Ветеран АТО, колишній штурмовик батальйону «Айдар» зразка 2014-2015 років, директор Національного антарктичного наукового центру Євген Дикий у другій частині великого інтерв’ю розповів Укрінформу про оборонний потенціал нашої держави, мобілізацію, розвиток ВПК, перспективи контрнаступу ЗСУ, а також – ймовірне друге пришестя Дональда Трампа у Білий дім, так званий «парад мирних планів» та активізацію розмов щодо переговорів між Україною та РФ.

Перша частина інтерв'ю –  за посиланням.

- Чого очікувати на фронті у другій половині 2024-го, пане Євгене? Чи існують реальні перспективи для того, що в України найближчим часом відкриється «вікно можливостей» для переходу від суто оборонних до контрнаступальних дій, хай і локального характеру?

- По суті, ми з вами з цього й почали: наші перспективи настільки зараз вимальовуються, що орки вирішили терміново занятися нашим. Тобто ми наближаємося до моменту, коли можна буде помінятися з ними місцями знову.

- Тобто війна не перейде в позиційну, окопну боротьбу?

- Ні, не перейде. І тут питання технологій. Неможлива окопна війна а-ля Перша світова в епоху дронів. Тобто закопатись і сидіти в глухій обороні стало неможливим, бо тепер тебе і в цій глухій обороні достануть і знищать. Тому це дійсно війна на виснаження ресурсів – матеріальних і людських. Але вона буде саме мобільною. Фронт весь час буде рухатися. Питання в чию сторону і з якою швидкістю.

- От ви сказали, що ми наближаємося до моменту… Коли цей момент настане?

- Цього ніхто не скаже. А якщо хтось спробує – женіть його поганою мітлою. Єдине, про що можна говорити – за яких умов цей момент настане. От поєднання певної кількості F-16, приблизно два десятки у небі, плюс суттєве поповнення лав ЗСУ. Тобто і те, і те – в процесі. F-16 долітають, а мобілізація… Дякувати Богу, ми її нарешті зрушили з місця.

- Виходить, що закон про мобілізацію таки працює? Днями у Генштабі нас переконливо запевнили, що справи значно покращилися. Можете це підтвердити?

- Порівняно з тим, що нам треба, ми мобілізацію ще й близько не вивели на той рівень. Порівняно з тим, що було ще три місяці тому, крига скресла, відмінність величезна. Тож покращення дійсно є.

Але ж зверніть увагу, що жодний мобілізований травнево-червневої хвилі ще до фронту не доїхав. Частина мобілізованих досі в навчальних центрах, частина – ще тільки ВЛК проходять. Тому полегшення фронт ще не відчув. По-хорошому, відчує десь восени. Для переламу у війні цього буде недостатньо, але цілком достатньо, щоб ми могли дуже зміцнити нашу оборону, щоби русня припинила нарешті повзти вперед.

Зрозумійте, якби ми весь цей час тримали такий темп мобілізації, як в червні-липні, то проблем би не було. А проблеми є. Нам спершу треба закрити дірку, яка утворювалася півтора роки. І тому нам мало темпу, що зараз в липні, його, мінімум, потроїти. Нам потрібні надзусилля, потрібний ще один ривок. От цього ривка я поки що не бачу,а бачу тільки хороший робочий темп.

- Тоді що ще, як гадаєте, варто покращити/змінити в цьому питанні?

- Більшість питань мобілізації залежить від цивільної влади. До цього ми зараз прийдемо. Але одне питання повністю в компетенції саме Генерального штабу. Це питання рекрутингу, який, насправді, теж зрушився з місця, але його потенціал незрівнянно більший.

