В рамках проєкту Укрінформу «Командири нашої перемоги» ми говоримо з командирами різних рангів, які своїми знаннями, досвідом, авторитетом та беззаперечною вірою в перемогу вже вписують свої імена в історію України. Сьогодні наш гість – командир роти 220-го батальйону 126 Окремої бригади ТрО Ігор Халус. Він брав участь в операції в Кринках, на плацдармі на лівобережжі Херсонщини.

- У вашій біографії, пане Ігорю, є навчання у військовому виші. Але до повномасштабного вторгнення ваша робота і життя зовсім були з цим не пов’язані. Ви були директором компанії та мали свою студію звукозапису. Тож оце навчання… Ви очікували, що доведеться врешті пов’язати з цим своє життя?

- Скажу чесно, я навчався в інституті, але не збирався пов’язувати своє майбутнє з армією. Але я вступив в Одеську сухопутку і там відучився 2,5 року. Потім у нас були збори в Кіровограді, де ми прийняли присягу, нам вручили посвідчення. Ну і на цьому моя дотичність до армії як би закінчилася... Але коли почалося повномасштабне вторгнення, я не чекав, коли мені принесуть повістку, пішов у військкомат.

- Але у вас було все. Хороша робота, хобі, я так розумію, яке приносило задоволення, родина. І ви вирішили відкласти все це на невизначений час, піти воювати…

- Я складав військову присягу в 2012 році, був офіцером запасу. Чоловік, повинен бути чоловіком, повинен захищати свою країну. Я присягав її захищати, і я її захищаю, коли напав ворог. А інакше не буде. Це для мене, вибачте за жаргон, не по-пацанськи якось.

- Чи відчували ви тоді, на скільки може затягнутися ця війна?

- Я й не думав про таке, чесно. Читав новини, бачив, що ворог наступає, просувається по всіх напрямках. А на скільки це, чи довго я проживу, якщо я піду захищати державу, таких думок навіть не було. Треба було діяти і я робив усе, що міг.

- Як ви стали командиром?

- Я прийшов з військовим квитком, потрапив у 126-ту бригаду тероборони. На початку виконував обов’язки головного сержанта взводу, займався з людьми, навчав їх. Там була проблема велика, у людей, які прийшли з цивільного життя. Якщо ми хоча б після військового навчання розуміли, що таке автомат, що таке зброя, як із нею поводитися, якісь базові елементи тактики і т.п. То люди бачили перший раз автомат і не розуміли, що з ним робити. І поки ми ще були ближче до Одеси, ми кожен займалися, щоб люди хоча б чомусь навчилися. Коли людина не вміє поводитися зі зброєю, який з неї воїн.

- Знаємо, що вам довелося стати командиром для бійців, які втратили попереднього командира. Як удалося отримати довіру?

- Коли звільнилося місце командира взводу в нашій роті, мене призначили командиром третього взводу. І ми поїхали на першу свою ротацію на Миколаївський напрямок. Після повернення мене призначили заступником командира роти з НПЗ, але це не для мене. Я повинен працювати з людьми, повинен з ними бути на передньому краї, там, де війна, а не там, де якась писанина. І в мене було запрошення від командира з сусідньої роти нашого батальйону перейти до них. Мені дуже подобався підхід того командира, його бачення війни. Це був військовий менеджер, який ніколи не сидів на місці, постійно щось вигадував, мені це дуже імпонувало. Я прийняв його пропозицію. Але треба було чекати переміщення певний час, і поки ми чекали, він загинув... І мені довелося стати командиром роти, де я абсолютно не знав людей. То був 2023-й рік, важкий рік.

- У який момент ви відчули, що зв’язок налагоджений?

- На острові Козацькому. Мені доводилося там робити роботу, скажемо так, не командира роти. Ми довоювалися до того, що мені доводилося самотужки з кимось із бійців на веслах, на човнах забирати з острова поранених, тіло загиблого. Люди побачили, що я нікого не кину, люди побачили, що я з ними – і тоді з’явилася довіра. А потім до мене прийшов наказ, що потрібно, щоб мої люди йшли на Кринки, а я сказав, що без мене люди туди не підуть. Мені відповіли: так, там потрібен командир роти, і ми пішли на Кринки. У нас тоді все вдалося, навіть краще, ніж ми могли очікувати.

