В соціальних мережах нині вистачає критики військових. Буває, що й справедливої, але частіше - не виправдано злої і, м’яко кажучи, упередженої.  Між тим, і до неї дослухаються. В армії уже сумно жартують, що деяких командирів знімають згідно посту у фейсбуці… Ми переконані, що це неправильно і під час такої війни - небезпечно. Тим більше, що за 10 з гаком років війни в Україні виросла генерація бойових офіцерів, здатних привести ЗСУ до перемоги над смертельним нашим ворогом.  

Сьогодні ми розпочинаємо нову рубрику - “Командири Перемоги”. 

Полковник Паліса, командир бригади “Холодний Яр”, зараз там, де дуже гаряче (і то не лише про спеку). Ситуація на Донеччині така, що заради короткої розмови відловлювати комбрига довелося кілька днів. Але чекати було варто хоч і рік. Цей 39-річний командир з позивним “Хантер”, успадкованим від одного з командирів - вже лицар ордену Богдана Хмельницького, має Хрест бойових заслуг і 10 років досвіду війни з спиною. Про оборону Бахмуту, каже, колись цілу книжку напише…  Завжди відкритий з бійцями, завжди на “ви” до колег офіцерів і завжди з гордістю за свій “Холодний яр”.  “Служба в армії - це ніякий не борг, а боротьба за власне майбутнє”, впевнений Хантер. Свого часу він мріяв бути військовим, багато і важко вчився, нині викладається на всі 100 і точно знає, яким має бути українське майбутнє, за яке склали голови стільки побратимів.

ВІД КОЛЕКЦІОНЕРА ОЛИВЯНИХ СОЛДАТИКІВ - ДО КОМАНДИРА “ХОЛОДНОГО ЯРУ”

-  Пане полковнику, коли ви вступали до Львівського інституту сухопутних військ, яка у вас була мотивація? Як ви тоді міркували, чого вам хотілося? Чому саме ця професія?

- Мені в цьому плані дуже пощастило, тому що я все життя мріяв бути військовим. Та з мене ще зі школи однокласники жартували, що я народився в камуфльованому памперсі.

- Тобто мріяли про подвиги? Не знаю, як це може бути у хлопців… війни на той час не передбачалося ж?

- Я виріс у сім’ї військових - батько в мене військовий, вже пенсіонер. Ми дуже часто переїжджали з місця на місце, я в військових містечках виріс, де, знаєте, сама атмосфера така - все містечко живе життям частини. І так, напевно, склалося в мене у голові - що просто інакше не можна. Не те, що не можна - мені це подобалося. І, все-таки, я вважав, що це чоловіча робота, і для своєї держави пригодитися я, напевно, зможу на цьому напрямку найбільше, найкраще, якось так. Коли у всіх моїх товаришів були купи машинок, то у мене була колекція іграшкових БТРів, танків, солдатиків...

- Ясно. А от коли ви потім потрапили в Штати на навчання (Паліса закінчив Командно-штабний коледж армії США у форті Лівенворс у Канзасі - Ред.), чи помітили якусь таку принципову, може, відмінність між нашою військовою освітою і американською? Знаю, наприклад, що для американських офіцерів існує список літератури - історичної, патріотичної, яку їм рекомендовано прочитати, бо це важливо для формування особистості офіцерської, певних якостей.

- Провівши рік у Штатах, я не вважаю себе достатньо компетентним, щоб порівнювати системи освіти. Але в Україні оперативно-тактичний рівень я завершив, здобув у Командно-штабному інституті Національного університету оборони і це, порівнюючи з коледжем, - абсолютно різні речі, абсолютно різні акценти. Напевно, не зовсім коректно буде їх порівнювати, але можу відзначити, що мене вразило в Америці. Найперше - дуже продуманий підхід, починаючи з дрібниць, з побудови самої програми, продовжуючи підбором  курсантів і кваліфікацією викладацького складу. Надзвичайно вражений. Сам формат для мене був незвичний - дуже багато часу йшло на підготовку до занять. Наприклад, за кілька днів я отримую домашнє завдання - що я маю прочитати до того, як почнеться заняття, і що маю зробити. І вже в аудиторії відбувається не начитування відповідей на питання, а їхнє обговорення: власне бачення, конкретні приклади. Величезну увагу приділяють стимуляції критичного мислення. Мені дуже сподобалося, коли директор у своїй вступній промові до студентів на початку навчального  року закликав пишатися тим, що вони стали студентами цього коледжу, і тут з них будуть готувати brain rangers. Це значить - постійно аналізувати, оцінювати ризики, шукати незвичайні підходи до звичайних задач.