Рекрутинг має стати обов'язковим, а не рекомендаційним. А наразі, як відбувається? Людина знаходить собі місце в якійсь ВЧ, посаду, і отримує так зване «відношення». От приходить з цим «відношенням» з ВЧ в ТЦК, а виявляється, що ні чорта ще не гарантовано, що це «відношення» – це суто рекомендаційний документ. Його в ТЦК можуть просто порвати і сказати: «Ні, шановний, ти не потрапиш туди, куди хотів, а туди, куди ми тебе пошлемо. До речі, ми тут зараз терміново комплектуємо іншу частину…» Це так і називається – частини пріоритетного комплектування. І такий «сюрприз» може очікувати не лише в ТЦК, а в учєбці. От приїжджає в учєбку представник із частини пріоритетного комплектування і забирає всіх, кого там побачив. І по барабану, в яку частину той чи інший призовник базово по «відношенню» йшли. Це в армії називають - «шакалячий рекрутинг». 

Це ламає саму ідею рекрутингу. І це повністю компетенція Генерального штабу. Це один наказ, який має віддати, точніше змінити, начальник Генштабу Анатолій Баргилевич. Адже досі діє наказ його попередника, генерала Шаптали, який чітко прописує, що всі ці відношення за великим рахунком «до спини». От коли Баргилевич змінить цей наказ – ви побачите, що в нас рекрутинг зросте одразу в рази, щойно про це стане відомо. Адже чому потенціал рекрутингу настільки високий? А тому, що люди почали розуміти, що з дуже високою ймовірністю все одно мобілізують. Але коли мобілізують – попадеш куди завгодно. А відтак краще піти на кілька місяців раніше, але туди, що сам собі знайшов.

- Але ж зазвичай ідуть, приміром, пілотами дронів? А як бути з піхотою?   

- Ясно, що в першу чергу люди намагаються зайняти небойові посади. Але ж всі ці вакансії теж треба зайняти. Тож хай в першу чергу заповнять небойові, вони закінчаться - заповнюватимуться бойові. Тим часом мобілізація примусова нікуди не дінеться. Навпаки, вона якраз стимулюватиме рекрутинг.

Але багато хто йде по рекрунту і в бойові частини, і на бойові позиції. І це теж важливо, бо репутація в частин різна. В третій штурмовій конкурс на кожне місце. Саме на місце рядового піхотинця, який піде завтра штурмувати лісопосадку. А тим часом в деяких інших частинах загрібають мертве, живе і ненароджене І виходить Наче це кілька різних армій, а не одна і та сама. В «Азові» немає жодних проблем. В «Кракені», до речі, теж. А «Кракену» нарізають задачі, зокрема, за лінією фронту... Але в них конкурс. Тому що люди знають, що йдуть на дуже ризиковані позиції, але там тебе забезпечать всім, що для цих місій треба, і де за тебе будуть до кінця боротися. Де тебе пошлють, можливо, на дуже високу ймовірність смерті, але не за дурну смерть. Багато хто боїться не просто смерті, а дурної смерті. І це абсолютно правильно.

- А що б мала зробити цивільна влада?

- Знаєте, мені подобається, що цей закон називають законом про посилення мобілізації. Але ж там немає ні слова про посилення мобілізації. Це закон, якщо по суті, про впорядкування військового обліку. І це вкрай необхідний перший крок. Але те, що він дасть настільки потужний ефект – я не чекав. Виявилося, що насправді все ж таки більшість українських чоловіків призовного віку – нормальні законослухняні громадяни. Так, вони не рвуться вперед в добровольці, що, вибачте, природно. Але не збираються бути правопорушниками.

От коли прописали нарешті чіткі правила, пішли їх дотримуватися. Насправді, санкції там слабенькі, а виявилося, що навіть сам факт, що ти будеш правопорушником, вже багатьох не влаштовує. Люди готові виконувати свій обов'язок, їх треба було трошечки до цього підштовхнути. Але далі що треба робити? Критично важливе рішення, яке має ухвалити Рада, це граничний термін служби. Ми принципово зрушимо з місця мобілізацію, якщо люди знатимуть, що вони йдуть воювати не назавжди.

- Ви говорити про ротацію, чи про демобілізацію?