- Все-таки хочеться зрозуміти, як відбувалася оця трансформація: Халус – доброволець і Халус – командир? Якими якостями має володіти командир? І власне, ваш досвід директора логістичної компанії – чи допомагає вам нині?

- Управлінський досвід? Я взагалі все життя – чи то волейбольна команда, футбольна команда, я завжди був там капітаном, організатором, а ще – старостою групи, курсу. Я постійно працюю з людьми, організовую. Так, у мене був і цивільний управлінський досвід, у мене в підпорядкуванні на піку сезону було до 150 людей. Тобто я в цивільному житті управляв уже доброю ротою, ще й з прикомандированим підрозділом. Я розумів, як знайти підхід до людей, як отримати від них результат. Як побудувати роботу, щоб була і дисципліна, і мотивація. Щоб ти не просто бігав і гавкав як собака, щоб люди щось робили. А військовослужбовці зібрались для того, щоб перемогти ворога, для цього теж кожного дня потрібно щось робити. А моя задача, як командира, направляти і контролювати.

- Тобто командир має бути ще й менеджером?

- Обов’язково. Будь-який командир повинен бути менеджером. Не менеджером може бути людина, у якої немає підлеглих. У нас війна змінюється кожен місяць, кожен тиждень, інколи так, що сьогодні це ще було нормально, а завтра – вже не працює. Якщо командир – менеджер, він проаналізує: ми понесли втрати (в кращому випадку це не люди), і треба робити висновки. І тоді ми вже не робимо так, як робили вчора.

- Коли ми спілкувалися з вами попередньо, ви сказали фразу, яку хочеться процитувати: все будується на справедливості. Але справедливість, як на мене, на війні це доволі така хитка річ…

- Справедливість – це базове, це як повітря, як вода. Інколи емоції, скажімо так, зашкалюють, але є базові правила одні для всіх, це і є справедливість. Якщо боєць себе проявив, він отримує нагороду. Якщо боєць себе проявив негативно, він отримає покарання, це фундамент дисципліни і мотивації. Бо коли одні воювали, а інші ніде не були, але отримали нагороди, дуже багато буде непотрібних питань. У першу чергу до безпосереднього командира. Коли нема справедливості, особовий склад не буде сприймати командира. Командир не повинен бігати з нагайкою всіх кудись ганяти. Він має прийти і спокійно сказати: ти йдеш туди, робиш це. Відповідь: слухаюсь, пішов, виконав, доповів. Усе.

- Пригадується ваш допис з Інстаграму: ви казали, що командир має залишатися солдатом.

- Не тільки. Ти сьогодні повинен бути командиром роти, а наступний день – командиром взводу, а потім – сержантом, а ще потім – солдатом. Як сержант, ти повинен перевіряти особовий склад. Це не значить, що треба за кожним бігати. Але підійти до бійця, сказати: дай свій автомат, а чого він не чищений? А ще це значить, що сержант – безпосередній командир цього бійця – не зробив свою роботу, бо це він має проконтролювати. От командир роти на одну хвилину і став сержантом. А там – пішов на позиції до хлопців, узяв автомат, попробував під себе, питає: а чого окоп не глибокий... Поспілкувався з солдатом: - А чому ти це зробив так, а не ось так? Тобто ти побув ще солдатом. Коли командир роти кожного дня є на всіх посадах у своїй роті, тоді він розуміє, які їхні шанси завтра, як провести бій, не втративши особовий склад.

- На своїй сторінці в Інстаграм ви ще виклали світлину з підписом: на цьому фото нема жодного професійного військового. Ви так піднімаєте моральний стан своїх бійців?

- Весь мій взвод були цивільні, жодного військового. Ніхто навіть строкову службу не проходив. І нас привезли на першу ротацію, ми там уперше почули дрон, і що це таке, коли по тобі працює 120-й міномет, РСЗВ, касетні боєприпаси... Але круто, коли ти з хлопцями на позиції під обстрілом, а вони типу радіють – у-хух... Адреналін класний. Ти можеш бути воїном, якщо ти й прийшов із цивільного життя. Дуже швидко можна навчитися, коли поряд є досвідчені люди. До мене зараз люди приходять із навчального центру, а потім – три тижні з досвідченими бійцям – на Острові, на Кринках, у Козачих лагерях, у Миколаївці... Боєць-Тигр, він усе знає...