Навчання було різностороннім, не обмежувалося суто військовими дисциплінами. Скажімо, вивчали досвід великих корпорацій - як спрацьовують лідерські якості у цивільних організаціях, залучення базових знань з психології. Дуже багато часу й уваги приділяли навичкам комунікації. Щоб чітко ставити задачі підлеглим і пояснювати, доповідати обстановку (без “водички”, як то кажуть) своєму старшому командиру. Як донести потрібну інформацію, щоб це зайняло менше часу, а толку з того було більше. Це було надзвичайно круто. 

Дуже і дуже багато доводилося читати. Насправді, вчитися там було важко, я не один раз ловив себе на думці - кошмар, нащо тобі це було треба ? Багато разів бувало, що я, просидівши ніч за літературою, за домашнім завданням, зранку закривав ноутбук, пив каву, збирав рюкзачок і їхав на заняття.

- Але не шкодуєте про цей досвід, наскільки я зрозуміла?   

- Не шкодую, він був надзвичайно корисний. Як в плані військової справи, так і життєвий досвід.

- Зараз багато говориться про те, що є у нас офіцери ще радянського зразка і є вже нове покоління. На ваш погляд, яким має бути отой сучасний командир -  не знаю, можливо, “натівського зразка” - який відповідає потребам часу?

- Я думаю, що потреби і вимоги до офіцера у всі часи однакові  - питання в методиці його роботи, навичках, які він повинен мати. На мою думку, перш за все офіцер повинен бути компетентним лідером на своєму місці. Я знаю чудових, скажімо так, командирів рот - просто сталеві люди, яких потім ставили командирами батальйонів, і - все… Толкового комбата не отримали, а класного ротного втратили. Ротний був лідером свого колективу, люди за ним йшли, він був розважливий, розумний, знав всі бойові можливості свого підрозділу, мав підхід індивідуальний до людей тощо. А бути  командиром батальйону - не вийшло. В такому випадку краще мати класного ротного, аніж оце -  давай, тобі вже пора на комбата, бо час тисне. Час тут не повинен мати вирішального значення. 

У офіцера повинна бути така зважена агресивність і готовність до розумного ризику. Саме ця зважена агресивність повинна виховуватися в процесі навчання у військових інститутах і під час курсів підвищення кваліфікації, і в подальшому. А чому зважена агресивність? Тому що тільки ця риса дозволяє командиру в ході бою перехоплювати у противника ініціативу. Я можу помилятися, але так мало би бути. І обов’язково у офіцера повинні бути інтелект і знання відповідно до посади. Тому що як би хто не хотів рости і підніматися по кар’єрній драбині, як я вже казав - краще бути залізним ротним, ніж безтолковим комбатом.

- А який ви командир? Вимогливий, людяний, суворий, помірно агресивний?      

- Це питання не до мене - це до підлеглих треба звертатися. 

- А ви допускали якісь помилки, про які вже можете говорити спокійно, скажімо так? 

- Приклади я приводити не буду. Звичайно, так, є у мене помилки, є багато речей, які я вже аналізував і, думаю, ще буду аналізувати в майбутньому, Найголовніше - робити правильні висновки з таких речей.

ЗВІДКИ БЕРУТЬСЯ ХОРОШІ СОЛДАТИ І БРИГАДИ “З ХАРАКТЕРОМ” 

-  Давайте про “Холодний Яр”. Ви часто підкреслюєте, що ця бригада - з характером. Звідки він береться? Шо ви взагалі знаєте про своїх бійців, наскільки залучені у приватні, можливо, обставини, настрій, проблеми, рівень забезпечення?

