Пам’яті Героя України, журналіста Василя Матійчука (позивний «Десант»)
Василь Матійчук родом із села Хімчин Івано-Франківської області. Коли йому було 8 років, батько залишив родину, тому Василю довелось швидко дорослішати: мама працювала у Чехії, а за ним та сестричкою доглядали бабуся й дідусь. Учителі пригадують, що хлопчик ще тоді вирізнявся розсудливістю та сміливістю. Сумлінно виконував не лише шкільні завдання, але й домашні обов’язки. Попри це намагався багато читати і дуже любив футбол.
«Футбол у Васі був з дитинства. Він собі сам купив шкіряного м’яча за всі гроші, які наколядував. От хлопці на брамі вже чекають Василька, а бабуся каже йому, що треба ще помогти і він швиденько порався по господарству, аби скоріше вийти з м’ячем… Він був простий, веселий. А ще дуже любив жартувати. Я ось недавно знайшла його грамоту «Найкраща усмішка», яку Вася отримав у Київському міжнародному університеті, де він вчився на журналіста», - розповідає мама Василя Любов.
Вона пригадує, що після закінчення школи Василь отримав найкращі результати незалежного тестування, чим здивував усіх у школі, бо ж не був відмінником. А як вступив до столичного вишу, то був найщасливішим - вже з першого курсу писав для газети «Український футбол».
«А потім Василь ще пішов вчитись у Львівський національний університет імені Франка. Але я хотіла, аби він був ближче біля мене і змусила його ще навчатись у Чехії, на факультеті англійської та чеської мов. Хотіла, аби він там працював журналістом. Та якось приходжу з роботи, а на столі записка: «Мамо, я поїхав додому». Потім пояснив, що кращої країни для нього, ніж Україна, у світі немає», - говорить пані Любов.
У Києві, куди приїхав Василь, його застала повномасштабна війна.
«Тоді по всій Європі розійшлася новина, що в Україні війна. Страшно, я хвилююсь. Дзвоню Василю, питаю, де він. А син каже, що стоїть у черзі до військкомату і йому ще треба пройти майже 300 метрів, аби записатись у Тероборону», - пригадує мама.
Але у столичну тероборону хлопця не взяли ні з першого, ні з другого разу.
«У перші дні війни він з усіма переховувався у столичному метро. Розповідав, що там у нього на очах народилась дівчинка. А ще він бачив розпач, страх і сльози людей. І він на всіх цих емоціях знову рушив до військкомату – пішки пройшов 12 км, але знову отримав відмову. Тому Василь повернувся додому і вже звідти подався на війну добровольцем», - каже мама.
Вже у ЗСУ Василь категорично відмовився від професії діловода. Дуже хотів стати десантником. Через це навіть отримав позивний «Десант». Щойно почув про навчання з управління дронами, відразу погодився. З травня 2022 року Василь був аеророзвідником у складі 74-го окремого батальйону 102-ї окремої бригади територіальної оборони поблизу Гуляйполя на Запоріжжі. Побратими називали його «очима бригади».
Додому Василь телефонував рідко. Розповідав дуже мало. Мамі надсилав короткі повідомлення: «Все добре». Але зі своєю дівчиною ділився записами, які робив в окопах. Ці спостереження солдата та оператора-розвідувальника роти Василя Матійчука пізніше стануть основою для книги «Подорож на Південь», яку він планував видати після війни. До річниці загибелі Василя книгу власним коштом надрукувало косівське видання «Писаний камінь» у кількох примірниках, які розібрали рідні та побратими хлопця.
