Іловайськ – історія не поразки, а безцінного досвіду на початку Великої війни
29 серпня – День пам’яті полеглих захисників України в російсько-українській війні. День пам’яті про події під Іловайськом – чи не найчорнішої сторінки часів АТО/ООС. Вони розгорталися рівно 10 років тому саме в останні дні серпня. Кілька тижнів тривали наші спроби звільнити Іловайськ, перекрити цю останню залізничну артерію постачання сепаратистів російськими боєприпасами та зброєю. Але у ніч на 24 серпня 2014 року на територію України зайшли підрозділи регулярної армії РФ і це кардинально змінило обстановку: українські війська в районі Іловайська у 18 разів поступалися росіянам в чисельності. Далі було оточення, спроби прорвати його ззовні, а потім – домовитися з росіянами про виведення наших бійців. Вони закінчилися розстріляним «зеленим коридором», де 29 серпня загинули, за даними Національного військово-історичного музею та Офісу генпрокурора, понад 250 наших воїнів, а ще 400 були поранені.
Здавалася, сам бойовий дух держави Україна був тоді поранений. Під час літньої кампанії наші війська успішно повертали території – Маріуполь, Сєвєродонецьк, Авдіївку… А вже у вересні, після Іловайська, Україна змушена була погодитися на Мінські угоди, які, на думку західних лідерів, мали стати шляхом врегулювання конфлікту на сході України, а стали інструментом викручування рук Україні.
Минуло 10 років і цього достатньо, щоб дивитися на ті події більш спокійно і об’єктивно оцінювати набутий досвід. Тоді ми думали, що Іловайськ – це найстрашніше, що могло статися. Тепер розуміємо: Іловайськ – не історія української поразки, це історія української боротьби. Трагічний, але неоціненний у сенсі набутого тоді досвіду, епізод на початку чергового етапу протистояння нашому одвічному ворогу. Ми отримали гіркий урок та дізналися, на що здатні росіяни, які просто «заблукали» на чужій землі. Ми отримали привід зробити висновки і тримати їх у голові – і військово-політичне керівництво, і суспільство. Ще й дітям прищеплювати правила відносин з ворогом, яких нас навчив Іловайськ. А висновків було багато.
Чого варті росіяни з їхніми «словами честі»
Перше, про що говорить Герой України, генерал-майор Ігор Гордійчук (безпосередній учасник – спочатку оборони Савур-могили, а потім – спроби прориву українських підрозділів під Многопіллям, де проходив так званий «зелений коридор» під Іловайськом) – після Іловайська ми запам’ятали: ворог хитрий, підлий та підступний і завжди порушить угоду, коли йому буде вигідно, а для нас – у найболючіший момент, коли – безвихідь.
«Такі висновки треба зробити найперше і на все життя, щоб наші діти, внуки, правнуки ніколи не пробували з ними домовлятися і довіряти, – говорить він. – На той момент була віра, що домовитися вдасться, але то був останній епізод, коли намагалися це зробити». Росія – одвічний ворог і війна екзистенційна – ось головне, чому навчив Іловайськ, впевнений легендарний «Сумрак».
«Я пам’ятаю, як вели переговори, вирішували, де і як відбудеться коридор. Варіантів було кілька і найгіршим виявився той, в якому ми потрапили у пастку», – говорить генерал-майор. Можливо, варто було спробувати приблизно так, як ми виходили з Савур-могили, міркує він: маленькими групами. Хоча були в потрійному оточенні – та вийшли (а потім вже потрапили в Іловайський котел). Мовляв, якби намагалися вийти групками по 5-15 чоловік, втрати були б меншими, ніж коли наші колони розстріляли, ніби в тирі.
Великий урок Іловайська – ніколи не слід довіряти слову росіян, бо ніякої «честі російського офіцера» не існує, впевнений Юрій Чорноморець – філософ, теолог, учасник бойових дій на Київщині і волонтер. «Давали нам слово честі, що не будуть стріляти, якщо ми не вб'ємо їхніх полонених. Але честі у російських офіцерів немає. Я ніколи руки не подам російському офіцеру», – говорив ще у 2015-му в інтерв’ю ВВС і Юрій Береза, перший командир батальйону «Дніпро-1», який у складі групи проривався з Іловайського «котла». «Прикриваючись шляхетними поняттями, вони нас завжди обдурять і повбивають», – впевнений Чорноморець. Після одного лише Іловайського «коридору» раз і назавжди можна було зрозуміти, наскільки українці і росіяни різні, каже пан Юрій: ми, якщо обіцяли випустити ворожих бійців з оточення чи обміняти тіла, завжди дотримувалися домовленостей, а росіяни намагались хоч якось та ошукати. «Я поки не знаю успішного досвіду домовленостей з ними навіть через посередників, – говорить Чорноморець. – І погано, що за 10 років не те що у світі – в Україні ще не всі засвоїли цей урок, не зрозуміли варварської російської натури».