- Боєць-Тигр? Це як?

- Смішна історія, насправді. Це був 2023-й рік, літо. Ми працювали на річці, по островах. А мої хлопці побачили, що в темну пору їде машина через поле. То вони нікому нічого не казали – зробили засідку. От їде автомобіль, а вони вискочили, наставили автомати: - Пароль?! Ну, як на блокпості… До мене потім дзвонить командир їхній: мовляв, скажи своїм «тиграм», хай вони більше такого не роблять, бо мої їдуть працювати, а на них якісь аборигени вискакують, пароль питають. «Тигри» – то в лапках було, але у нас це слово прижилося. Тиграми я тепер називаю хлопців, які виконували складні бойові задачі. А серед Тигрів є ще Тигровий Тигр – найвища ступінь Тигра, яка є в підрозділі.

- Коли ви згадуєте ці моменти, ви посміхаєтеся. Можливо у вас в запасі є ще якась подібна історія?

- Ну, це насправді страшні історії, але вони гарно закінчилися. Скажімо, коли ми виходили з Кринок, нас човни на воді чекали, був обстріл і нас було 10 чоловік. Кожен човен по п’ять людей. В один човен п’ятеро, в інший човен п’ятеро. Я всіх порахував – десятеро, стартуємо. Починаємо вигрібати і тут вибігає на берег мій заступник з автоматом, кричить: - Мене забули! А ми вже метрів 15 відійшли від берега. Я стерновому кажу: повертай. Повернулися, він упав у човен, ногами догори, голова внизу і от у такій незручній позі доїхав аж на той берег Дніпра. Казав після того, що в нього шия болить. А я відповідаю: ти живий – це найцінніше. І було тоді над нами зоряне небо прекрасне, таке прямо, картинка з кіно. Я лежав у човні, дивився на небо, а той хлопець того не бачив, бо лежав головою донизу. Не запам’ятає він це небо...

- Ігорю, розкажіть, у чому специфіка війни на Херсонському напрямку?

- От, скажімо, Козачі лагері, це не настільки відома операція, але можна сказати – то генеральна репетиція була Кринок, там було дуже не солодко. Дуже легко туди зайшли і дуже важко виходили. А потім історія з Островами. У нас високий берег, правий, а у ворога лівий, пологий, у них, відповідно, багато точок сходу до води, а у нас – лише там, де є спуски, їх обмежена кількість, і ворог про них знає. Тож логістика у нас дуже важка – ворог гамселить з усього, що в нього є. І вся наша операція на рибальських човнах робилася, на веслах. Ти просто ідеш туди, знаючи, що ще по дорозі тебе будуть намагатися вбити, але треба поміняти людей, треба евакуювати пораненого. Добре, коли поранений легкий або середньої важкості, і його змогли там стабілізувати, або дочекалися темної пори, коли можна якось ще проскочити на човні. А коли поранений важкий, його потрібно забрати вдень...

- Ви говорите про складнощі, пов’язані з географією. А взагалі? А бюрократія, застарілі підходи? Що потрібно змінити в ЗСУ, на вашу думку, і хто це має робити?

- Із хорошого. Армія змінюється. Тобто її потрібно реформувати і дуже ще багато роботи. В мене немає жодних ілюзій, я працював на керівній посаді. І там також запроваджували зміни з людьми, яких ти не вибирав, вони дуже важко даються.

- Наприклад?

- В ЗСУ прийшли люди, які здатні винаходити нове. Ми перемагаємо ворога за рахунок того, що вводимо інновації. А ворог постійно за нами повторює, намагається масштабувати, у нього більше людей, у нього більше артилерії… Але ми за рахунок оцієї креативності досі бодаємося, так як ніхто ще з ними не бодався, вони такого й не очікували. Але це все іде у нас не зверху, а знизу.

