Боєць Андрій Кисельов – один із тих, хто перший заходив у деокупований Херсон. Саме він став героєм легендарного фото з кавуном на центральній площі міста.
Андрій долучився до Збройних Сил ще у 2014 році юнаком. На той момент він тільки закінчив 11 клас. Утім мав непереборну жагу до військової справи. Нині він командир відділення взводу безпілотних літальних апаратів. Під час виконання одного з бойових завдань отримав важке поранення. Попри це знову повернувся на фронт.
Андрій Кисельов родом із Лівобережжя Херсонщини, тож наступна мета бійця – звільнення усього регіону від ворога. А теми розмови з героєм, пропонованої Укрінформом у новому випуску проєкту «Командири нашої перемоги», – про те, з чим доведеться стикнутися ЗСУ при звільненні Лівобережжя, про військові злочини росіян, побачені героєм на власні очі, про особливості реабілітації після поранення та показовий досвід командира бойового підрозділу.
- Ви самі – з Херсонської області. Давайте повернемося до того історичного дня звільнення Херсона. Які були відчуття у той момент, коли ви вже заходили у деокуповане місто?
- На картинці це виглядало гарно. Та у нас були певні задачі, які ми мали виконати в той день... Але як там не засвітитися, не проїхати на площу, де купа людей.
- Що для вас це, враховуючи, що по-суті ви поверталися в місто, яке вам також рідне, додому після того, як цей дім окупував ворог?
- Здебільшого це робота була. Там хвилинка радості, а все інше просто робота, робота, не відволікатися.
- До вашої ролі у звільненні Херсона: з того, що можете розказати, які перед вами стояли задачі?
- Задачі різні були, фронт роботи здоровенний був, плюс суміжні підрозділи, які працювали. Тяжкувато трошки як морально, так і фізично.
- Ви кажете важка робота, звісно нам цивільним дуже складно уявити собі, наскільки це важко. Але все ж таки поясніть, будь ласка, що було найскладнішим у цьому?
- Штурмувати. Найтяжче було штурмувати, тому що у ворога – як пише книжка, так вони і роблять, – вони дуже гарно копаються. Дуже гарно використовували наші ресурси для лінії оборони, типу як зрошувальні канали, ферми і т.п. Дуже важко було штурмувати. І на початку війни дуже була погана комунікація, десь перші місяців 4-5 між суміжними підрозділами.
- Якщо можете, розкажіть про якусь із розвідувальних операцій, яку ви проводили напередодні, можливо яка найбільше запам’яталася. Звісно, те, що можете розказати.
- Ми заблукали. Трішки заблукали і вийшли вже в передмісті Херсона, і типу повертатися назад не будемо, вже залишимося, дочекаємося, поки наші хлопці під’їдуть. Довго працювали, в тій ситуації важко було зорієнтуватися, де ми знаходимося, в якій із посадок в якому перехресті, бо тоді був хаос – усі виходили, всі тікали. Ви чули: бурятів забули в одному з сіл під Херсоном?
- Було дуже багато відео про те, як вони там тікали всілякими можливими способами. Розкажіть.
- У листопаді напевно, в один із населених пунктів прийшли військовослужбовці й кажуть: що у вас тут помінялося? Їм місцеві здали військових, говорять: от, полонених взяли. Росіяни, коли відтягувалися назад, утікали, забули декілька своїх підрозділів, повноцінних підрозділів у посадках. Тобто, вони чекали, чи їсти захотіли і прийшли в магазин. Та багато таких випадків було. У місцевих жили. Типу в село заходиш – усі вийшли, а він живе, каже: «Мне здесь хорошо, я не хочу уходить». Навіть такі попадалися кадри.
- Ще щодо бурятів залишених: чи було по них помітно, що в цей момент вони прямо відчули всю силу армії, з якою їм доводилося воювати?
- Не знаю чи відчули, але враження було – це 100% злякані дуже.
- Ви з Херсонської області. Щодо вашої родини: чи був хтось із близьких, кому доводилося пережити окупацію?
