Через повномасштабну війну з РФ перед Україною постала низка безпекових викликів – наприклад, евакуація родин із прифронтових територій із дітьми. Але й ті, що були до 24 лютого 2022 року, нікуди не ділися, а саме – необхідність боротися і домашнім насильством, торгівля людьми та ін.

Укрінформ поговорив про це із заступницею міністра внутрішніх справ України Катериною Павліченко, а також – про розслідування сексуальних злочинів росіян, вчинених щодо мирних українців, створення безпечного освітнього середовища тощо.

- Глава МВС Ігор Клименко 20 травня заявив, що від початку 2024 року рівень домашнього насильства в Україні зріс на 14%, що він підвищується далі, і що наразі є кореляція між зростанням домашнього насильства і ПТСР у ветеранів, які повернулися з війни. На вашу думку, якими є основні причини цього явища тепер узагалі в нашій державі?

- На зростання кількості випадків домашнього насильства в Україні впливають багато факторів, і велика частина з них пов’язана саме з війною. Повернення ветеранів із фронту – один із таких чинників.

Потрібно враховувати те, що тепер ті, що є військовими, ще кілька років тому були цивільними, і дехто з них мав певні складні ситуації у своїх родинах, що відображалося також на можливому домашньому насильстві.

Насправді війна створює сприятливий ґрунт для насильства загалом. Це очевидно. Це і постійна тривога, і втрати – хтось втратив житло, хтось – рідних, хтось був змушений переїхати. Це все формує емоційне виснаження нашого суспільства, і в деяких випадках спричинює пригнічення, інколи – агресію.

Домашнє насильство – комплексна проблема, яка потребує системного підходу й системного аналізу цієї ситуації загалом. Водночас важливе і реагування на це з боку поліції. Ми маємо звертати увагу не лише на кількість фактів і звернень про домашнє насильство, а й на те, як поліція реагує на ці факти і як притягує кривдників до відповідальності.

- Як ви вважаєте, що наразі можна зробити, щоб зупинити зростання домашнього насильства в Україні?

- По-перше, Україна постійно вдосконалює своє законодавство і робить це, навіть незважаючи на воєнний час. Зокрема, змінюється законодавство в контексті запобігання та протидії домашньому насильству.

Наприклад, цього року Президент підписав закон, який посилює адмінвідповідальність за вчинення домашнього насильства. Там є досить багато новел, які, на мою думку, поліпшать ситуацію щодо домашнього насильства, а також поліпшать реагування поліції на це явище.

Інше питання полягає в тому, що суспільство не має толерувати насильство, та ще й під час війни. Війна – це вже суцільне насильство. Ми маємо формувати в нашому суспільстві культуру недопущення замовчування, культуру повідомлення про домашнє насильство, якщо воно сталося.

Я сподіваюся, що ми, наше суспільство, все ж таки вже відходимо від позиції на кшталт «моя хата скраю, нічого не знаю», і якщо за дверима, наприклад, сусіда щось таке відбувається, то не пройдемо повз.

- В Україні діють такі міжустановчі спеццентри для роботи з дітьми, що постраждали від насильства, як «Барнахус». Скільки їх відкрито в Україні і де саме вони працюють? Чи планується в цьому році відкриття нових таких центрів на території нашої держави?

- «Барнахус» – це центр, у якому відповідні спеціалісти працюють із дітьми, які постраждали від насильства або стали свідками такого насильства.

Важливість процесуальних дій, які там проводять із дитиною, полягає в тому, що в одному місці збираються всі фахівці, необхідні у кримінальному провадженні. Тобто, щоб не допустити повторного травмування дитини, один раз усі необхідні спеціалісти збираються, проводять певні процесуальні дії. І так мінімізується вплив на дитину, щоб вона щоразу не проговорювала ці речі окремо для слідчих, окремо для прокурорів.

Усі фахівці, які працюють у «Барнахусах», проходять відповідне навчання, і також спільно. Тобто ювенальні поліцейські, слідчі, прокурори та інші проходять це навчання і вже точно знають, як працювати з дитиною під час проведення процесуальних дій у «Барнахусі». Це – досвід європейських країн, і це дає змогу створити більш безпечне і доброзичливе середовище для дітей та підвищити ефективність розслідування злочинів щодо неповнолітніх.

За даними Нацполіції, з початку 2024 року в українських центрах «Барнахус» було опитано 135 дітей-потерпілих і 60 дітей-свідків.

На липень цього року в різних областях України вже функціонувало 12 таких центрів: на Вінниччині, Житомирщині, у Києві, Кропивницькому, Миколаєві, Одесі, Тернополі, Чернівцях, Полтаві, Сумах, Луцьку, Черкасах.

Також планується, що у 2024 році до цієї мережі «Барнахусів» долучаться Дніпро і Львів.