Наприклад, була проблема з підрозділами безпілотних літальних апаратів. І її вирішували знизу – всі робили собі позаштатну аеророзвідку, позаштатні розрахунки fpv-дронів. У мене, наприклад, в підрозділі досі не передбачено ні дронщика, ні fpv-шника. Але вони в мене є, позаштатні. За штатом у мене тільки солдати, сержанти, бойові медики, водії, це мій штат. І я розумію, що це не відповідає реаліям війни сьогодні. Потім про цю проблему починають уже кричати блогери. І тільки тоді на високому рівні починається ворушіння: будемо створювати підрозділи безпілотних літальних апаратів. І це все іде з затримкою майже, мабуть, на рік. Бо хлопці ще 2022-го скидалися на мавіки. А я, командир роти, не можу обійтися без аеророзвідки своєї. І таких прикладів – купа.

Зверху спускаються задачі такі, які спускаються. Є високі командири, які вчилися в академіях, але щоб розуміти війну сьогодні, треба бути у хлопців на позиції. Ніхто краще мене не знає мої сили і засоби, бо коли дивляться: от у тебе там за списком 70 людей. А з тих 70-ти не так багато воїнів, розумієте? Для того, щоб перемогти, ми повинні в першу чергу берегти особовий склад. Нового не буде, кращого не буде, отакий, який є – дорожче золота.

- Тож який висновок?

- Війні не можна навчитися по книжці. З паперу можна вивчити статут, облік документів... Але війні так не навчишся, бо вона кожен день змінюється. Люди, які спланували операцію на Кринках, відправили туди піхоту. Завести туди техніку було не реально. І от цю піхоту починає бомбити авіація КАБами. Сидиш в окопі і тут прилітає – нема ні тебе, ні окопу... Я був у Кринках, коли була рекордна кількість КАБів за день по ділянці до трьох кілометрів по берегу Дніпра і на 800 метрів у глибину. Туди прилітали більше 60-ти КАБів за добу. Піхотинець може «на характері» знищити танк, піхотинець може штурманути окоп ворожий у лоб, але що йому робити з літаком і КАБами, коли ці КАБи прилітають за 30 км? Той Петріот, який наші підтягнули, збив за дві доби чотири літаки, здається. Але ж його не притягнули туди на наступний день, як тільки зрозуміли, що у нас проблема з авіацією ворожою, і навіть через тиждень не притягнули, і через місяць... У мене велике питання: а чого ми посилаємо туди людей, якщо ми їх не можемо прикрити? Чому ніхто не відповідає за те, що не було оцього рішення?

- Щодо реформування, це все, що ви хотіли сказати до цього питання?

- Та ні. В мене є пропозиції до реформування, може, їх хтось колись почує. Перше. Ця війна показала, що є дуже ефективні малі групи, мобільні групи. Я переконаний, що в майбутньому потрібно збільшувати чисельність батальйону, але скоріше за все відходити від звичного розуміння, що таке бригада. Бо бригада – це дуже великий організм, дуже повільний, часто із задвоєними службами. Бо у випадку, коли є окремий батальйон у бригаді, то вони й дублюють роботу. Це по-перше.

Друге. Краще, аніж командир батальйону, ніхто не знає, що в нього у смузі відповідальності відбувається. Це масштаб виконавчого директора, який може по позиціях пройти у своєму батальйоні. І бачити: ага, в мене там артилерія, а тут міномет, а там піхота, тобто командир батальйону може вникнути в оцю структуру. Але батальйон потрібно трошки краще озброїти, дати засоби РЕБ, обов’язково свої. А то виходить так, що у нас є проблема, нам потрібно РЕБ, звертаємося до старшого начальника, а виявляється, що той РЕБ стоїть так, що він нам нічим не допоможе. І ми втрачаємо людей... Нам треба зменшити оці структури, щоб вони були більш мобільні, але збільшити й відповідальність командирів на місцях. Дати їм більше можливості, але збільшити відповідальність. Мені дико, коли я командир роти, мені довірили ділянку фронту, мені довірили особовий склад, життя людей, але, скажімо, «протигаз», засіб захисту – мені якось не сильно довіряють. Ми воюємо, війна це дорого. І добре, якщо не гинуть люди. Як людина жива, то їй дали нову каску, бронік, зброю – вона знову боєць. А коли в мене не буде кому дати цей автомат, ну, ми не виграємо війну. І для мене це дико. Збільшіть мою відповідальність, як командира, скажімо, за втрачене майно: якщо хтось побачить, що я краду, так внесіть якісь відповідні норми покарання до закону. Але я прийшов на війну, щоб перемогти, а не кар’єру будувати.