Щоправда, усіх деталей про перемовини з росіянами, що тривали ніч перед спробою виходу, ми досі точно не знаємо. «Я для себе з багатьох джерел по краплині зібрав певну картину, але вона гіпотетична – мене ж там не було, – зауважує Олексій Панич, громадський діяч, доктор філософії. – Дозвіл на вихід зі зброєю ми не отримали, на пропозицію скласти її Хомчак (генерал Руслан Хомчак командував силами АТО в районі Іловайська влітку 2014 року, – ред.) відповіді не дав, а потім просто почав вихід зі зброєю». Можливо, думали, що росіяни не стрілятимуть, побояться. Та для такої помилкової оцінки в українських офіцерів, на жаль, були незалежні від них підсвідомі причини.
Коли Союз закінчився, а зв’язки – ні
Коли росіяни вже були морально у стані війни з нами, ми – ще не були, продовжує Олексій Панич. Коли вони в українців стріляли, не задумуючись, наші військові ще мали психологічний бар’єр. «Наш урок у тому, що ми надто довго були миролюбною нацією, яка до останнього не вірила, що наші сусіди готові нас вбивати, не вважаючи за людей, щойно командир накаже, – говорить він. – В нас росіяни «вдовбали» – і то не відразу – розуміння, що з ними насправді треба воювати, а потім, як виявилося – і можна воювати».
Просто ставлення до військових РФ з боку нашого командування було ще під впливом «пострадянських сентиментів», каже Ігор Левченко, військово-політичний оглядач, експерт-міжнародник Центру досліджень армії, конверсії й роззброєнь. Ці сентименти були особливо притаманні саме армійському середовищу, оскільки багато старших офіцерів, вищих чинів – свого часу вчилися, служили разом з росіянами, спілкувалися. Та й до 1994 року ще існували програми обмінів на державному рівні, коли військові могли обирати місце служби – в Україні чи РФ. Ці зв’язки підтримувалися разом з ілюзіями, що маємо багато спільного. «Довгий час, наприклад, питання обміну полоненими вирішувалось на рівні організацій ветеранів Афганістану. Наші генерали дзвонили російським, домовлялись, зокрема, і про той же Іловайський «коридор», спираючись саме на особисті зв’язки, сформовані у давні часи», – розповідає пан Ігор.
Це ставлення, сформоване у радянський-пострадянський період, заважало реально оцінювати загрози і відповідно на них реагувати. «Було зрозуміло при плануванні Іловайської операції, що фактично в тилу і на правому фланзі був російсько-український кордон, звідки російське угруповання потім і здійснило удар», – пояснює експерт. Але тоді розуміння сутності ворога ще не прийшло, хоча й очевидно було, що Росія вже була на той час «куратором» окупації Криму і подій на Донбасі. Військові були морально не готові стріляти в росіян, вважаючи, що це якесь непорозуміння, то політики, мовляв, воюють, нагадує Андрій Тетерук, учасник боїв за Іловайськ, колишній командир батальйону «Миротворець». При тому, що ворог чітко і цілеспрямовано демонстрував бажання окупувати нашу державу. «З плином часу усвідомлення, що РФ є агресором, прийшло, а на той час набагато менше людей це розуміли, зокрема, і серед військових», – каже пан Андрій. Але після 29 серпня 2014 року це усвідомлення прийшло остаточно.
Немає сенсу говорити, що треба було не допустити тоді помилкової оцінки ворога – такими були настрої і погляди. "То були часи, коли такі експерти, як, наприклад, і я, дуже зважали на силу міжнародного права, відносин, статуту ООН і обмежень, що неформально існували в правовому міжнародному просторі, – пригадує Левченко. – Виходячи з цього, безпосереднє вторгнення російських регулярних військ вважалося малоймовірним і ним при плануванні операції могли нехтувати». Тож трагедія Іловайська, на думку військового оглядача, саме в тому, що багато людей у командуванні були надто хорошої думки про нашого ворога і ради на те не було. «До сьогодні ми противника з його цілями (а вони за 10 років не змінилися) вивчили значно краще. Виходити завжди треба з найгіршого варіанта і планувати, зважаючи на це”, – каже Левченко.
