Пам’яті молодшого сержанта Ігоря Шкорубського
Ігор Шкорубський народився 10 грудня 1969 року на Вінничині. Коли хлопчику було три роки, родина переїхала, тож все дитинство та частину зрілого життя прожив у селі Софіївка Золотоніського району на Черкащині.
Там закінчив школу, а згодом і технікум, отримавши спеціальність водія автокрана. Тут народилися дві його старші доньки від першого шлюбу.
У 2003 році Ігор переїхав на Миколаївщину до родичів, працював на сільгосппідприємстві. Згодом знайшов роботу у Миколаєві, де і познайомився зі своєю коханою дружиною Мариною. У подружжя народилося двоє дітей – Данило та Мар’яна.
«Ігор був дуже цілеспрямованим, категоричним і подекуди навіть безкомпромісним. Постійно говорив що думав. Інколи з ним було непросто. Але при цьому він завжди залишався добрим, щирим, дуже любив дітей, дбав про нас і допомагав усім, кому це було потрібно. Він багато працював, щоб забезпечити родину. Це був чоловік, про яких кажуть: за ним - як за кам’яною стіною. Разом ми прожили 19 щасливих років, завдяки йому я могла займатися творчістю, розвиватися як особистість і не думати, як прогодувати сім’ю», - розповідає Марина.
Вона каже, що досі має хороші стосунки з першою дружиною Ігоря, а всі його діти дружать і спілкуються між собою. Чоловік зробив для цього все можливе.
А ще у нього було хобі – любив столярувати і виготовляти меблі, як і його батько Іван Іванович. Перед війною Ігор облаштував у себе вдома невеличку майстерню, де проводив увесь свій вільний час. Казав, що коли піде на пенсію, то зможе повністю віддатися улюбленій справі.
Його робота була пов’язана з тривалими відрядженнями. Але напередодні великої війни Ігор вирішив змінити графік, щоб більше часу проводити з родиною. Тож повномасштабне вторгнення РФ застало його вдома.
Марина каже, що оскільки Миколаїв бомбили з першого дня, то вони почали облаштовувати укриття в підвалі власного будинку вже 24 лютого. Ніч родина провела там, а вже на ранок чоловік сказав, що не може сидіти, і пішов до військкомату. Того дня через бюрократичну тяганину його відправили додому. Річ у тім, що Ігор служив ще в армії СРСР. Його військовий квиток десь загубився, тому в ТЦК сказали, що зроблять запит на Черкащину, де він раніше жив, щоб звідти надіслали його особову справу. А ще через день повідомили, що його документів поки не знайшли, треба чекати.
Але нічого не робити він не міг, тож записався добровольцем у 123-тю окрему бригаду територіальної оборони, яка на той час формувалася у Миколаєві і вже з перших днів війни стала на захист обласного центру. Ігоря призначили командиром стрілецького відділення.
Трохи пізніше, як водія зі стажем, його залишили у відділенні, що займалося доставкою провіанту та інших потреб на позиції.
«Він був майстром на всі руки, багато років провів за кермом, тож у нього гарно виходило ремонтувати авто. Машини у їхньому підрозділі були старі, часто ламалися. А виїздити на позиції потрібно було щодня. Тому він нерідко всю ніч ремонтував машину, щоб зранку вчасно доставити на позиції все необхідне. Щодня під обстрілами вони з хлопцями робили по 2-3 виїзди. Він завжди говорив: "Вибуху боятися не треба. Якщо ти його чуєш - це не твій "прильот". Свій ти не почуєш"», - пригадує Марина.
У лютому 2023 року Ігор знову повернувся у свій підрозділ, який виконував складні бойові завдання на правому березі та на островах у дельті Дніпра.
У серпні він переніс важку операцію на кишківнику, загострилися й інші хронічні хвороби. Йому пропонували комісуватися, але він категорично відмовився і сказав: «Як я буду своїм хлопцям в очі дивитися?» Ба більше, навіть просив дружину знайти когось, хто домовиться з лікарем, щоб йому не вписували діабет, який тоді виявили.
5 вересня він повернувся «до своїх хлопців», які називали його «дідом», бо піклувався про них, як про рідних. Адже на той час, окрім чотирьох власних дітей, чоловік мав вже й двох онуків. Казав, що вже трохи пожив, а вони ж усі дуже молоді, і їм ще треба відбудовувати країну після нашої Перемоги.
21 вересня 2023 року Ігор працював з документами, а коли завершив роботу, поїхав у розташування, щоб увечері заступити на бойове чергування. По дорозі у його автомобіль влучив ворожий снаряд. Військовослужбовець отримав надскладні поранення голови і впав у кому. У Херсоні лікарі провели шестигодинну операцію, стабілізували його стан та відправили до Одеси. Довгих дев’ять днів чоловік боровся за життя і навіть почав самостійно дихати. Лікарі робили все можливе, щоб повернути родині батька та чоловіка. Але з коми він так і не вийшов – помер 30 вересня.
«Того страшного для нас ранку нічого не віщувало біди. Він подзвонив і попросив дати телефон «гарячої лінії» мобільного оператора, бо мав проблеми зі зв’язком. Сказав, що дуже зайнятий, тож зв’яжеться пізніше. Ввечері його телефон вже не відповідав, а вранці мені повідомили про його поранення, і я помчала до Одеси…» - ділиться спогадами дружина.
Вони з дітьми дуже важко переживають цю втрату, досі не можуть з нею змиритися.
«Спочатку я бувала на його могилі щодня, потім щотижня. Беру нам обом каву, як він любив, і ми розмовляємо. Я розповідаю йому про дітей, про те, як живемо, що робимо. Трохи стає легше… Коли він був востаннє вдома на реабілітації після операції, то намагався виконати якнайбільше справ по господарству. Мене теж увесь час підганяв. Все казав, що треба багато встигнути… Може, вже тоді щось відчував, хоча мав плани на життя і йшов на війну не вмирати, а захищати усіх нас», - продовжує розповідь Марина.
Зараз жінка займається волонтерством, щоб допомогти підрозділу, де служив її коханий. Вони разом з Ігорем розпочали цю роботу ще за його життя.
«Я не люблю називати себе волонтером, але роблю що можу заради його пам’яті, бо він так хотів і я не можу його підвести. Це допомагає жити далі, біль притихає. А ще я не сприймаю чоловіків, які тікають від мобілізації, ховаються… Я сама хотіла піти до ЗСУ, але діти відмовили, бояться втратити ще й маму. Дуже хочеться дочекатися нашої Перемоги, щоб загибель Ігоря і тисяч таких, як він, була не марною. Щоб Україна наша жила і процвітала», - каже Марина.
Молодший сержант Ігор Шкорубський нагороджений медаллю «За вірну службу» III ступеню. У нього залишилися мати, дружина, четверо дітей та двоє онуків.
Вічна шана Герою!
Фото з сімейного архіву Марини Шкорубської