На війні треба змінюватись. У мене немає ілюзій, що можна всіх поміняти. Але якщо командир не справляється зі своєю роботою, його треба знімати з посади. Але ж він офіцер, з ним треба щось робити. І от ставлять його на посаду, де він буде менше всього шкоди приносити. Бо нема такого механізму, де з людини просто зняли погони, забрали офіцерське посвідчення: не можеш працювати головою, будь корисним, працюй руками, на тобі лопату, іди на позицію.

- Чи є у вас можливість кудись звертатися з такими пропозиціями?

- Наразі ні. Я займаюся своїм підрозділом, у першу чергу, намагаюся реалізувати свої ідеї в ньому. Мені пощастило з командиром батальйону, це молодий менеджер, який готовий слухати і готовий бачити, який також ходить на передній край, спілкується з людьми. Він розуміє – що в нього на передньому краї. Розумієте, не потрібні оці усі журнали, ці стоси папірців. Перевірити роботу командира роти не складно. Чи навчає командир свій особовий склад, як організовує навчання – тактична медицина, стрільби. Я можу приїхати в будь-яку роту, підійти до бійця сказати: поранення лівої руки, правої ноги… Й одразу з’ясовується, що у людини немає при собі двох турнікетів, хоча б двох, бо краще три і чотири. А якщо один із турнікетів запечатаний в упаковку, то цьому солдату такмед ніхто ніколи не проводив. І не треба журнал, це можна і от так перевіряти. Або прийти до командира роти і сказати: сідай за кермо і вези мене на свою позицію – якщо він не знає, куди їхати, то він не знає своїх позицій.

- Як ви, командир, працюєте з адаптацією новобранців?

- Всіх новачків я, по-перше, завжди ставлю до досвідчених бійців. По-друге, стараюся «прогнати» через спокійну позицію. Людина приїжджає з навчального центру, це не 2022-й рік, людина знає, що таке зброя, якісь елементи тактики розуміє. Але новачок не розуміє, як відрізнити на звук FPV-дрон від Мавіка, що значить завантажений дрон або легкий дрон, тобто Мавік зі скидом летить чи пустим. Що значить «вихід», а що таке «прихід», і що це стріляє – це артилерія чи це міномет. Ми людей адаптуємо, заводимо на спокійну позицію, де вони це все чують потроху, стільки, як на інших позиціях. Людина раз так зайшла, другий раз зайшла разом із досвідченими бійцями, а потім вона може заходити уже на наступні позиції.

До мене прибувають люди, я медику ротному кажу – проводьте такмед, і – доповідь мені: знають/не знають, вміють/не вміють, що у них по аптечках. Він провів, доповідає: там вклалися, там вклалися, там треба тренувати, те знають, того не знають, те, чого не вистачало, я їм видав.... - Добре, наступне заняття коли? - Тоді-то. Зафіксував, працюємо.

- Щодо Кринок, на вашу думку, чи можна вважати, що завдання виконано?

- Я досі не розумію глобальної задачі, яка стояла. Ймовірно, стримати певну кількість ворожих сил на цьому напрямку. Можливо, там були інші задачі, але вони не збулися. Точно можу сказати, що операцію можна було провести краще, включаючи проблему з авіацією, про яку я казав. Також одна з головних проблем – це було те, що дуже багато було суміжних підрозділів. Пояснюю: я, коли заходив у Кринки, в мене була задача зайняти оборону на певній вулиці. Зі мною було 9 людей з моєї роти, це й всі люди, яких я знав у Кринках, всі інші – це були підрозділи, взагалі, з різних бригад, навіть із різним зв’язком. Щоб налагодити комунікацію на цій вулиці, я просто брав блокнот, заходив у кожен будинок, у кожен підвал, із ризиком, що по мені можуть звідти пальнути. Підходив зі словами: хлопці, друзі, слава Україні, паляниця... А мені – хто такий, чого йдеш сюди? Я такий-то, призначений старшим на даній ділянці, з якого ви підрозділу, скільки вас там? Обмінялися якоюсь комунікацією: у мене такий позивний, у тебе такий позивний, у блокнот записав, пішов далі, і отак ходив по Кринках. Набагато простіше було б, якби туди зайшла одна рота, з налагодженим зв’язком, люди, які один одного знають. Війна – це така сама командна робота, як і гра в футбол, результат кращий, коли є сценарій. У Кринках не було сценарію, всі заходили на лівий берег і тільки там починали розбиратися, куди йти, що робити, входили у взаємодію один з одним.