Сила опору – вища «середньоєвропейської»
Іловайськ став найболючішою сторінкою початку російської агресії проти України, говорить Андрій Тетерук. Та вона показала насамперед, що українці навіть у найнесприятливіших умовах здатні чинити опір. «Ми, командири, зібрались і обговорювали пропозицію скласти зброю, вийти без техніки – фактично капітулювати перед ворогом, значно сильнішим. І одноголосно без вагань вона була відкинута, – пригадує дні оточення пан Андрій. – Ми розуміли, що ризики дуже високі, але ніхто не дав ворогу параду українських військ (зокрема, добробатів) з піднятими руками». І це розуміння, що Україна не капітулює, на думку Тетерука, визначило весь подальший перебіг подій. Кривавий, але дуже красномовний вчинок. «Ворог отримав урок, що ми будемо битись, а Україна – що ворог не дотримується взятих зобов'язань він підступний, небезпечний та ігнорувати здоровий глузд у відносинах з ним неприпустимо», – говорить пан Андрій.
«Зараз читаю книжку про дансько-німецьку війну середини ХІХ століття, і там є таке твердження: якщо існує нація, то нема нічого, що згуртувало б її так, як війна, – розповідає Олексій Панич. – І у нас теж – якби не було величезного нещастя, то й щастя б не сталося. Ми відчули себе нацією дуже швидко, а без ворожого тиску Росії на це могло б піти не одне десятиліття борсання в марному сподіванні, що росіяни друзі». Постав вибір: або згуртуємося як нація, або нас не буде. Вдалося перше, на щастя. І хоч часом на тлі різних внутрішніх явищ виникає враження, що частина населення міркує і діє зовсім не з позицій згуртованої нації, це нормально, заспокоює Панич. Під час Другої світової зовсім невелика частина, скажімо, французів опиралася в партизанських лавах, а колабораціонізм був масовим. «І нині на середньоєвропейському, так би мовити, тлі наша здатність до опору виглядає набагато переконливішою, ніж у більшості європейських націй», – вважає доктор філософії.
Андрій Тетерук радить краще «вчити матчастину» – звертатися до уроків історії, читати Макіавеллі та інших мислителів минулого, бо сучасна наша війна нічим не унікальна: Європа свого часу все це пережила на собі. І добряче той досвід забула. «Якщо моральний дух слабкий, армії розбиваються більш мотивованим, хоч і гірше озброєним супротивником, – говорить пан Андрій. – Зараз Україна чинить спротив попри значну перевагу ресурсів РФ, а країни НАТО бояться дрон російський збивати над своєю територією. А ворог живиться слабкістю моральною і ментальною».
Військової сили забагато не буває
Після Іловайських подій ЗМІ багато про них писали і спілкувалися з безпосередніми учасниками. Деякі казали – замало у нас було вогневих засобів, танків. Піхотою перекривали дефіцит. Але ж в Україні роками послідовно, системно розбазарювали військовий потенціал – мовляв, нам немає з ким воювати, нагадує Андрій Тетерук. «І всі ті танки, які рядові хлопці хотіли б бачити на полі бою, за 20 років незалежності були розпродані або стали непотребом на базах зберігання, – говорить він. – Армія фінансувалася за залишковим принципом, іноді – на рівні 1% від ВВП. А коли за часів Януковича міністрами оборони призначалися Дмитро Саламатін, Павло Лебедєв – громадяни РФ, то вщент руйнувалося все від системи управління військами до тилового, логістичного забезпечення». І склалося так, що рівень боєздатності армії, здатності до системно організованого спротиву був критично низький.
«На засіданнях РНБО міністр оборони тоді доповідав, що виконувати бойові накази можуть близько 5-6 тис. військовослужбовців. Уявіть – ким було воювати? – описує ситуацію пан Андрій. – Ми взагалі їхали в зону бойових дій на «бойових “Богданах» піхоти», тобто звичайних маршрутках». Але українське військо це не лякало – шукали можливості зупинити ворога там, де не встиг закріпитись і навіть пішки пішли б виконувати бойові завдання, каже Тетерук.
«Замість розвитку військового потенціалу, керманичі марили домовленостями, які виявились нікчемними. А ще Карл фон Клаузевіц (прусський генерал, військовий теоретик, – ред.) казав, що у слабких країн союзників не буває. Треба бути сильними», – резюмує він. Нарощувати, вдосконалювати, реформувати військовий потенціал до рівня здатності захищати свою країну на суші, у небі і морі – ось аксіома, яку мали відтоді завчити. Папірці можуть бути проігноровані і відкинуті, а озброєне до зубів військо – ні.