- Так. У мене батько півроку сидів в окупації, десь близько півроку. Потім там уже, коли почали з’являтися телеграм-канали навесні, він виїхав і також долучився до лав Збройних Сил.
- Щодо матері?
- Досі в окупації знаходиться, вже з півроку зв’язку не тримаю.
- На Лівобережжі, так?
- Так.
- Відтак наступне легендарне звільнення – це має бути лівобережжя?
- Звісно.
- Ви в це так само вірите, як у звільнення Херсона? І, на вашу думку, з якими складнощами доведеться стикнутися для цього?
- Міни. Не так як люди, міни. Дуже сильно заміновано. Плюс у нас місцевість там така – болота, очерети, плавні. Все це з підривом дамби затопило, все намочило, тепер травою заросло. Потужно буде перейти на ту сторону, дуже потужно. На тім боці земля особлива така, вона може втягувати в себе, а потім із часом просто випльовувати на берег, як торф.
- Щодо підтримки місцевого населення, ми бачили в мережі реакції людей. Наскільки ви це відчували? І, окрім того, що були люди, які дійсно чекали цього, розуміємо, що були і певно залишаються так звані «ждуни». Що можете сказати з цього приводу?
- Веселі люди, дуже веселі. Не знаю, як у місті, але мені траплялися на шляху в селах окупованих «ждуни» – прямо такі, що вони ховалися десь там. А «найвеселіше», що вони заходили одними з перших на позиції ворога, собою ж розміновували їх, тому що їм було цікаво набрати якихось всяких «приколів», і тим самим нам залишалося набагато менше роботи.
- Щодо цього відомого і можна сказати легендарного фото з кавуном, воно було зроблене в листопаді. Розкажіть трішки про історію появи цього фото і взагалі – звідки ви взяли у цю пору року кавун?
- Ми приїхали на центральну площу Херсона. Я не встиг навіть роздивитися навсібіч, мені з натовпу хлопчина років 8-9 виносить от так просто на пікап, на машину дає кавун, каже – тримай. От як з’явився кавун. Я не знаю, де він його взяв, як він його зберіг до того, але маленький хлопчик дав. А фото, там був Комаров на площі й він просто кричить: зажди, зачекай, дай я тебе сфотографую! Це його фото.
- Що було далі з цим кавуном?
- Ми його з’їли…
- Після того, як звільнили місто, авжеж, роботи не закінчилися. І чи можете розказати про те, як далі відбувалася робота, можливо знахідки якісь після окупантів. Що вони після себе залишили? Можливо щось, що найбільше вас здивувало.
- Вони багато ховали, дуже багато ховали всіляких цінностей і речей. Зброю також ховали. Під час роботи там, де вони жили, де перебували постійно, ми знаходили зброю, якісь цікаві речі хазяйські, відібрані в людей, не доцільні, як на мене, для використання в бойових діях. Ну, телевізор-плазму використовувати як двері в бліндаж – типу такого. Скутерів багато знаходили. Також по посадках ідеш, дивишся – і не розумієш, як воно тут з’явилося. Їхні особисті речі, їх самих знаходили в посадках теж багато.
- Про звільнення Херсона кажуть, що, коли вже заходили, то вони тікали і дорога була вільна, так?
- Це вам так кажуть, що вони просто втікали. А насамперед це задовго сплановане покидання позицій. Все було дуже добре заміновано, дуже добре. І штатне, і дистанційне мінування у них також на високому рівні. Заходили просто по асфальту, ніхто по садках не йшов, дуже небезпечно.
- Але ж залишали вони заздалегідь місто?
- Так. Мені здається, це було сплановано. Завчасно вони підготувалися, почали відходити, й останні, хто відходили, просто потрапили на нас, на камери медіа. Ні Росгвардії, спеців – нікого не було. Останнє, що попало там на камери, як вони перепливали Дніпро – це ці, кого позабували або не попередили.
- Що було після звільнення Херсона?