- Скільки загалом поліція відкрила справ щодо сексуальних злочинів росіян, скоєних в Україні з початку повномасштабної війни? Скільки фактів сексуального насильства, яке вчинили російські військові щодо цивільних українців, наразі зафіксовано за цими провадженнями? І скільки з цих фактів було зафіксовано щодо дітей?

- Сексуальні злочини в умовах війни – це ганебні злочини, які вчиняють військовослужбовці РФ на території України. І водночас це – латентні злочини, які важко виявляти і розслідувати, оскільки, незважаючи на те, що вони не мають строку давності (бо це воєнні злочини), люди, які це пережили, не хочуть згадувати, говорити і повідомляти про це.

Водночас більшість цих зафіксованих злочинів задокументували саме підрозділи Національної поліції.

Вони були задокументовані, зокрема, завдяки тому, що після того, як відбулося звільнення територій із-під окупації, у Нацполіції створили спеціалізовані групи, що виїжджали й документували саме такі воєнні злочини, як сексуальне насильство, вчинене в умовах війни.

Ці спецгрупи вже об’їхали майже 700 населених пунктів, опитали більше ніж 20 тисяч цивільних громадян, і саме завдяки їхній роботі були зафіксовані ті сексуальні злочини РФ, які тепер розслідують правоохоронці.

Тут потрібно сказати, що в одному такому кримінальному провадженні може бути зафіксовано кілька фактів сексуального насильства. Тобто в одну справу об’єднуються факти, якщо це було, наприклад, зґвалтування десь в одному населеному пункті або стосовно однієї родини.

Відповідно до статистики, якою сьогодні оперує Офіс генпрокурора, у нас загалом уже задокументовано 310 фактів сексуального насильства, вчиненого в умовах війни. Більшість із осіб, щодо яких це було вчинено, – це жінки, їх майже 200. Інші – це 113 чоловіків, і також є неповнолітні – 15 осіб.

Під цю загальну статистику підпадає не тільки факт зґвалтування, а також примусове оголення і погрози зґвалтуванням тощо. І всі ці злочини кваліфікуються саме як сексуальне насильство, вчинене в умовах війни.

Більшість цих злочинів було вчинено в Херсонській області, на другому місці перебуває Київська область, на третьому – Донецька, потім – Харківська, Запорізька, Чернігівська. Тобто за фактом це всі ті області, які були під окупацією.

- Як працюють ті спецгрупи поліції для документування випадків сексуального насильства, про які ви згадали?

- Ці групи були створені тоді, коли потрібно було документувати і відпрацьовувати території, звільнені з-під окупації. І наразі ті території, що були деокуповані у 2022 році, уже фактично були відпрацьовані щодо цього. Тобто пік повідомлень і виявлення цих злочинів зафіксовано саме тоді, коли ці території були звільнені від росіян.

Тому на сьогодні ці групи вже не так часто виїжджають на документування. Наразі вони виїжджають тільки за тими кримінальними провадженнями, які раніше вже було відкрито, якщо це потребує додаткового збору інформації або показів свідків.

Коли будуть звільнені інші території нашої держави, тоді туди так само скерують відповідні підрозділи поліції для документування саме цього виду злочину.

- Особи скількох окупантів правоохоронці вже встановили щодо вчинення сексуального насильства над цивільними на території України?

- Наразі, відповідно до інформації Офісу генпрокурора, повідомлено про підозру стосовно цього 48 військовослужбовцям РФ і скеровано до суду 21 обвинувальний акт щодо 30 осіб. І 5 осіб уже засуджено до покарання у вигляді позбавлення волі. На сьогодні розкрито 87 фактів сексуального насильства, вчиненого в умовах війни.

Інші факти, інші кримінальні справи поки що перебувають на тій чи іншій стадії досудового розслідування і скерування до суду.

- 21 червня в Іспанії поліція за підтримки Європолу заарештувала 5 осіб, які займалися торгівлею людьми для подальшої сексуальної експлуатації біженців з України. Чи інформують українці, які тепер перебувають за кордоном, МВС, Нацполіцію про випадки торгівлі людьми, жертвами якої вони стали?

- До підрозділів Нацполіції України епізодично надходять такі сигнали. Нацполіція України співпрацює з Європолом, з Інтерполом і за допомогою тих каналів, які є в цих структурах, там відбувається обмін певною інформацією, і такі дані також через ці канали надходять до української поліції.

Відповідно до даних Європолу, з початку повномасштабного вторгнення було зафіксовано близько 60 сигналів про можливу торгівлю людьми, де жертвами є українці. Ці сигнали надходили каналами Європолу, зокрема, з Бельгії, Данії, Ірландії, Латвії, Румунії, Польщі, Нідерландів, Німеччини. Уся ця інформація перевіряється, досліджується, і не вся вона є підтвердженою.

Тут потрібно розуміти, що все, що вчиняється на території інших держав, є в підслідності поліції тієї чи іншої країни. Тому наші громадяни, які за кордоном, відповідно найперше звертаються до поліції тієї держави, де вони перебувають, якщо вони постраждали від певних злочинів.