Тоді, виходить, до бою недостатньо готувалися – і до Майдану, і під час, і після – міркує Ігор Гордійчук. Зараз людей і зброї значно більше, але й задачі складніші. «Тоді ситуація на полі бою для нас була відсотків на 10 важка, а на 90% помірно складна, а сьогодні 90% фронту – надважкі ділянки», – каже він. І ситуація може змінюватися щодня, тож нарощувати власну міць мусимо безперестанку. Юрій Чорноморець пригадує серпень 2014-го, підготовку до параду на Хрещатику. Ішов вулицею і бачив, як їдуть з репетиції параду танки, броньовики і думав: наскільки ж ми не вміємо розставляти пріоритети, наскільки ж зараз ця техніка потрібніша була б під Іловайськом, ніж у Києві. «Мені здається, до сьогоднішнього дня це невміння розставити пріоритети, кинути всі сили туди, де вони потрібні, щоб врятувати ситуацію лишається нашою проблемою, – міркує він. – Все інше вдається чудово».
Звертатися по допомогу і просити допомоги – це різні речі, підкреслює Андрій Тетерук. Спрацювати на емоціях і отримати щось можна раз чи двічі, але не більше. «Нам потрібні сильні позиції. Сектор безпеки і готовність боронити країну – визначальні під час будь-якої війни», – каже він.
Розуміння цього – теж Іловайськ заклав. Відновлення ЗСУ як реальної військової потуги, яка нині протистоїть смертельному ворогу України у Великій війні – з нього почалося.
Обіцянка-цяцянка, або час позбутися ілюзій
«Мені прикро розуміти, що більшість людей не хочуть розуміти реальність і вигадують фантоми, в які починають вірити, – ділиться враженнями Андрій Тетерук. – Дорікаємо союзникам, що нам не досить вони допомагають – але хіба ми самі завжди виконуємо свою роботу належним чином? Хіба у нас незмінно високе розуміння небезпеки?» На жаль, досі лише частина українців усвідомлює небезпеку, а хтось лишається корисними ідіотами, які, наприклад, навіть під час останнього прильоту зафіксували влучання у стратегічний об’єкт на Київщині і швидко виклали відео в мережу, зауважує Андрій Анатолійович. Дорікати партнерам, покладатися винятково на них – інфантильно, коли сам не досить опікуєшся своєю безпекою. «Про це ми в парламенті чи не щодня говорили свого часу, але переважна більшість вірила в силу слова у діалогах з маніяком, на якого перетворився Путін», – каже колишній народний депутат Тетерук.
Та й західні союзники наші вважали і, можливо, досі переконані, що домовитись з Росією можна. «Здається, ще не всі засвоїли і цю істину – днями дивився відео, присвячене Дню Незалежності, і там філософ з України (нині у Німеччині) в дусі Арестовича нас повчає, що треба примирятися з Росією, знаходити спільну мову, – ділиться Чорноморець. – Але тільки повна поразка агресора, наші влучні асиметричні дії, можливість вражати його там, де не чекає, на його території – найважливіший аргумент у будь-яких перемовинах з цим ворогом».
Ще до Іловайська на міжнародних майданчиках Україна акцентувала, що йде вторгнення російських військ, та наші західні партнери реагували на те мляво, пригадує Ігор Левченко. Далі «стурбованості» йти не збиралися. Головна подія, що вплинула на їх позицію – збиття малайзійського літака, не реагувати на це вже не вдалося. Ілюзії – вони такі, позбутися їх важко.
Але після Іловайська українці на них точно права вже не мають. «Бо коли зараз поступимося чи нав’яжуть нам «мир», то завжди будемо очікувати, що угоду ось-ось порушать», – говорить Ігор Гордійчук. Тепер Іловайськ – це вже поле аналізу для аналітиків, військових експертів, істориків, вважає він.
Військово-політичному керівництву – урок, який треба пам’ятати, щоб не повторився. А учасникам – важливо, щоб ті події ніколи не були забуті. «Світла пам'ять хлопцям, дівчатам, які загинули. Багато найкращих моїх побратимів там залишились, – каже «Сумрак». – А їх родини, діти – серед нас і треба про кожного пам’ятати».
Тетяна Негода, Київ
Перше фото: Укрінформ