- Ні, ротація – це ти відпочив в тилу, не знімаючи форму, просто на небойових позиціях. І далі повернувся воювати. А я саме про дембєль. Ти маєш знати, що скільки б не тривала ця війна, а ти своє відвоював - вертаєшся додому. А тебе заміняє інший, хто цей час сидів у тебе за спиною. Ти дав людині можливість пожити мирним життям, а тепер - вона тебе заміняє, ти вертаєшся жити мирним життям.

- А яким має бути цей термін?

- Готовий відповісти. На жаль, ми вже пропустили той момент, коли можна було призначати 36 місяців. От якби цей закон голосувався хоча б в грудні минулого року, то ще можна було робити 36 місяців і мати рік часу на підготовку «великого дємбєля». Та цей термін вже пропущений, тому зараз вже треба вводити 48 місяців.

- 48 місяців з якого саме моменту?

- 48 місяців з моменту, як людина одягнула піксель, коли б це не сталося. Але є нюанс. Бо є служба, а є війна. День на бойових має рахуватися за 3 роки. І тоді все стає ідеальним. Тобто служиш 48 місяців, але не обов'язково це реальні 48 місяців. Бо якщо ти рік не вилазив з нуля, то це тобі 3 роки. Це абсолютно чесно, це абсолютно справедливо. До речі, ще й фізіологічно обґрунтовано, тому що на нулі  зовсім інша витрата здоров'я.

Я багато спілкуюся з колишніми побратимами з Айдару, і більшість з них в такому випадку не поспішала б демобілізуватися. Дуже багато хто з першої хвилі підписували б нові контракти. Але контракти – на пів року, на рік. Людині важливо знати, що вона може звільнитися. От дуже багато хто лишився б в армії, але як вільна людина, а не «галерний раб», який до кінця життя приречений тепер воювати. Це принципово. І це полегшить прихід нових людей…

Далі – про менш популярну річ, про криміналізацію ухилення від військового обліку. Тому що зараз це залишається адміністративним правопорушенням. Так, збільшили штраф, але все ж таки багато для кого штраф – це не стимул. А от якщо тобі буде перший раз штраф, але на другий - тюрма…

Вибір має бути простим. Чоловіче, ти громадянин цієї країни, ти користувався всіма правами, сервісами цієї держави. Як вони працюють? Як ми побудували, так і працюють. Але ти ними користувався. Дорогами, лікарнями, школами. Тепер ти маєш віддати 4 роки свого життя заради того, щоб ця країна існувала. Але в тебе є вибір. Ти можеш їх віддати в пікселі і повернутися героєм, або ті самі 4 роки ти - на зоні. Такий вибір зробити незрівнянно простіше.

- Чи маєте ще якісь зауваження по мобілізації?

- Є ще кілька. Те, що ми в'язням дозволили воювати добровільно, це дуже правильно. Але мені не подобається, як саме це робиться. Почнемо з того, що неправильно визначено, кому можна, а кому – ні. Абсолютно, вибачте, дебільне, я навіть не буду підшукувати іншого слова, обмеження, що можна тільки тим, кому залишилося сидіти не більше трьох років. Чому?

Ще одне обмеження стосується тих, хто сидять по корупційних статтях. Ну, що це за дурниця? Чому хабарник-чиновник не може свою провину спокутувати на фронту, от кому це заважає?

І мені ще дуже не подобається, як проходять перші навчання «підрозділи із в'язнів». Це, на мою думку, абсолютно дурне рішення. В жодному разі не можна формувати зекбати. Навпаки, їх треба розпорошувати по одному між звичайних бійців. Вибачте, але коли є взвод звичайних бійців і до них прийшов один «сідєлий», то не він встановлюватиме порядки в цьому взводі. А якщо ми зберемо батальйон «сідєлих», то далеко не факт, що в ньому діятимуть статути ЗСУ, а не, вибачте, «понятія». Крім того, я боюся, що в армійського командування буде спокуса саме ці підрозділи кидати «на м'ясо», що є абсолютно неправильним, це не чесно. Тому що люди ж добровільно пішли воювати. І з моменту, як людина вже опинилась там, вона має бути в рівних умовах з іншими бійцями.

