ХЕРСОНСЬКУ КАМПАНІЮ ОКРИЛЯЛО, ЩО МИ ЗВІЛЬНЯЛИ СВОЮ ЗЕМЛЮ
- Як на бригаді – це все ж таки цілий організм, хоча й дуже багато різних людей – позначаються важкі етапи? От як Херсонська кампанія, з її тяжкими втратами? Чи оборона Бахмута? Що помагає триматися та йти далі?
- Це дійсно одні з найважчих періодів повномасштабної війни. Якщо порівнювати Херсон і Бахмут – і там, і там у бригаді були дуже великі втрати, але це геть різні ситуації. Тому що на Херсонському напрямку ми йшли в наступ. Там поранені – мені медики наші потім розказували – кричали: мов, зашийте, перев’яжіть мене і я піду з хлопцями далі! Ми відвойовували нашу землю, і бригада просувалася на кілька десятків кілометрів щодня. Це надзвичайно мотивувало! Коли люди зустрічали у звільнених селах – це окрилювало.
А от на обороні Бахмута, коли вагнери лізли і їх розстрілювали – це тривало безкінечно довго і наші хлопці щоразу питали: ну коли це вже закінчиться? Скільки їх ще буде? Там було важче набагато, аніж на Херсонщині.
- Не можу також не спитати про удар російським «Іскандером» по особовому складі 128-ї у листопаді 2023-го... Це важко пережило все Закарпаття, вся країна, не тільки ті, в кого на шевроні едельвейс та бартка...
- Про це досі важко говорити. Тоді загинули дуже хороші мої знайомі. Сергій Кузнєв, якого я знав з 2015 року. Ми з ним бачилися напередодні, 2 листопада. Микита Власков – якийсь час ми з ним жили в одній кімнаті...
Я мав бути там із ними, висвітлювати нагородження. В останній момент все перегралося, бо в той день було кілька подій, і ми вирішили, що я залишуся, дочекаюся інформації та фото від колег і все разом оперативно виставлю на сайт та соцмережі бригади. Але якби я там був, точно би стояв біля Кузнєва та Власкова. Замість мене на нагородження пішла жінка, тоді прикомандирована до нас, вона якраз і мала зробити фото та скинути мені. Вона отримала важку контузію, навколо неї всі загинули.
Для мене і для всієї бригади це було важким моральним ударом. Але нас це не зламало, а мотивувало відплатити за своїх. І ми відплатили! До відплати за наших військових долучилися потім і люди з інших підрозділів, бо такі речі об’єднують тих, хто далі бореться.
А головне для бригади, що висновки зроблені. З того часу більше немає бездумних шикувань у 128-й.
Тетяна Когутич, Ужгород
Фото з особистого архіву Ярослава Галаса