- Після звільнення нам поставили задачу йти вперед далі. Потім ми зайняли наші острови славнозвісні. Як не мене, це недоцільне використання військовослужбовців – і на той момент, і зараз. І досі ми тримаємо ці острови, ні туди, ні сюди. Тобто, важко, але чекаємо команди вперед, вперед, тому що контролюємо більшість маршрутів водних, якими можна заходити на лівобережжя.
- Яка наразі ситуація у Херсоні?
- Напружена. Напружена у зв’язку з тим, що забагато дронів і занадто швидко розвиваються ці всі цифрові можливості – як у нас, так і в них.
- Розкажіть про вашу історію: в який момент ви вирішили стати на захист країни?
- Я в 2014-му закінчив 11-й клас. Підготував документи до вступу в навчальний заклад. Навчався десь 4 місяці – і прийшла війна. Почалась війна, почалися формуватися добровольчі корпуси і я там приєднався до одного з них та провів кілька чудових місяців на…
- Тобто, скільки вам було років, коли ви потрапили на Донбас?
- 18. ...Але приєднався не надовго, місяці на 3-4. Мене звідти просто просили повернутися додому на перепідготовку. Я трохи посидів удома, стало нудно і я підписав контракт. Я знову повернувся на Донбас вже в складі повноцінної бойової бригади.
- Що рухало вами? Звідки така наполегливість була?
- Любов до зброї.
- Тобто, ви цікавились цим із дитинства?
- Так.
- А якби не війна, чим би займалися?
- Спортивною стрільбою, полюванням, риболовлею, та й все.
- Трошечки хочеться більше почути про ваші перші враження, спогади, як юнака, на Донбасі. Перший бойовий досвід, перші постріли – які були ваші відчуття? Що ви займаєтеся тим, до чого лежить душа? Чи що це було?
- Найперше – це були “непонятки”, було дуже страшно. Прямо дуже, дуже страшно, тому що не буває такого, що ти йдеш, хтось стріляє, ти дивишся туди: ага, ведуть вогонь звідти. Тебе максимально близько підпускають, і починається страх просто. Ти потім сидиш і не можеш довго згадати, що з тобою відбувалося. Якось на адреналіні це все прилітає. Потім аналізуєш, стає цікаво і повертаєшся до цього раз за разом, кожного разу. Ну, на Донбасі не так було цікаво, як під час повномасштабного вторгнення.
- Розкажіть про ці періоди. Чим вони відрізняються?
- Тому, що тоді нас чекали, а тепер ми їх чекаємо. І коли вони заходили з Херсона, ми знали, куди вони йдуть, робили засідки. У кого був досвід, ми мінували вже. Перші кілька тижнів – узагалі, як у тирі сиділи.
- Дякую за цю відповідь. Ви дуже молодим почали свій шлях воїна. А скільки вам було років, коли ви стали командиром?
- 25.
- Чи є командири молодші?
- Є. Скажу більше, є хлопці, які у 23, 25 років уже командири батальйонів. Тобто дуже потужні воїни. Є декілька знайомих таких. Вони з початку повномасштабної пройшли майже всі штурми найтяжчі, найгарячіші напрямки і вирішили для себе, що потрібно оновлювати командирські ланки в Збройних Силах...
- Розкажіть трошки про цей шлях від хлопця, який після школи прийшов і дуже хотів долучитися до війська, власне до командира.
- Та воно все якось само прийшло. Головне, щоб було бажання. А так я виконував свою роботу, мені це подобалося, і завдяки навичкам та вмінням, деякі почали до мене тягнутися, і слава Богу – хто вище стояв, побачив це і каже, це з приводу розвідки, давай будеш керувати групою. Я такий: ну давай. І так почали працювати з хлопцями.
- Ви сказали таку фразу, що було, як у тирі. Що ви мали на увазі?
- Так. Це було, як у тирі, у них ішли колони, вони думали, що їх будуть зустрічати. Ми їх зустрічали трішки не радісно. На той час уже їхньою ж зброєю їх і били.