- З чого почати? Окей, давайте про характер. Характер бригади - це як і характер людини: певна сукупність індивідуальних якостей. Що я помічав ще тоді, коли не служив в 93-й бригаді (думаю, люди, які стикалися з 93-ю, теж погодяться) - що бригада відзначається стійкістю, витривалістю і наполегливістю. Бійці в армії - це зріз суспільства і в нас є люди з усіх регіонів України і різних вікових категорій. Про  характер частини та її бійців може переконливо розповісти сама історія бригади. З 2014 року вона побувала в найгарячіших точках фронту: Донецький аеропорт, Авдіївка, Піски… Далі під час повномасштабки -  звільнення Сумщини, Ізюмська операція, бої за Соледар, Бахмутська оборонна операція, де 93-тя була хедлайнером оборони міста. І теперішня ділянка, на якій працює бригада, теж характеризується високою інтенсивністю.. Бійці тримаються. Це вже не той склад, який був (контрактники здебільшого) на початку повномасштабного вторгнення.  Але стійкість збереглася, мобілізовані бійці та ті, що прийшли через рекрутинг на контракт, вливаються в колектив. Кістяк, який залишився, передає свій досвід, свої знання, вміння і частинку того духу… Я розумію, що ресурси не безмежні і бригаді для повноцінного відновлення потрібний час, багато часу. Але бійці викладаються просто титанічно - і командири, і сержанти, це люди сталевої волі. Їм щодня доводиться розв’язувати величезний спектр задач: як провести заміну на позиціях (головна проблема - дійти туди непоміченими), де знайти для підрозділу мавіки, а ще ж треба списати втрачене майно , організувати доставку БК, радіостанцій, води, сухпаїв на позиції. Комусь в роті чи взводі щось терміново треба - відпустку за сімейними обставинами, машину поремонтувати, взагалі -  вирішити п’ятсот мільйонів проблем. І при цьому всьому треба керувати боєм, проводити в своїх межах розвідку, якось дбати про тренування, забезпечувати заняття з бойової підготовки. Тобто на людей колосальне навантаження лягає, але саме за рахунок всього цього, напевно, бригада заробляє стійкість і витривалість. Хоча я чудово розумію, що людські ресурси - внутрішні в першу чергу, я зараз не кажу про кількість особового складу -  не безмежні. Дуже би не хотілося допустити вигорання людей, коли зникає ініціатива. 

- Намагалася зрозуміти, наскільки комбриг може бути в курсі справ конкретних бійців. Умовно кажучи, чи знає половину бригади на ім’я…

- На жаль, я не можу цим похвалитися, в теперішніх умовах, мені здається, це майже не реально. 

- А маєте у військовій справі якийсь орієнтир? Ось Віктор Муженко цитує часом Сунь-цзи,  Залужного асоціюють з “Зоряними війнами” через Малюка Йоду… Може, і ви орієнтуєтесь на  мемуари якогось генерала чи китайські стратагеми? 

- Мені це все цікаво і до того, як я потрапив у Штати я вважав, що моє хобі - читати. Але там доводилось читати настільки багато , що я думав - більше книжку в руки не візьму взагалі. Сподіваюсь, колись у майбутньому у мене з’явиться час на хобі. Люблю читати історичні книги, про різних видатних особистостей, зокрема.

Років 15 тому я в одній книжці (вона абсолютно не стосується військової справи) знайшов цікаву фразу: кожен солдат мусить мріяти стати генералом, але не для того, щоб дійсно ним стати, а щоб бути хорошим солдатом. І от вона мені під час навчання дуже допомогла і навіть зараз підтримує у важкі хвилини. Хоча, якщо відверто, то бажання ставати генералом немає взагалі. Ми в армії всі - солдати, а звання тільки позначають ступінь відповідальності.

- У вас такий досвід уже, що ви б могли і власні мемуари писати. За всі роки війни що вам пригадується особливо гостро? Про що, про кого б ви розповіли онукам? 