«Маленька замітка 30.12.2022 року. Напередодні Нового року! Не писав давно, руки трохи трусяться, в голові шум, але все ж хочеться зафіксувати цю емоцію саме такою! Емоції… Лише емоції. Злість (ненависть), спрага… Пустота… Артобстріли на війні звична справа, ходимо між снарядами регулярно, хтось вважає, що він щасливчик, хтось, що Бог його оберігає – у кожного своя версія, але сьогодні все вийшло по-іншому. На моїх очах хлопці «зловили» снаряд – видовище малоприємне, одному відірвало ногу, іншому випотрошило нутрощі. В той момент руки заніміли, піт залив очі, язик відмовився говорити! А тіло - виконувати будь-які елементарні дії, ситуація вимагала діяти негайно, вибір для мене не легкий! Обидва живі, обидва хочуть жити і благають про допомогу. Ще ніколи не було так важко…Вибір, як мені здалося, кому і як жити, приймав я. На щастя, нас почули інші побратими і ситуація вирішилась максимально добре… Обидвох вдалося госпіталізувати, сподіваюсь, хлопці будуть жити», - йдеться в одному з дописів Василя.
Ці хлопці, каже пані Любов, Іван та Петро, справді вижили. Вони й нині дякують за другий день народження мамі Василя, який їх врятував.
«Василь ніколи не опускав рук. На фронті завжди жадав робити більше, готував позиції для роботи, прагнув виконати завдання попри ризик. Ця його клопітка наполегливість врятувала не одне життя воїнам, зокрема й моє. Вася - справжній герой і воїн. Найкращий з кращих бійців аеророзвідки, гарний і щирий друг», - розповідає побратим Василя, військовий на позивний "Штурман".
«Ставши пілотом, Василь творив чудеса, а також був неперевершеним антидронщиком. Дуже вправно працював з антидроновою рушницею. За один тиждень міг посадити від 8 до 10 кацапських дронів. Він назавжди залишиться у моїй пам’яті веселим та усміхненим», - написав у спогадах побратим із позивним "Учитель".
Вперше побратимів сина пані Любов побачила вже на його похороні. А до цього вона постійно допомагала їм збирати на дрони.
Жінка згадує, що 8 листопада Василь був у лікарні після ворожого «прильоту». Тоді усі вісім хлопців були під крапельницями, важкі… Він ще не відійшов від поранення, але повернувся на «нуль».
«Остання наша розмова вийшла 8 квітня 2023 року. Я не дзвонила, лише написала. А потім вдалось поговорити кілька секунд лише про допомогу на дрони. Він усю зарплату на них лишав, дуже був «запаленим» на дронах… Ще пообіцяв передзвонити ввечері, сказав, що дуже зайнятий, і я досі чекаю того вечора», - плаче мама.
Василь Матійчук загинув 8 квітня 2023 року від ворожого дрона поблизу села Малинівка Запорізької області у 32 роки. Поховали воїна у рідному селі Хімчин. 29 вересня того ж року Василь посмертно отримав звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння українському народові.
У жовтні 2023 року, в день його народження, близько сотні людей піднялись на Говерлу, де залишили український прапор зі світлинами хлопця. Згодом у пам’ять про Василя організували футбольний турнір.
«Василькову справу – журналістику, вирішила продовжити моя донька Валентина. Вона вступила на навчання до Київського університету, де вчився Вася. Я ще хочу в дитячий будинок, що на Коломийщині, віднести від Василька цукерки. Він дуже любив дітей, мріяв про своїх… Коли Вася востаннє був у відпустці, я все просила його більше не йти на фронт. Кажу, дивись, у нас дідусь геть сліпий, ми всі старі. А він мені категорично сказав, що вдома не залишиться, бо там усі йому рідні як брати… Я не могла його зупинити, а він був сенсом нашого життя», - зізнається жінка.
Нині вона майже щодня приносить до могили сина його улюблені цукерки «Зоряне сяйво» і білі квіти. Каже, час спливає, але вона досі не навчилась жити без свого Василька.
Слава Герою!
Фото: Фейсбук-сторінка Lyubov Matijchuk, Фейсбук-сторінка Марія Придьма, Суспільне Івано-Франківськ