- Але насправді дуже часто ми чуємо про те, що так, росіяни пруть, їх убивають, а вони продовжують іти.
- Так. У нас так було, коли з вагнерами були сутички. Штурм, у погану погоду вони прибирали тіла, максимально ближче до нас намагались якось підійти. Різні моменти бували. Навіть ти перебігаєш, дивишся – тут лежать тіла, там, а вони наступають, наступають і наступають. Безперервні були такі нонстопи у нас.
- Як ви справляєтеся з тим, коли йде така навала: вони гинуть, ідуть далі, гинуть? Чи не важко вам?
- Спочатку цікаво стає, потім страшно, потім набридає, потім хочеться відпочити. А потім – як у тумані все, ти просто виконуєш свою роботу і все, ні про що не думаєш.
- Коли ви прийшли юнаком, як реагували побратими, хлопці на вас? Вчили, допомагали, підтримували?
- Ну, звісно, якось старалися навчити, показати, розповісти, поділитися досвідом своїм же. Це як одна здоровенна сім’я. Якщо потрапляєш у гарний колектив чоловічий, до тебе відносяться, як до меншого брата, хто постарше – як до сина. Ти на це все дивишся й аналогічно починаєш відноситися до тих, хто прибув. Якось старатися навчити, показати, розказати, зберегти їх життя, налаштувати морально-психологічний стан, щоб він був готовий до різного.
- Що найскладніше у розвідці?
- Та там усе складно, в залежності від задачі. Чим складніша задача, тим складніше її виконання. А так я не знаю, напевно всюди, де йдуть бої, де береш участь, найважче – це втрачати побратимів. Це найважче.
- Щодо вашого поранення. Як ви з цим упоралися?
- Та класно. Я якось типу сам себе евакуював – наклав турнікет, виповз, мене забрали. Ми там ще лаялися дуже сильно: я хотів, щоб усіх одразу позабирали. Потрапив у лікарню, подивився на ногу і думаю: так, усе, вона не відросте, вже там нічого не буде відбуватися, потрібно якось із цим боротися, жити. Нормально поставився до цього.
- Скільки у вас тривала реабілітація?
- 21 день.
- Цього досить?
- Здебільшого це відпустка. Відпустка за лікарняним. Я провів удома, займався своїми улюбленими справами. Це якось навіть більше вплинуло на психічний стан, аніж реабілітація в лікарні.
- Наскільки ви випали, так би мовити, зі строю? І коли ви були готові повернутися, то були готові до цього, здебільшого морально?
- Та морально – напевно, як мене одразу виписали з лікарні, я був готовий повернутися. Багато ще сумував за хлопцями. Мені не вистачало цього, хотілося назад пошвидше. Але ні, відпустки по хворобі, протезування і все інше. Я на службу повернувся вже з протезом.
- Лікарі не казали, що вам треба ще відпочити?
- Казали і просили навіть, коли я відпрошувався на декілька годин: напиши якийсь папірець, що якщо ти десь кудись пропадеш, що ми ні при чому, ти сам це вирішив.
- Але вони не могли ніяк зупинити ваше бажання повернутися в стрій?
- А як його можна зупинити. Я більше скажу: зараз не так просто звільнитися зі служби чи якось відійти від цього всього.
- Чому?
- Є ціла купа різних посад, які за адекватних людей будуть триматися до останнього. Переконують: не увільняйтеся зі служби, не треба, там класно.
- Як змінилася ваша діяльність після поранення і після реабілітації?
- Після поранення почав шукати альтернативну якусь посаду, якесь заняття в розвідці. Спочатку аеророзвідка, потім стало цікаво знищувати ворога за допомогою дронів, і так вийшло, що я перевівся в інший підрозділ, взагалі в іншу бригаду, і дали зелене світло на використання усіх цих моментів. І почали працювати розвідка, дорозвідка, знищення ворога саме дронами.
- Ваш шлях до командира, як це відбувалося?
