Пам’яті старшого солдата Євгена Петраша (позивний «Юджин»)
Старший солдат Євген Петраш (позивний «Юджин») загинув 3 березня 2022 року під час оборони Київської області. До 28-річчя захисник не дожив сімнадцять днів.
Євген народився 20 березня 1994 року в Сумах, але у 10 років переїхав з родиною до Києва. Навчався у школі №63, після школи вступив до НТУУ «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського». Хлопець цікавився музикою, любив подорожі й катання на сноубордах. Ще до війни, навчаючись в університеті, створив із друзями музичний гурт «Diamond Sunrise».
Але у травні 2014 року перервав навчання в університеті й приєднався до батальйону «Азов» у лавах НГУ. Брав участь у бойових діях на Маріупольському напрямку і в районі Мар'їнки.
У 2018 році повернувся до Києва і продовжив навчання на заочній формі. Після закінчення університету працював у компанії EVО, де займався розробкою бізнеспроєктів.
24 лютого 2022 року Євген був з дружиною в Києві. Після перших вибухів батько забрав їх, однак дорогою він вийшов з авто.
«Женя приніс в моє життя поняття здорової сім’ї, де вечеря за одним столом – це радість, а не примусовий захід на свята. Ми не поспішали жити, насолоджувались молодістю і свободою. Просто здавалось, що все ще встигнемо… Після повернення з АТО він старанно будував нове життя, починав все з нуля і робив максимум для свого і нашого майбутнього. Ніхто і ніколи не проявляв стільки терпимості й розуміння. Женя був надзвичайною людиною, яка вміщала в собі багато добра, світла, легкості й бажання допомогти», – написала дружина Наталя.
Того ж дня військовозобов'язаний оперативного резерву №1 кулеметник Євген Петраш зі своїми побратимами прибув до місця розташування полку «Азов». Про своє рішення батьків повідомив листом, у якому написав, що буде більш корисним на фронті.
«Він завжди тримав слово. Завжди виконував те, що обіцяв, і я не знаю таких випадків, щоб він чи мене, чи маму підвів. З ним потрібно було поговорити і більше нічого, настільки людина сприймала це все, була відповідальною. Це просто якийсь скарб, а не дитина, легко було з ним, дуже легко», – згадує батько В’ячеслав.
Вже 3 березня в складі розвідувальної групи під Ворзелем Євген мав завдання виявити передній край ворога і закріпитись на позиції. Проте росіяни вже проривалися до Бучі. Група отримала наказ затримати ворожі сили, щоб лінія оборони встигла закріпитись. Під час бою, який тривав понад 12 годин, групу Євгена почали брати в оточення. Він зумів витягнути з-під шквального вогню пораненого побратима, якого вдалося з іншими бійцями евакуювати в тил, однак сам зазнав тяжкого поранення від міни. Хлопець залишився на позиціях і тримав периметр, прикриваючи відхід побратимів.
…Лише після звільнення Київщини батьку вдалося забрати тіло сина.
«Це був у мене єдиний син і все, що мені залишилось, це зробити все, щоб про нього пам’ятали. Тому кожна дошка, кожна назва вулиці, кожне нагородження, це все дуже вагоме для мене та для моєї сім’ї. Аби таких, як Женя, пам’ятали і, найголовніше, щоб рівнялися на них», – розповідає пан В’ячеслав.
Євген мав безліч мрій та планів на майбутнє, але не вагаючись, віддав життя за волю й незалежність України.
Поховали військовослужбовця на Лук’янівському військовому кладовищі у Києві. У бійця залишилися батьки і дружина.
У 2023 році в пам'ять про загиблого воїна було відкрито меморіальні дошки. Першу встановили в загальноосвітній школі №63 міста Києва, другу – в 19 корпусі КПІ ім. Ігоря Сікорського, де навчався Євген, третю – у Липоводолинському ліцеї.
Шана Герою!
За матеріалами Платформа пам'яті Меморіал
Фото: Незламні / Штаб добровольчих формувань Білогородської ОТГ, Іnstagram gavreallook, www.0542.ua, Ромни 24
