Якщо ви напишете в пошуковику ім’я Бен Монес, то він видасть безліч фотографій та відео модного німецького стиліста, в руках якого наче літають перукарські ножиці. Любителям перукарського мистецтва, салонних стрижок та професійного догляду за волоссям відкриється шикарний візуальний ряд. Але це все – майстер-класи для Шварцкопф, співпраця із Луї Віттоном, Лореалем, салони, школи – було до 24 лютого 2022 року.
Бо після цієї дати гарного стиліста практично не знайти в онлайні, проте ви можете знайти чоловіка у пікселі, який постійно збирає допомогу для ЗСУ, який дає інтерв’ю іноземним медіа. Безумовний друг України, салонний гламур якого трансформувався у щось зовсім інше, відоме всім, хто бував на фронті.
Ми вже писали про іноземців, представників західних суспільств, які так прагнуть української перемоги, що вкладають в неї весь свій час, заощадження та зусилля.
Ми зустрічаємося з Беном – д’Артаньяном на київській Троєщині, біля його салону ще мирних часів. До нас підходить чоловік засмаглий саме воєнною засмагою «нуля», обнімає фотографів Укрінформу, з якими вони волонтерять з 2014 року і вказує рукою на своє «зранене авто».
- Мою машину підпалили кілька днів тому разом з авто інших військових. Росіяни сплатили за диверсію по 200 євро, вже затримано винних, – пояснює Бен, – ремонт коштуватиме три тисячі доларів.
Ми проходимо в салон Бена, де суцільна еклектика, на одній стіні – модні фото, на інших – фото побратимів. Салон завалений військовою амуніцією, за журнальний столик править помальований ящик від мін 82-мм. З таких ящиків деякі наші капелани роблять мобільний столик, коли їдуть вздовж лінії фронту на богослужіння.
- Бен, цей кабінет виглядає робочим. Чисте дзеркало, робочий інструмент...
- Так, бо я суміщаю і волонтерство, і службу, і роботу... Клієнти приїжджають деколи вночі. Це люди, з якими я служив у перші дні війни, мої давні клієнти, нові побратими...
- Давай спочатку. Чому ви – д'Артаньян і чи легко тобі в принципі далася трансформація з мирного статусу у військовий?
- Я д'Артаньян, бо я себе почуваю саме ним, (сміється), а що стосується мого переродження. Я у Німеччині служив у армії, пів року був в Афганістані. Але та війна значно простіша порівняно з цією. Я вмів володіти зброєю, а яка б не була зброя, принципи одні й ті самі. А потім пішов у перукарську справу. Я мав безліч курсів в Європі, школу в Донецьку, де 2014 року відкрив бізнес. А через пів року почалася війна. Я просидів у підвалі, коли атакували росіяни два місяці, звідти мені допоміг вибратися мій друг. Я важив 51 кілограм. З того моменту я почав займатися волонтерством. Тобто і війна, і моя допомога армії розпочалася ще з 2014 року. А був ще один момент. Мій тато (він помер за місяць до вторгнення у лютому 2022 року), який пам’ятав Другу світову війну (він був тоді ще дитиною, але пам’ятав прихід росіян до Німеччини та завжди стежив за інформацією про Радянський Союз і Росію після падіння Союзу, постійно повторював: «Сину, росіяни знову прийдуть війною до Європи. Запам’ятай, вони прийдуть».
- Ваш тато був істориком?
- Ні, батьки мали невеличкий ресторан у Кельні. Я їм допомагав там у дитинстві. Просто пам’ять дитинства та постійний інтерес до країни-«переможниці» давало йому розуміння того, що може бути. Тож я згадав його слова ще у підвалі в Донецьку.
- То що вас привело в той підвал?