- Прийшов на військову службу на контракт у десантно-штурмовий підрозділ простим солдатом. Після деяких виконаних завдань побачили, що в мене є здібності до керування невеликими групами людей, ну – просто так кричав, щоб максимально зберегти життя особовому складу, можна так сказати. І так я став спочатку там маленьким командиром, а потім воно почало виростати-виростати на авторитетній ланці.
- Коли стикаєтеся зі складнощами, чим ви керуєтеся? Я бачу, що у вас такий доволі холодний розрахунок, ви ставитеся до цього, як до роботи, емоції вам не заважають.
- У будь-якій незрозумілій ситуації, я ж не сам там опинився, є ціла купа побратимів, які зі мною, той самий екіпаж, у кого більше знань, хто більше розвинений у цій усій сфері, – можна запитати, колективно вирішити питання. Поспілкуватися і в когось буде 100% думка, що все, я знаю рішення цього питання, проблеми, і я залюбки підтримаю його.
- Після виконання успішного бойового завдання є якісь традиції?
- Повернутися додому живим. Це не просто там – висунувся в точку, виконав завдання, потрібно ще повернутися назад.
- Андрію, чи правда, що розвідники – це такі універсальні люди, що можуть опанувати будь-який військовий напрямок?
- Зі свого прикладу: я б ніколи не поліз у танк, ніколи, якби мене не загнали. Тобто вже не всі, декому ще подобається, він виконує. Але будучи в піхоті й виконуючи завдання своїми руками, з часом я зрозумів, що аеророзвідка й ударні дрони – це можна робити те саме, але дистанційно, то таким чином – набагато краще дистанційно виконувати цю роботу, аніж фізично.
- Чи важко вам було адаптуватися після командування розвідкою власне до нового напрямку?
- Ну звісно, було важко. Як мала дитина, заново потрібно було вчитися всьому з нуля. Мене привели, посадили, кажуть: оце там та штучка, це та штучка, вона відповідає за це, вона відповідає за це, конспекти, ну все, як у школі, з нуля. Ютуб, навіть відеоуроки якісь, курси, сайти, головне – бажання. Бажання навчатися.
- Чи бачили ви трофейний дрон?
- Угу.
- Наскільки ми поступаємося зараз новими технологіями?
- Ми не поступаємося. Ми навіть, щодо технологій, мені здається, що ми набагато кроків попереду. Але в них настільки все просто і немає проблем з різним постачанням елементів для цих дронів. Ну тобто, якщо нам потрібно випустити 10 штук, вразити, наприклад, ціль, то вони можуть там із півсотні кинути, “налєгкє”.
- Ваші підходи, як командира у розвідці й у командуванні безпілотними літальними апаратами, змінилися?
- Ні, все те саме. Все те саме, але я ще такий, що всі ті хлопці молоді, які приходять на службу одразу на посади пілотів, я б їх усіх напевно проганяв би через піхоту, щоб вони розуміли, як там страшно, і це не просто гратися пультом і дивитися в монітор. Оце особиста моя думка.
- На яких напрямках ви бували?
- Від Маріуполя до Донбасу, майже в кожному населеному пункті був за декілька ротацій. І повномасштабне – тільки Херсон, Херсонська область, від Снігурівки до Дніпробузького лиману зона роботи була.
- Якщо порівняти, проаналізувати цей ваш шлях і напрями, на яких ви були, і до повномасштабного вторгнення, який період для вас був найскладнішим?
- Кожне заходження в зону відповідальності – це щось нове. Період там – півтора-два місяці, ти про все дізнаєшся, стаєш як місцевий уже, стає не цікаво, хочеться вже чогось нового, хочеться розвиватися. З періодом повномасштабного вторгнення мені подобалося те, що вони заходили непідготовлені, можна було дуже багато знищити їх, прямо дуже багато ми їх знищували.
А найтяжче, не знаю, найтяжче за період війни – це коли в Олександрівці росіяни весь день збирали колону людей, випустили – і потім розстріляли їх. І я все це бачив, мені хотілося якось допомогти, але там недоцільно було. Це напевно найважчий період служби.