- Всіх одразу і не пригадаєш. Насправді таких моментів дуже багато. Всього не перелічиш… але 14-й рік, початок з пам’яті точно не зітреться. Так само як і початок повномасштабки, перші бої в районі Лисичанського нафтопереробного, з 5-м окремим штурмовим полком, де я  мав честь бути командиром. І Бахмут, однозначно. Я маю на увазі зараз не саму локацію, а події, людей, які воювали там. Вчинки їхні... Там дуже багато було і героїчного, і негативного, тому що на війні людські риси підсвічуються або в дуже хороший, або в дуже поганий бік. Знаю приклади, коли від когось не очікував нічого абсолютно, а він вчиняє справжній подвиг - аж дивуєшся.

КОЛИ НАСТАНЕ ЧАС ДЛЯ ГІР І КНИЖОК

- Що ви думаєте зараз щодо подій на фронті і в світі взагалі? Що відчуваєте? Втому, розчарування?  Бо іноді таке відчуття, що світ сказився…

- Звичайно, відчуваю втому. Але дивлячись на те, як працює піхота, як напружуються артилеристи та інші підрозділи, розумію, що мені про втому взагалі нема чого згадувати. Триває важкий період. І на мою думку, оті просування, які противник мав цього року, це результат того, що вони і ми робили минулого, 2023-го. І якщо ми хочемо мати інший результат, нам треба закладати його підвалини вже зараз. В будь-якому випадку нам буде важко, але здаватися ми не маємо права. Не тільки через нашу віру в майбутнє, а й тому що хочемо створити це майбутнє в пам’ять про тих людей, які загинули. Щоб у держави було таке майбутнє, про яке ми мріємо.

- При цьому як ви себе налаштовуєте, у що вірите? Що Захід зрештою допоможе як слід? Що  Путін колись помре?… На що надієтеся в глибині душі?

- Я не сподіваюся на Захід, в першу чергу треба сподіватися на себе. Що я чітко зрозумів у США: мета кожної країни – це захист її національних інтересів. І нам треба зосередитися на цьому і робити свої кроки, планувати свої дії з огляду на те, що на першому місці стоїть наш національний, державний інтерес. І враховувати, що країни-партнери, допомагаючи нам, будуть дотримуватися свого національного інтересу. Перемога України - це наша справа, не Заходу.

- Погоджуюсь. Але треба мати серед цього всього спосіб відпочивати, голову розвантажувати. Як ви це робите? Можливо, музику слухаєте, читаєте блогерів? 

- Потрошку читаю і слухаю блогерів  - суто для особистого аналізу. Пробую читати, нарешті сподіваюся завершити книжечку, які написала пані Олена Чернінька - мама бійця, який зник безвісти у Бахмуті. Мені подарували багато класних книжок і я мрію всі їх перечитати. І виспатися.

- Може, питання наївне і недоречне, але - чи будуєте план на майбутнє? Маєте мрію? 

- Насправді є, але я обережно ставлюсь до мрій та планів. Зараз такий шалений час, що просто не хочеться розчаровуватися. Але якби от завтра хлоп - і війна закінчилася, я би, напевно,  днів на 10 поїхав би кудись в гори, де немає інтернету. Взяв би кілька книжок і читав би, спав би, спостерігав би за природою і за тишею. Напевно, так.

- Багато аналітиків говорять, що цей конфлікт між Україною та Росією не має політичного рішення, що Велика війна - на довгі роки, хіба що вдасться знизити інтенсивність бойових дій. Що б дало вам відчуття, що наші справи пішли на лад, що для вас стало б перемогою, чи початком перемоги, важливим її символом? Вихід на кордони 24 лютого, повернення Криму, Бахмуту? Припинення обстрілів наших міст?

- Вихід на кордони 91-го року - великий крок до перемоги, але ще не перемога. Перемога буде тоді, коли ми забезпечимо безпеку і потенційний противник -  хто б це не був - не зможе навіть розглядати сценарій війни з Україною. Важливо робити висновки з історії, яка каже, що саме військовим шляхом Російська Федерація, імперія рідко досягала мети. В основному вони домагалися свого комбінованими методами. І тому я би хотів, щоб в майбутньому ми убезпечили себе саме від цього сценарію. Ситуація у нас, напевно, як років 50-70 тому в Ізраїлі. Ми теж повинні перемогти або нас знищать - як фізично, так і нашу державність, національну ідентичність.

Тетяна НЕГОДА, Київ