- Ви спитали, коли я народився як воїн? Окрім того, що я служив у бундесвері, я вийшов іншим з того підвалу. Я переїхав до Києва і відкрив оцей салон (Бен показує руками), але я весь час їздив на фронт. Працював та їздив. Потім розпочалося повномасштабне вторгнення. А я вже мав друзів – військових, з ними приєднався до тероборони під Гостомелем. Мій бойовий досвід стався у пригоді. Я не лише стояв на блокпосту. У мене є фото, як я стріляю в російський танк. Взагалі, перші дні та тижні війни було багато всього. Спочатку ми на Троєщині годували стареньких, тут всі ресторани раз на день привозили їм їжу. А потім з друзями стояв в обороні. Потім, коли Київщину звільнили, я працював як волонтер. У мене ж безліч друзів по перукарському мистецтву в Європі, я працював як міжнародний тренер. А на своїх платформах у соцмережах виходив в ефір, просив про допомогу і нам надсилали амуніцію, медикаменти, потім ми почали приганяти авто. Хочу сказати, що всі люди мого кола щиро відгукувалися на прохання про допомогу. Позавчора я повідомив, що диверсанти підпалили мою машину і вже мої друзі з Європи кинулися з пропозиціями, як допомогти. Я починаю ремонтувати машину вже наступного тижня.
- А як стали воєнним медиком?
- Чимдалі, тим глибше я в це занурювався, тим більше ставало друзів. Тобто кожний виїзд на фронт ставав щоразу на два-три дні довшим. Я почав вивчати медицину. Мій друг лікар з Німеччини, який 15 років служив у Французькому легіоні, давав мені уроки. Він зараз теж в Україні, він запросив сюди багато іноземців. Я теж вів заняття. А коли почав їздити на фронт, то став займатися евакуацією поранених. За останній місяць наш медевак зміг вивести з нуля 76 людей. Це дуже багато. І коли б ви запитали, який момент найбільш щемкий, то я б сказав, – остання евакуація. Одному хлопцю я постійно робив штучне дихання і міняв турнікет. Евакуація була вдень, а так не можна, в принципі, бо в повітрі постійно ворожі БПЛА, зазвичай, ми їдемо вночі, але поранення були настільки важкі, що чекати було не можна. Шанси 50 на 50, ми спробували. І всі вижили. Одному було ледь за 20... (Бен замовкає) ...Момент, коли я наступного дня приїхав до лікарні та зрозумів, що всі вони живі, був найкращим за війну... Останній раз я був на «нулі» протягом десяти днів і зараз я працюю як волонтер та тренуюся із Третою штурмовою бригадою..
- Якою мовою ви говорите із пораненими?
- Якби ви знали, наскільки добре українська армія знає мови – і англійську, і німецьку, і деколи французьку. Але коли ти на фронті, то насправді є інші мови: мова очей, жестів – вони дуже зрозумілі, якщо ви команда. Взагалі фронтова дружба сильніша та глибша за все те, що ви читали в «Трьох мушкетерах».
- А як з гумором за таких обставин? Який був найсмішніший жарт, який ви почули на війні?
- Найсмішніший жарт почув перед вторгненням, коли міністерка оборони Німеччини пообіцяла нам 5 тисяч касок. Про що це? За ці роки багато моїх друзів та моїх клієнтів загинули. Я бачу, як за останні два з половиною роки змінювались обличчя моїх друзів та клієнтів. На їхніх обличчях плюс десять років. І на вулиці ви завжди зможете відрізнити чоловіків або жінок, які стоять на передовій, і тих, які на передовій не стоять.
- Де ви берете натхнення та сили, щоб працювати і воювати?
- Мої душа та серце в Україні, моя кров вже жовто-блакитного кольору, (сміється), я бачу, що можу бути успішним на своїй ділянці. Я дав безліч інтерв’ю іноземним медіа. І думаю, що зміг переломити думку дуже багатьох своїх співвітчизників щодо України. Безліч людей шукали мій контакт після того інтерв’ю, хотіли допомогти. І я розвиваю ці контакти, бо прийде час, ми почнемо загоювати рани, відбудовувати Україну. І нам завжди будуть потрібні друзі.
Що у вас за татуювання на руках?
- Татуювання, це імена моїх дітей (показує по черзі чотири тату). Це моя донька Джун, моя донька Марі-Джулі, мій син Паскаль і мій син Гендрік. Мої діти дуже мені допомагають. Моя донька хоче працювати медиком на передовій. Це моя генетика.
Ярослава Міщенко, Київ
Фото Кирила Чуботіна