- Як би ви схарактеризували ворога, враховуючи те, що вам доводилося бачити?
- Та як нікчеми просто здебільшого. Є підрозділи потужні бойові, а солянка збірна попадалася – ДНР з бурятами, то вони там один одного любили постріляти. Ну не підготовлене військо, вони не знали, чого вони сюди приїхали. Їм хотілося грабувати, наживатися, мені здається – здебільшого нажитися на людському горі, та й все. Не так, що вони там воювати хотіли чи щось схоже.
- Цей ваш спогад, коли вони розстріляли людей, це були цивільні?
- Так. Дітей вивозили з Херсона в основному, там машин 30 було, кілька бусиків, це напевно найважче, що я бачив. Бо вони рятувалися, просто хотіли виїхати, їх росіяни спеціально накопичили певну кількість, як у накопичувачу, сказали їдьте – і розстріляли.
- Як ви думаєте, є якесь пояснення, чому вони це робили?
- Ні. Дивіться, Олександрівка знаходиться на березі Дніпра. З Херсона там через Олександрівку люди виїжджали. Вони з одного боку села стояли їх усіх перевіряли, “досматрювали”, потім перевіряли колону і випускали. І от одну із таких колон випущених – вони просто розстріляли. Все. Чим тут можна керуватися, що робити?
- Ви не могли в той момент нічого зробити?
- Ні. Можна було піти і вмерти, ну мені цього не дали зробити. У нас там були ідеї, давайте зараз їх там якось, щось із ними зробимо. І нам кажуть: ні, потім, не зараз.
- Як ви вважаєте, це “ініціативи”, так би мовити, на місцях цих людей чи вони отримали дозвіл від вищого керівництва вбивати цивільних?
- Та я думаю, що на той момент у них вищого керівництва не було ніякого. Вони всі сиділи безвісти, боялися під’їхати на лінію зіткнення.
- Тобто враховуючи те, що ваша військова кар’єра побудована суто на досвіді, так би мовити, то ці розпорядження, які ви віддаєте, ці команди, які ви віддаєте, вони побудовані на досвіді?
- На досвіді і на дружній основі. Ну, тобто у мене немає такого, що приходжу – ти маєш зробити оце, а ти маєш зробити оце. Є завдання, колективно вирішили, зробили між собою роботу, все зробили – і все, нема жодного питання. Тому що хтось розбирається в чомусь більше, а хтось у чомусь менше, і навпаки там можна в чомусь поділитися. Всі мають займатися в своє задоволення, щоб не стояти над душею і вимагати від нього, що ти маєш зробити, саме ти це маєш зробити. Подобається, будь ласочка, самі домовитеся, самі якось там усе зробите. Ще буває таке, що я стою от так, рот відкрию і слухаю, мені цікаво, як вони щось роблять, щось нове для себе беруть.
- Тобто даєте волю?
- Так, так.
- Це, на вашу думку, більш сприяє покращеній і злагоджені роботі?
- Так, звичайно. Я прийшов, я на собі перед цим випробував, коли командир трохи не сповна розуму і кричить: типу давай вперед. І хоч як би ти себе бив у груди, що я учився, я там офіцер, я туди-сюди, – людина якщо погана, то до тебе не буде ніякого відношення, хоч на голові скачи, тебе слухати ніхто не буде.
- А у вас бувало таке, щоб вас не слухали?
- Ні, я навіть не згадаю такого. Нам зверху нарізають накази, спускається воно все до низу. Ми сідаємо і обговорюємо: будемо ми це робити, не будемо, як це зробити. У мене в піхоті таке було. Нам поставили задачу, відправили у відрядження до суміжного підрозділу, а потрібно було штурмувати населений пункт. Ми приїжджаємо і кажемо: от ми ваше підкріплення, приїхали, ми будемо вам помагати. І командир роти там сидить і каже: хлопці, задача стоїть от така, ми вже пробували разів чотири, от у нас нічого не вийшло. А ми кажемо: а ви пробували з другого боку зайти? Ні, от у нас прописано, що ми маємо звідціля зайти. Кажемо, давайте з другої сторони зайдемо, красиво все зробимо, там тижнів два чи три лаялися мабуть, і штурмували населений пункт за 2,5 години.