- Як загалом можна оцінити наші сили, оборонний потенціал? Що реально змінилося за останні понад два роки, наскільки далеко і якісно просунувся наш ВПК?

- Два з половиною роки тому його в нас майже не було. Воно існувало суто символічно, воно показувало якісь потенційні можливості. Ніхто ці можливості не фінансував. Наш ВПК 2,5 роки тому – це переважно виставкові зразки продукції. Я нагадаю, що на початку, значною мірою Київ врятували одна партія «Стугн», яка була виготовлена по замовленню однієї з арабських країн,  їх просто не встигли відвантажити, і тому завод прямо в руки роздав їх нашим захисникам. Це величезне щастя, що випадково була оця партія замовлена іноземною державою. А наша держава замовляла виставкові зразки. Один танк «Оплот», який возили на парад і таке інше..

Зараз картина зовсім інша. Зараз ми маємо живий, працюючий ВПК. Але нього уже є проблема з викупом продукції. Минулого року цієї проблеми не було. Викуповували все, що встигали виробити. Збільшили виробництво за минулий рік в рази, а на цей рік планувалося ще шестикратне збільшення. І воно нам критично необхідно, особливо враховуючи фактор Трампа. Нам терміново треба ставати на свої ноги. А от чи буде це шестикратне зростання, зараз питання, бо наш Мінфін розводить руками і каже, що немає грошей.

- Але ж партнери, наскільки розумію, дають на наш ВПК.  

- Ні, партнери на наш ВПК не дають майже нічого. Перший пілотний проєкт – це датчани викупають 18 одиниць САУ «Богдана». В нормі союзники фінансують свій ВПК. От вони постачають нам готову продукцію, але робочі місця створюють в себе, податки платять у себе. До нас їде готове «залізо», а гроші отримує Rheinmetall AG. І це логічно і правильно, в них державницька позиція. І вибачте, мене навіть цей датський проект не обрадував. Бо це ще один вимір, по якому ми впадемо в залежність від наших союзників. А давайте ми все ж таки хоча б у своєї оборонки викупимо самі. Є в України гроші, які можна на це направити.

- І де ті гроші взяти?

- Кабмін пропонує підвищити ставку військового збору для фізичних осіб із 1,5% до 5%. І це правильно, бо 1,5% - це смішно. Треба робити мінімум 5%. Я б навіть пішов більш прогресивним шляхом: 5% з усіх, а з більш багатих – 7%. І ніхто б з торбами не пішов, ніхто б голодний не лишився.

Далі – це акцизи. Я сам тютюн не вживаю, алкоголь вживаю, а в сім'ї в мене вживають і тютюн. Але, вибачте, без цього жити можна, без цього не помирають. Відповідно, підняти акцизи в три рази і всі акцизи направити виключно саме на оборонні потреби. Це теж те, що давно назріло.

- Акцизи на пальне туди ж?

- Тільки без акцизів на пальне. Бо пальне вдарить по армії, по життю цивільних людей. Тобто це те, без чого вже не обійдешся. А от акциз на алкоголь і тютюн...

Крім цього, існує проблема розпорошеності. У нас досі немає оборонного фонду. В нас досі кожне міністерство, яке задіяно в обороні країни, воно кожне саме у собі щось купує. Окремо купує Міноборони, окремо купує МВС для Нацгвардії та прикордонників, окремо купує Мінцифри, Держспецзв'язку. Кого тільки нема. Але в нас одна війна, в нас одні сили оборони, один Головнокомандувач. Має бути один оборонний фонд. Швидше за все, при ставці Верховного. От туди мають іти всі гроші на війну, а звідти розподілятися по потребам. І не на рахунки Міністерства, а на закупівлю готової продукції.

- Це ми говоримо про загальнодержавні гроші…

- Так, бо є ще місцеві гроші. От ми з вами зараз розмовляємо в Києві, в місті, яке потерпає від ракетних ударів. В місті, яке два з половиною роки тому ледь відстояли. І яке витрачає зараз на оборонні потреби… 3% міського бюджету. Найбагатше місто України виділило на оборонні потреби аж 3% свого бюджету. І то після великого скандалу. Це нормально? А тим часом будуються нові пішохідні мости…

Я живу на Подолі, довкола мене просто як грибочки ростуть якісь клумбочки. Я колись про одну написав допис на Фейсбуку, так то була перша, а зараз їх вже кілька там. Хіба ми без цього прожити не можемо? Без плиточки нової і так далі... Що робиться?