Інколи українці, що за кордоном, звертаються на дипломатичні установи, а з дипломатичних установ інформація вже направляється до Нацполіції України для перевірки. Коли наші громадяни звертаються до місцевої поліції іншої країни щодо потрапляння в торгівлю людьми, то ми можемо й не отримати ці дані, бо вони залишаються у правоохоронних органах тієї держави, де перебуває людина.

Важливо зрозуміти, що інформація про жертву торгівлі людьми охороняється тією державою, куди повідомляються ці дані. Тобто в інших країн є свої закони, які захищають цю інформацію від поширення, є певна конфіденційність. До того ж якщо в особи вже є встановлений статус жертви у кримінальній справі, то це взагалі таємниця слідства, і це теж потрібно враховувати.

- Скільки осіб уже пройшли відбір і навчання у рамках реалізації проєкту «Служба освітньої безпеки»? І коли ці офіцери СОБ розпочнуть свою роботу з дітьми у школах?

- «Служба освітньої безпеки» – дуже важливий проєкт, бо серед викликів, які маємо сьогодні, є формування безпечного освітнього середовища й безпека дітей, зокрема й у школах.

Ті загрози, які були раніше, залишаються нагальними і сьогодні – це і булінг, і кіберзагрози тощо. Окрім цього, є загрози, спричинені війною, зокрема, багато зброї, боєприпасів і так далі. Тому тепер одним із наших завдань є формування культури безпечної поведінки в суспільстві, також стосовно дітей.

Офіцер «Служби освітньої безпеки» – це ретельно відібраний і навчений поліцейський, який буде працювати в конкретній школі й буде закріплений за нею. Він виконуватиме не тільки правоохоронну і просвітницьку функції, а також буде наставником для всіх учнів, які навчатимуться в цій школі.

Тепер проходять відбір і навчання цих спеціалістів. Це все відбувається кількома етапами. На сьогодні кількість поліцейських, які вже пройшли і відбір, і навчання, становить майже 800 осіб. Але додатково ще тривають і відбір, і навчання.

Дуже багато охочих відсіюються чи на етапі проходження відбору, чи на етапі навчання, тому що там справді дуже високі вимоги до цих фахівців.

Перші з цих поліцейських уже на початку цього навчального року працюватимуть у школах.

- Як офіцери «Служби освітньої безпеки» взаємодіятимуть із вихователями безпеки? Це ж наче різні проєкти?

- Це справді різні проєкти. Вихователі безпеки, або спеціалісти з безпеки у освітньому середовищі, – це ті фахівці, що не є поліцейськими. Вони, по-перше, працівники саме в територіальних громадах, а не в певних закладах освіти. По-друге, функціонал вихователів безпеки поширюється на кілька шкіл одразу, на відміну від офіцерів СОБ.

Спеціалісти з безпеки в освітньому середовищі й ті поліцейські, які будуть закріплені за закладами середньої освіти, співпрацюватимуть.

- Якщо говорити про вивезення дітей із прифронтових регіонів, то що робить українська поліція у разі відмови дорослих від евакуації з дітьми з постійно обстрілюваних територій? І що робиться для того, щоб максимально запобігати виникненню історій на кшталт історії шестирічної Еліни Федоренко з Авдіївки, коли вона там померла від серцевого нападу й до цього її рідні відмовилися виїжджати з нею з міста?

- Питання евакуації дітей із прифронтових регіонів – це, на жаль, дуже гострий і болючий гуманітарний виклик, із яким ми стикнулися: як Україна загалом, так і поліція зокрема.

Це є потреба в той час, коли ведуться активні бойові дії. Працівники поліції, ризикуючи власним життям, виїжджають у ці регіони і здійснюють евакуацію мирного населення, насамперед дітей та людей похилого віку.

Ми проводимо масштабну інформаційно-роз’яснювальну роботу щодо цього, але бувають випадки, коли дорослі, також батьки з дітьми, справді відмовляються від евакуації. На жаль, у випадку сім’ї Еліни Федоренко з Авдіївки трагедії не вдалося запобігти. Хоча її можна було б уникнути, якби ці люди вчасно погодилися на евакуацію.

Якщо батьки або інші дорослі відмовляються від такої евакуації, то працівники поліції змушені вживати певних правових заходів. Тут варто наголосити, що пріоритет – саме безпека дітей, а не покарання батьків.

Проте інколи щодо батьків складають адмінматеріали – за невиконання ними обов’язків щодо виховання дітей. У деяких випадках уже настає кримінальна відповідальність – коли йдеться, наприклад, про залишення в небезпеці тощо.

Хотілося б, звісно, щоб таких випадків було менше. І також щоб люди розуміли й усвідомлювали небезпеку, та ще й якщо в родині є дитина, і погоджувалися на евакуацію.

Марія Гончар, Київ
Фото Олександра Клименка