Інструмент примусу й залякування: навіщо росіяни депортують українських дітей
Викрадати українських дітей росіяни почали ще на початку російсько-української війни, у 2014 році. Одразу після окупації Кримського півострова росіяни запустили програму «Потяг надії», щоби передавати українських дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, на незаконне усиновлення російським сімʼям. Після 24 лютого 2022 року масштаби викрадення українських дітей суттєво зросли і перетворилися на системну політику. Тепер з ТОТ не лише примусово вивозять дітей, якими опікується держава, а й розлучають дітей із батьками чи опікунами. На момент написання цього тексту (червень 2024 року) росіяни депортували щонайменше 19,5 тисяч українських дітей.
Наприкінці березня 2023 року Міжнародний кримінальний суд оголосив про видання ордерів на арешт президентові РФ Владіміру Путіну та його уповноваженій з прав дітей Марії Львовій-Бєловій. Підставою для цього стали результати розслідування Офісом прокурора МКС фактів депортації дітей з України. Завдяки зусиллям українських і міжнародних правозахисників та правоохоронців відомо досить багато про те, як саме росіяни викрадають дітей та яким є їхнє життя в депортації. Набагато складніше дати відповідь на інше запитання – які переваги отримує російська влада, скоюючи настільки жорстокий і резонансний міжнародний злочин?
Усі аргументи в цьому матеріалі базуються на дослідженнях діяльності російської влади на ТОТ, які провела Громадянська мережа ОПОРА, а також на інтервʼю зі свідками російської окупації.
ПЕРЕВАГА 1. МОБІЛІЗАЦІЯ ВНУТРІШНЬОЇ АУДИТОРІЇ
Від початку повномасштабного вторгнення російська влада виправдовує свої злочини самовідданою місією «асвабаждєнія» українського народу з лап «нацистів-бандерівців», які буцімто захопили владу. З 2014 року, коли росіяни ще намагалися заперечувати свою участь у бойових діях, поширюючи міф про «громадянську війну на Донбасі», кремлівські пропагандисти активно використовували дітей. Вони фабрикували міфи про «горлівську мадонну» (жінку, яку буцімто вбито внаслідок удару ЗСУ, разом з немовлям), «алею янголів» у Донецьку (алея памʼяті дітей, яких начебто вбили українські військові), «хлопчик з Донбасу, що шукає маму» (пропагандистське фото хлопчика – буцімто після обстрілу) тощо.
Цей наратив лишається у фокусі уваги протягом усієї війни, адже спричиняє гостру емоційну реакцію – обурення, співчуття, страх. Пропаганда грає на батьківських почуттях тих, хто має власних дітей. Картинка, де російський солдат обороняє беззахисних дітей від обстрілів, підкріплює образ армії РФ як доброчесного рятівника, що не шкодує зусиль і ресурсів на допомогу слабшим.
Російська влада вивозить українських дітей під різними приводами – заявляючи батькам чи опікунам про поїздки на «відпочинок» та «оздоровлення», а також «просвітницькі» тури по визначних місцях чи навчальних закладах в РФ. У таких формулюваннях російська влада не лише «рятує» дітей, а й начебто інвестує в їхнє фізичне та ментальне здоровʼя і розвиток.
Крім того, теза про «асвабаждєніє і порятунок» додатково пояснює населенню РФ, заради чого влада жертвує тисячами життів своїх громадян, збільшує економічний тиск, провокує ізоляцію й остракізм російської держави та її громадян на міжнародній арені. Мовляв, усе заради дітей і дорослих, щоб відновити їхнє право говорити «рідною російською мовою», шанувати Леніна і «вільно святкувати День перемоги» з георгіївською стрічкою та гвоздиками. Зокрема, згідно з дослідженням команди ОПОРИ, за понад два роки повномасштабної фази російської війни в Україні не було жодного місяця, коли б російські державні медіа не згадували «дітей Донбасу», яких «тероризує обстрілами українська армія».
ПЕРЕВАГА 2. ІНСТРУМЕНТ ПРИМУСУ Й ЗАЛЯКУВАННЯ МЕШКАНЦІВ ТОТ
Після двох років повномасштабної фази війни, офіційного визнання Росією так званих ЛДНР, від яких раніше вона старанно відхрещувалася, проголошуючи їх «самостійними та незалежними акторами», а також захоплення частин ще двох українських областей ми маємо численні докази системної політики зміни ідентичності мешканців окупованих територій. Російська влада в РФ та окупаційна влада на місцях поступово формує інформаційну ізоляцію мешканців ТОТ, максимально ускладнюючи або й унеможливлюючи доступ до інтернету й медіа, непідконтрольних російській цензурі.
Окупувавши не лише фізичний, а й інформаційний простір, росіяни розбудовують інфраструктуру пропагандистських державних медіа на ТОТ і оснащують підконтрольних собі силовиків засобами мобільного звʼязку й інтернету. Також окупаційна влада вивозить та/або знищує українську матеріальну культурну спадщину й літературу, унеможливлює доступ до культурних надбань українського народу через поліціювання місцевого населення та загрози фізичних репресій (наприклад, свідки окупації з Запорізької області зазначали, що вони та їхні близькі закопували свої вишиванки в землю, боячись репресій за національний одяг, який могли знайти під час обшуків у них удома).