- То що ви пропонуєте?

- Є різні підходи. Один – забрати взагалі гроші в місцевих бюджетів і віддати в той самий єдиний оборонний фонд. Так, це підірве тимчасово децентралізацію. А децентралізація – без жодної іронії – це прекрасна річ. Але це прекрасна річ у мирний час. Нема нічого більш централізованого, ніж війна на виснаження. Тому, можливо, слід дійсно поставити на паузу децентралізацію до кінця війни, як ми поставили, наприклад, вибори?

- А якщо ми категорично проти згортання децентралізації?

- Окей, давайте не забирати гроші в місцевих бюджетів, але при цьому встановимо, що, наприклад, хоча б третина або половина цих бюджетів має йти на оборонні потреби. А далі хай та сама Київрада сама вирішує, в якого заводу, яку продукцію вона купуватиме. Швидше за все, це будуть в першу чергу саме київські заводи, а не, наприклад, дніпровські. А в Дніпрі Філатов купить. Хай так, але ці гроші мають йти на оборону, а не на місточки, клумбочки, бруківочку…

- В розмові ми уже декілька разів згадували Трампа. Особисто ви, що думаєте про його ймовірне друге пришестя? Наскільки воно небезпечне для України? 

- Після замаху його пришестя стає майже невідворотним, скажімо так. Тому слід готуватися саме до такого сценарію. Згадаємо осінь минулого року, коли Трамп, ще не будучи президентом, а будучи колишнім, та, можливо, майбутнім президентом, взяв і на сім місяців повністю заблокувати нам американську допомогу. Ці сім місяців були для нас взагалі просто катастрофою. Як ми взагалі їх пережили? Це фантастичний, шалений просто героїзм наших захисників. Але знову затикати дірку героїзмом не дуже хотілося б…

- Це нас тоді заскочило зненацька, але ж тепер ми попереджені?

- Ніхто тоді не закладався на цей сценарій, ніхто не думав, що Трамп зможе це зробити до свого обрання. Навіть орки так не думали. Для них це був такий «приємний сюрприз»... Тепер ми знаємо, що якщо він стане президентом, а він, швидше за все, ним стане, то він нам перекриє допомогу.

Стратегію треба завжди будувати під гірший сценарій, а в даному разі гірший є ще й найбільш ймовірним. Але ми попереджені. Це як в тому старому анекдоті про Всесвітній потоп. Коли старий мудрий ребе збирає євреїв в синагозі і каже, ну що, чули, що за тиждень потоп? Господь дав нам цілий тиждень навчитися дихати під водою. От нам адміністрація Байдена і Конгрес все ж таки дали цілий рік для того, щоб підготуватися до пришестя Трампа. І готуватися треба всіляко.

- Як іде підготовка?

- Наразі першою людиною, яка почала готуватися до пришестя Трампа, став президент Чехії Петер Павел. Він поки найбільше зробив для того, щоб ми далі не залежали від Трампа.

На друге місце, мабуть, слід поставити главу німецької оборонної компанії MBDA Томаса Готтшильда та главу Rheinmetall Арміна Пепенгера. Обидва ці лідери європейських оборонних компаній зараз роблять все, щоби через рік вже не так було важливо, чи привезуть з Америки снаряди, чи не привезуть.

Втім, ми теж маємо своє робити в цьому сенсі. Нам Петер Павел знайшов снаряди. Це просто фантастика. Але чому він ще й гроші на них шукає? Невже ми самі не можемо вкластися і викупити для себе ж снаряди? Нема грошей? Ми вже з вами говорили, як їх можна роздобути. Зрештою, на така навіть можна кредити брати.