Про командирів. Є так, що комусь веселіше – сидіти спостерігати. Ми кажемо: зараз усі вмремо. Каже: я наблюдаю, ви виживіте, я в вас вєрю, рєбята, давайтє. Я цього ніколи в житті не забуду. Коли нас розбирають прямо “в нуль” і ти кажеш – допоможіть, а тобі кажуть: я всьо віжу, у вас всьо харашо, я вам вєрю, і ви мне вєрьтє. І сидить десь за 10 км в підвалі. Ну, як би...
- Ваш підхід – бути поруч із хлопцями?
- Так. Постійно. Завжди маєш бути поруч. А якщо є змога, ти маєш висунутися із суміжниками на точку, все подивитися своїми очима, потім повернутися розказати їм, і повести їх за собою.
- Оце питання, яке ви порушили, про те, що командири є різні й цінність наказів інколи викликає запитання, – як ви вважаєте, чи можливо вирішити це питання, яким чином?
- Поновити командний склад молодими хлопцями, адекватними бійцями, які пройшли вже немало, які залишилися там морально стійкими, психологічно витриманими. Ось такими було б, мені здається, найкраще, на мою думку.
- Ви трошки вже говорили про підготовку новобранців, можливо є ще щось додати про ваші методи?
- Те, що я вмію, я стараюся все показати людям, все військовослужбовцям, все, що згадаю. Все, що може в голову прийти з власного досвіду, показати людям, щоб вони в якійсь екстреній ситуації згадали цей момент, який я розповідав зі свого досвіду, якось там зреагували і щось зробили. Може таке бути, в мене особисто таке було, що я бував у житті в незрозумілій ситуації, я лежав у посадці й думав: ну всьо, амінь. Тоді згадав, як мене навчали, а можна щось “а вдруг получиться”, – і получилось.
- Про поранення ми з вами проговорили. Ви взагалі протез ставили в Україні чи за кордоном?
- У Черкасах.
- В Черкасах?
- Так. Я звертався в декілька пронизуючих клінік. Клініки всі казали: потрібно ногу різати вище, ну типу так тобі буде класно. Кажу, покажи мені хоч одного, хто згодився різати собі вище, якщо можна було залишити. Ну, таких немає, показує – там у всіх травматична ампутація висока. Я згадав, у нас у Херсоні був хлопчина, він колись потрапив у ДТП і була така сама ампутація, тільки ліва нога. І він мені порадив свого протезиста, я йому поробив фотографії, поробив знімки, і він каже: та зробимо, не переживай. І таки зробили. А потім почав шукати лікарів, реабілітологи, протезисти, і в Миколаєві Молот Коля з поліції також отримав таке саме поранення, аналогічне. І в нього є група в Телеграмі, називається “Треба було під ноги дивитися”. У нас там є своя групка безногих, яка ділиться враженнями і такою всією інформацією.
- Стати на протез складно?
- Ні, це було для мене здивування, що коли мені зробили протез, я в нього вліз, встав і пішов. Зараз період, коли воно все всихається, формується, то трохи там місцями тяжкувато буває. Але з часом і бігати можна буде, і скакати, і навантаження піднімати набагато більше, аніж зараз.
- А оцей чат, про який ви згадали, там хлопці підтримували один одного?
- Так, так. Зразу ж кажеш: от дивіться, в мене така штука трапилася – і тобі мільйон фотографій, мільйон всіляких прикладів наводять, що це нічого страшного, що це все з часом звикнеться, зійдеться, доробиться і можна буде й бігати. У нас є в чаті Юра, здається, він взагалі там у марафонах бере участь, бігає. Цього року він перше місце взяв у чомусь там, на протезі. А буває навіть, на вулиці бачиш людину на протезі, підходиш і цікавишся, якось там спілкуємося, формуємо якийсь такий «кружок умєлиє ручки».