- Війна – це втрати, яка для вас втрата є найболючішою?

- Учора я був на похороні, загинув побратим, наразі, ми в різних підрозділах проходили службу, але це був хлопець, який у 2022-му був у моєму взводі. Ви знаєте, найбільша втрата на цій війні – це не те, що ми втрачаємо просто людей, хоч це й божевільна втрата, але найстрашніше – те, що ми на цій війні втрачаємо ненароджене покоління, тобто оці хлопці, які загинули, яких би синів вони виховали! Але не буде уже цього…

- Попри такі важкі переживання, які вам доводиться переносити, ви пишете музику. Як ви знаходите натхнення? Чи це відгук на пережите? Кринки… Розкажіть, як писали цю пісню?

- Це були дуже сильні емоції, особливо вихід звідти. У нас там на вході у підвал була стіна, хлопці нашкрябали на ній човен, сонечко. Й оте сонечко – це останній день, коли ми виходили. А записав я пісню у себе на РОПі, тобто там, де немає світла, куди прилітає 120-й міномет, FPV-дрони. Я просто поділився там пережитим, наче би знову побував у Кринках. А стосовно інших пісень… Це буває дуже спонтанно. Можу мелодію придумати. Якщо вона мене зачепила, я продовжую, здебільшого, увечері (якщо він відносно спокійний) і здебільшого, коли поруч нікого немає, і мене ніхто нікуди не смикає, і багато часу не займає… Це виходить такий собі просто сплеск емоцій.

- Нещодавно у вас вийшов новий трек під назвою «Вільність», про що ця пісня?

- Я присвятив її Євгену, побратиму своєму, він загинув під час виконання бойового завдання. Я намагався передати його світосприйняття, те, як він жив, як ставився до війни, до смерті, до життя.

- Чи є у вас «музичні» плани на майбутнє?

- Я сподіваюсь, незабаром вийде пісня, яка мала вийти більше року тому, але ніяк я її не міг доробити. Спільний трек із Христиною Панасик, називається «Дім». Коли вийде, тоді можна буде послухати.

- Ми будемо чекати на ваші пісні, на ваші успіхи як командира. Можна, ми завершимо інтерв’ю бліц-запитаннями?

- Так.

- Найскладніший ваш вибір у житті?

- Нема такого, вибір – це вибір. А правильного вибору немає взагалі. Є вибір і його наслідки.

- Про що ви думали перед виходом із Кринок?

- Я боявся, мені було дуже страшно, я боявся за особовий склад. У мене весь особовий склад, який зі мною зайшов, був живий, треба було живими повернутися додому.

- Ви вірите в Бога?

- Ні, не вірю.

- Який звук асоціюється у вас із миром?

- Тиша, мабуть тиша, давайте так, це не звук, це тиша.

- Ваша улюблена страва на війні?

- Хот-дог з кавою на заправці.

- Яке слово найкраще описує вашу нинішню місію?

- Перемога.

- За чим шкодуєте найбільше?

- За втраченими побратимами. Якщо можна розгорнуто відповісти, то війна познайомила з багатьма прекрасними людьми, з якими я б не познайомився, якби не було війни, я б цих людей навіть ніколи й не знав. Так от. Краще б я їх не знав, і не було б війни і вони були б живі.

- Що вас найбільше надихає?

- Великі вчинки простих людей.

- Якою супер силою хотіли б володіти на полі бою?

- Ніколи не помилятися.

Діана Славінська

Фото: Ілля Русачков