Ну, але ключове, звичайно, це вливання в свою оборонку. І тут треба зробити дві речі. Перше – це викуповувати готову продукцію. А друге – зробити можливість передоплати. Нашій оборонці зараз, порівняно з тим, що було до 2022 року, ручки розв'язали. Але я вживаю слово «підрозв’язали». Бо все одно наша оборонка в завідомо неконкурентному становищі з іноземною. Коли іноземна компанія пропонує нам свою військову продукцію, то наша армія має вирішити, чи хоче вона цю продукцію. А далі фінансисти мають сказати, в нас вистачає гроші чи не вистачає. Все. Два акти. І просто отак підписали контракт і купили. А з нашою оборонкою зовсім не так.

- Не так, а як?

- Ти маєш пройти просто сотню кіл пекла документації: що твоя продукція відповідає умовам, стандартам… В західних компаніях такого не запитують. Повезли на полігон, військові постріляли і сказали «Беремо!». А в наших ні. Військові кажуть «Беремо!», а їм кажуть «Почекайте!» І надсилають на підприємство запит про те, чи відповідає воно вимогам нашої воєнприйомки. Цей запит може складатися з кількох десятків пунктів, починаючи від судимості керівника підприємства… Вибачте, а яке це має відношення? Навіть якщо вчорашній бандит бере і випускає хорошу зброю, яка різниця? Але навіть на питання про судимість відповісти набагато простіше, ніж на безліч інших дурнуватих питань по самому підприємству. І це ще навіть не для прийняття на озброєння, а щоб закуповувати продукцію, яка, в принципі, вже сертифікована.

Але навіть з цим наша оборонка якось звикла жити. А от відсутність передоплати, це принципова різниця. Чомусь у західних компаній завжди вимагають хоча б половину передоплату, а деякі вимагають навіть 100%. І ми змушені її платити. Я розумію, чому передоплату не хочуть давати, бо на початку війни в нас була безліч історій, коли шахраї брали гроші, обіцяли снаряди, а потім просто зникали. В нас мільярди гривень так пропали. Але ж, тут є один дуже простий критерій. Виробник чи перекупник? Ніякої передоплати перекупнику, будь-яка 100% передоплата виробнику, бо він відповідає своїм майном! Ти в разі чого приїхав і конфіскував його завод. Тому передоплата виробникам має бути, без неї неможливо нормально працювати, без неї доводиться десь кредитуватися під відсотки, аж ніяк не пільгово.  

Ну і нарешті ще одне обмежує. От приїжджає західна компанія, пропонує свій виріб. Питають: «І скільки?» А вони відповідають: «Скільки-то». І все, що ми можемо зробити, це сказати, нас влаштовує ціна чи не влаштовує, трошки поторгуватися. Але ніхто не питає у представника західної компанії, як ця ціна формується. Це його продукція, він як захотів, так і продав. В наших виробників картина принципово інша. Наші виробники, щоб продати свою продукцію, мають показати весь ланцюжок постачання, показати скільки вони витратили на комплектуючі, на зарплати, на світло, на воду і так далі. І от калькулюється ця сума, і не більше 25% зверху можна покласти на прибуток підприємства. А прибуток це ж якраз те, що інвестується у розвиток. І знову ж таки, це конкурентна перевага іноземного виробника перед нашим. Він продає по ринковій ціні, по тій, по якій в нього готові купити. А наш продає по якійсь, вибачте, дибільно-совковій схемі, де ти показуєш повністю все, і так і бути, до 25% тобі нарешті дозволили отримувати прибутку, притому виключно післяплатою, після того, як в тебе забрали всю продукцію. Ну ви розумієте, наскільки це обмежує можливості розвивати виробництво?

- І за таких обмежень у нашої оборонки шестикратне зростання?

- Саме так. А тепер уявіть, що ми ці обмеження зняли. От який тоді буде ріст нашої оборонки? Та нам до спини буде, кого там в Америці оберуть президентом!

- Останнім часом багато розмов про переговори, з’являються різноманітні «мирні плани». Чому ми не маємо жодного права цього допустити?