- Це підтримує, допомагає?
- Ну так, класно. Та ще знаєте, як своєрідно виходить: - Як ти отримав поранення? - Та отак-от. - Ну дурачок, можна було б отак-от. - Ну так, можна ж було.
Потім знаходимо в цьому всьому плюси, прям дуже багато. У мене випадок був. Заходжу в гості до хлопців, у хазяїна собака кусається, пес біжить вкусити, я йому праву ногу даю, він її гризе і не розуміє, що відбувається, ну як палку просто.
- Це десь у плюсі.
- Ну так, класно. У двір можна заходити, не боятися, що тебе собака вкусить, головне – вчасно ногу підставити.
- Які ще плюси?
- Мені діти подобаються, коли підходять, кажуть: а що в тебе з ногою? Починаєш прикол якийсь розповідати, хтось хоче пофарбувати тобі ногу, чи поторгати, ну як діти, цікаво дуже.
- На початку інтерв’ю я вам казала про те, що ми згідні, що навіть приблизно не можемо уявити те, що вам доводиться переживати. І певно інколи ми не знаємо, як правильно висловити співчуття, якщо так потрібно співчуття, або з емоціями, підтримку для того, щоб для вас це було зрозуміло.
- Та мені здається, просто вистачить прийти, потримати за руку, потиснути руку і сказати – молодець! Не потрібно там, ой, як же ж ти будеш без ноги тепер... Якщо сидить десь, бачите – сидить курить чи їсть морозиво, просто прийти за протез підняти привітатися, ситуація не штатна, буде смішно. Сказати також: ти молодець. Ну в такому плані.
- Тобто що на вашу думку не вистачає більше військовим – це просто слів підтримки?
- Позитивних емоцій.
- Наостанок певно хочеться поговорити про те, чого ми чекаємо найбільше – це нашої перемоги. Що для вас є перемога?
- Дожити до кінця цієї всієї війни і мабуть нове покоління якось підняти потрібно, і виховати нове потужне покоління, щоб десятки років, а то й сотні, вони все пам’ятали і тримали свої кордони мужньо і потужно. Щоб не було такого, що підростаюче покоління просиділо в телефоні, закінчилася війна, він виріс, підняв очі вгору: ага, тут мені буде краще. І без вагань поїде там співпрацювати з ворогом.
- Ще наостанок ми підготували для вас короткі бліц-запитання. Я вам поставлю їх, ваша задача – коротко і швидко відповідати. Чи є у вас герой та антигерой?
- Нема.
- Що для вас означає патріотизм?
- Я не знаю, як на це коротко відповісти. Патріотизм – це коли ти з дитинства тримаєшся за свою домівку, за свій рідний край і готовий будь-що зробити, аби все залишалося без змін. Наразі з такої ситуації.
- Чи може одна людина змінити хід історії?
- Якщо помре?
- Як ви визначаєте межу між обов’язком, тим, що необхідно виконати, зробити, і власним переконанням?
- Якщо я не хочу це робити, я ніколи в житті це не зроблю, або якщо я вважаю це недоцільним. Ніяк не загониш мене, щоб я це зробив.
- Стосунки між побратимами, одним словом.
- Сім’я.
- Якщо б у вас було одне бажання від золотої рибки, що це було б?
- Бажання від золотої рибки? Та, напевно, фільтранути землю трішки, мільйонів на 150.
- Що ніколи не пробачите?
- За ногу ніколи не пробачу, за ноги наші всіх.
- Що найбільше цінуєте в людях?
- Чесність і сміливість.
- Якби не було б війни, ви би ...?
- Працював охоронцем в АТБ. (Сміється).
- Ваше життєве кредо?
- Ні кроку назад.
- Що ж, дуже чудове кредо. Від себе і від усієї команди Укрінформу, і певно від усіх українців, я висловлюю вам дуже велику дяку і шану за те, що ви робите, за те, що ви захищаєте нашу країну. Дякую вам!
Діана Славінська
Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на каналі Ukrinform TV