Розчистивши простір, окупанти починають системно насаджувати російську ідентичність – зусиллями пропаганди в медіа та міському просторі (проведенням різноманітних заходів просто неба, в музеях, бібліотеках, будинках культури) серед дорослого населення та в закладах освіти – поміж дітей. Система формальної та позашкільної освіти, яку розбудовує російська влада на ТОТ, потужно індоктринує й мілітаризує дітей. Їх вчать «боротися з фейками про російську армію» і дотримуватися «російських традиційних цінностей», на уроках учителі дискредитують українську владу та збройні сили, пояснюють «асвабадітєльну» місію так званої СВО, примушують школярів малювати листівки та писати листи з подяками російським військовим, поширюють дезінформацію на уроках історії, возвеличують подвиги Російської Федерації нині та СРСР у минулому. Фактично система освіти стала одним зі стовпів російської політики асиміляції мешканців ТОТ.
Багато родин, які з певних причин обирають лишатися в окупації, не хочуть віддавати своїх дітей у школи – зокрема для того, щоб уберегти їх від наслідків індоктринації. Наприклад, одна зі свідків окупації зазначала, що вирішила виїжджати з ТОТ, коли помітила, як її дитина-підліток змінює свої погляди та повторює пропагандистські тези учителів. Окупанти намагаються відслідковувати, які родини не віддали дітей у школи, та погрожують позбавленням батьківських прав. Отже, депортація слугує інструментом примусу та залякування мешканців ТОТ, адже дитину можуть не просто забрати з родини, а ще й вивезти у невідому напрямку за сотні чи тисячі кілометрів – найбільш віддалений «табір перевиховання» розташований у Магадані, за 6300 кілометрів від українського кордону).
ПЕРЕВАГА 3. РОЗРИВ СОЦІАЛЬНИХ ЗВ’ЯЗКІВ ТА МІЛІТАРИЗАЦІЯ
Російська влада старанно позиціонує себе як рятівник українців від «нацистської влади», і найбільш переконливим підтвердженням цієї тези часто є «врятовані» діти, які обіймаються з російськими чиновниками, дякують російській владі за «порятунок» і проголошують свою «любов до Росії». Ізольовані від своїх родичів та близьких, діти зазнають системного «перевиховання», кінцевою метою якого є навʼязування їм російської ідентичності та недовіри (як мінімум) або й ненависті (як максимум) до України та співвітчизників. Російська влада забезпечує повне занурення українських дітей у російський освітній, культурний та соціальний простір, забезпечуючи неминучу втрату звʼязку з українською ідентичність через ізоляцію дітей від її носіїв.
Частину депортованих дітей розміщують у кадетських училищах, організовуючи для них повноцінну військову освіту для майбутнього залучення до збройних сил РФ. Прикметно, що хлопців-підлітків, які досить швидко виростуть до призовного віку, значно частіше насильно передають в російські сімʼї – найбільше незаконно всиновлених росіянами дітей мають вік 14–17 років, і хлопців у цій категорії на 71% більше, ніж дівчат. Наприклад, одного 7-річного хлопчика, депортованого в РФ, незаконно всиновила родина російського військовослужбовця, якого підозрюють у скоєнні воєнних злочинів під час окупації Бучі. Військову підготовку для дітей проводять і на ТОТ – це роблять молодіжні рухи «Юнармія», «Рух перших», центри «Воїн» тощо.
Наразі російські дії щодо індоктринації як депортованих дітей, так і дітей, які лишаються на ТОТ, можна трактувати як намір забезпечити на майбутнє когорту вихованих у любові до Росії та ідеологічно слухняних росіян українського походження, які ретранслюватимуть заохочуване російською владою заперечення української державності й активно співпрацюватимуть з владою, щоб Україну її державності таки позбавити. Однак потенціал ефективності такої когорти значно вищий, адже дискредитація України з вуст самих українців звучить значно переконливіше та легітимніше, аніж з вуст росіян.
ЗАМІСТЬ ВИСНОВКІВ
Описаний перелік однозначно не є вичерпним. Російська влада прагматично перетворює на інструмент війни та контролю над захопленими територіями навіть ті дії, які, на перший погляд, здаються проявами необмеженого зла та жорстокості. Адже заради навіть примарної переваги на фронті чи в утриманні влади росіяни готові зловживати навіть найбільш вразливими групами. Боротьба за звільнення українських територій – це аж ніяк не боротьба за квадратні кілометри. Передусім це боротьба за права людини, захист її честі та гідності в межах міжнародно визнаних українських кордонів. Тож у дискусіях про те, чи не настав уже час змиритися з втратою Донецька, Луганська чи Севастополя, варто переформулювати це питання так: чи ми готові змиритися з системними катуваннями, викраденнями та вбивствами в українському Донецьку, Луганську або Севастополі?
Анастасія Романюк, аналітикиня цифрових платформ, Громадянська мережа ОПОРА
Першоджерело: ФАКТИ
реклама