-  Ключове, що тут треба розуміти – миру нам ніхто не пропонує. Ніхто не збирається дати нам мир і припинити нас вбивати. От ні на яких умовах. Нам пропонують паузу у вбивстві. Нам не пропонують залишити нас живими навіть на якихось там не дуже гарних умовах. Нам пропонують антракт у вбивстві для того, щоб після нього це вбивство завершити більш ефективно.

- Тобто РФ не потрібний сталий мир навіть на тих умовах, про які вони зараз говорять?

- Їм не потрібні наші чотири області. Їм потрібно те, щоб, як сказав таваріщ Мєдвєдєв, до 2034 року Україна взагалі не існувала. Ця їхня мета не змінилась. Більше того, після того, як вони вв'язались в цю війну і понесли такі збитки – й людські, й економічні – для кремлівського режиму тепер це принципово. Вони дуже добре знають, як в них на Росії такі питання вирішуються. Вони постійно помиляються з нами, вважаючи, що ми «адін народ». А свій народ вони добре знають.

Росіяни пробачають своїм тиранами, царям, генсекам… Як би вони там не називались, вони їм пробачають будь-яке звірство і будь-які злочини. Ти можеш вчинити страшний геноцид, ти можеш вирізати все населення Новгорода, наприклад, і тебе після цього шанобливо назвуть «грозний».

Але є те, що вони ніколи не пробачають своїм «гасударям» - це слабкість та програні війни. Тому продати їм чотири області як блискучу перемогу після такої війни не вдасться. А от паузу продати можна, але саме з тим, що вони від своїх навіть не будуть сильно приховувати, що це Чечня-2. Їм критично потрібна пауза, щоб після цього таки добити програму максимум.

- Вони не зупиняться по нинішній лінії фронту…

- Ні фінські, ні корейські варіанти, при всіх їх мінусах, нам не пропонують. А пропонують чеченський. Рашистам потрібна саме пауза, щоб накопичити броню, щоб вона не горіла набагато більшим темпом, ніж вони встигають її поновлювати. Щоб натренувати мобіків. Ніхто їх додому не впустить, ніякого дємбеля їм не буде. Навпаки, ними займуться й спробують якось структурувати цю біомасу.  

А тим часом, що буде в нас? Ми відкриємо кордони і, скажімо, людська слабкість проявиться, люди почнуть виїжджати, ми відмінимо військовий стан, ми дємбельнемо армію (та я упевнений, що більша частина тих, що нині пікселі, назад підуть, коли почнеться знову), ми почнемо гратися в нашу улюблену гру, яка називається вибори.

Тому оце перемир'я, воно нам не дає просто нічого, крім шкоди. А оркам воно дає все. Воно дає їм можливість уникнути неминучої військової поразки, яка вже почала на обрії вимальовуватися. Так, вона ще тільки вимальовується. Ще працювати і працювати. І те, що я кажу про перелам, який можливий восени-взимку цього року, не означає, що ми восени-взимку переможемо. Навіть коли цей перелам і станеться, нам доведеться воювати ще рік, може, два. І не забуваємо, що тили вони ще зможуть кошмарити довго. Якщо ми навіть справимося з їхньою фронтовою авіацією, а на це шанс високий вже цього року, то зі стратегічною авіацією, на жаль, поки нічого не можемо зробити. Тобто ракети Х-101 та «Іскандери» ще довго прилітатимуть. Звісно, західних системи ППО ставатиме значно більше, але 100% захисту навіть американські Patriot не дадуть. Це війна на знищення нас. Тож маємо це просто прожити, а витримати. Це наш шанс перемогти. А якщо ми зараз підемо на примирення, то боюсь, що цього шансу у нас вже не буде.  

Нам треба дотиснути. Треба накопичувати сили, збирати ударний кулак, збирати резерви, щоб переламувати хід цієї війни. Щоб як тільки в небі з'являться F-16 – у нас стояв хоча б десяток свіжих бригад, готових одразу піти на прорив.

Мирослав Ліскович. Київ

Фото Руслана Канюки