Полон у Ягідному: «Нащадки мають пам’ятати, хто наш ворог»
Ягідне – одна з точок на мапі країни, про яку більшість українців почули навесні 2022-го. Село, в якому російська армія скоїла моторошний злочин тривалістю 28 днів.
“Мені неприємний навіть термін окупація, бо це був саме полон”, – найперше, що говорить Марина Супрун про події березня 2022 року. Тоді їй було 16. У шкільному підвалі, куди військовослужбовці РФ запроторили всіх жителів, школярка перебувала разом із меншою сестрою, мамою та вітчимом.
Нині вже студентка Марина розповіла кореспондентам Укрінформу про ті страшні дні.
ЛЮДИ ПОМИРАЛИ ВІД НЕСТАЧІ ПОВІТРЯ
Дівчина згадує 23 лютого перед вторгненням росіян: увечері з двома найкращими друзями вона обговорювала, що, напевно, варто було б зібрати тривожну валізку.
“Ми собі міркували: в нас село маленьке – 5 вулиць, його навіть на картах не завжди показують. Не дійдуть чи пройдуть його – ну, кому воно потрібне, те наше Ягідне! А мій клас 24 лютого збирався прогуляти контрольну з математики. Я теж вирішила не йти – я ж не вискочка (сміється, – ред.), буду з усіма заодно. Вимкнула звук на телефоні, думаю, посплю, як у вихідний. А прокинулася зранку від того, що щось гепає. Вирішила, що це сусіди не дають поспати. Потім до мене підбігає моя сестра, їй тоді було дев’ять, і каже: “Там стріляють”. І тут мама каже: “Не покидайте одна одну ніколи!”. Для мене ця фраза… А потім ми сиділи декілька ночей у підвалі в будинку бабусі”, – розповідає Марина.
Третього березня росіяни заїхали в село танками. За добу, погрожуючи зброєю, почали зганяли жителів у підвал школи, в якій облаштовували свій штаб. Фактично людей використовували як щит від ударів української армії.
“Ми чули, як росіяни бігали по хаті… У них усе класно, вони стріляють, кричать, а ми, я, мама й сестричка, внизу сидимо – прощаємося. Сльози самі течуть, та ти вже нічого не відчуваєш, розумієш, якась мить – і все. І тут відкриваються двері погреба. Вони кричать, чи хтось є. А ми зачаїлися. Вони кидають якийсь вибуховий пакет. Але погріб такий, що треба спуститися і ще завернути. Вибухнуло, нас оглушило, не знаю як, але в нас трьох не зірвалося і зойку. І тут мама в секунду вибігає їм назустріч: “Мене вбийте, їх не чіпайте! Не вбивайте дітей!”. Я побігла слідом за мамою. Я б не пережила – хай убивають усіх. А вони: “Мы пришли вас спасать”. Сказали, що на один день. Але десь за добу заявили, що все село йде в шкільний підвал”, – згадує Марина.
Підвал – це старий спортзал, яким давно не користувалися, там було кілька кімнат і одне велике приміщення, в якому опинилася і родина Марини.
“Ми туди зайшли – хто на яке місце став, то воно його вже й залишилося. Пів квадратного метра на людину, так і спи – хоч стоячи. Лягти місця взагалі не було. Всі, хто потім помер, були в цьому приміщенні, але перед тим вони сходили з розуму. Повітря не вистачало. Це була духота страшенна. Тому люди від задухи помирали. З-під землі виглядала половинка віконечка, затулена якимось картоном. Ми проробили там маленький отвір, щоб було трохи повітря. А вони почали ззовні закидати нам скло”, – розповідає дівчина.
“І коли в тій кочегарці назбиралося кілька померлих, їх дозволили закопати. Коли пішли ховати людей, росіяни під’їхали з іншої сторони кладовища і почали обстрілювати. Люди пострибали в яму до мертвих, а один чоловік із дочкою, дівчинкою, – вони ховали свого дідуся – не встигли, їх поранило”, – говорить Марина.
РОСІЯНИ ДАВАЛИ ЗІПСОВАНІ ПРОДУКТИ, ТА І ЇХ НЕ ВИСТАЧАЛО
У закинутому підвалі ніякої каналізації не було. Коли окупанти випускали людей до туалету на вулиці, обмежували в часі настільки, що всі скористатися ним просто не встигали.
“Вони навіть відра, які в нас стояли, не завжди дозволяли виносити… І це місяць без води, щоб помитися… Багато людей захворіло вітрянкою. Зеленкою понамащувались, а кацапи кажуть: наводчики, тому що зелені. Вони постійно знущалися. Тільки ми вийдемо надвір, вони вже кричать, що обстріл чи ракета – бігом у підвал, кричать, змушують бігти. І всі одночасно намагаються втиснутися в одні двері. Хтось падає, хтось уже лежить на землі, а вони регочуть”, – згадує Марина.
Їжі не вистачало буквально з перших днів. Те, що люди принесли з собою, швидко закінчилося, все, що давали окупанти, було вже зіпсованим, каже дівчина.
“Зрештою дозволили готувати на подвір'ї. Цим займалися моя мама, батько мого друга, ще дорослі. Мама йшла з підвалу, і я кожного разу не знала, чи вона повернеться… Зробили “пекельну кухню”, було два вогнища, і готували їжу на всіх. Перенесли посуд, кастрюлі, чайнички зі шкільної їдальні. Продуктів не вистачало. Батьки старалися зробити нам хоч якогось супчика по пів стаканчика чи хоч щось тепленьке. Росіяни віддавали те, що їм самим було не потрібне. То макарони, на які пролилася солярка, то раз привезли цукор, а він весь у склі та крові”, – розповідає Марина.
Та бували дні, коли й для приготування їжі людей не випускали. Тоді полоненим давали сухі пайки – теж зіпсовані.
“Пам'ятаю, якось сиділа я і їла галету з плавленим сирком із їхнього пайка. І мені так смачно! Не уявляєте! А поруч сидить баба Валя, і я їй кажу: беріть і ви. Вона кусає і каже: “Маринко, щось із ним не так”. І до цього проробленого віконечка, на світло, піднімає – а сирок і галета повністю вкриті цвіллю. А я навіть не помітила того. Кажу: “Баб Валь, нормально все, пеніцилін”. Хоча раніше я була дуже брезглива, мені як не так пахло, то я і не пробувала, не їла”, – ділиться Марина.
Повсякчас люди просили відпустити їх хоч на півгодини додому – за речами, продуктами.
“Було, сказали, що відпустять. І дають листочок – свій гімн. Каже один, можете йти, але обов’язково, йдучи вулицею, маєте співати. І почав наспівувати мотив. І тут сестричка моя каже: “А я України гімн знаю”. І починає співати. Мама моя її зупиняє. А вона: “Ну чого, ви (росіянину, – ред.) ж свій співаєте. Я теж співаю”. Ми думали, шо це вже все… Він так подивився, кивнув, що не треба, і пішов. Але ніхто тоді не пішов додому, ніхто російського гімну не співав. Потім вони дозволили піти, але треба було вкластися в 10 хвилин, добігти туди-назад. Дехто пішов, моя мама теж побігла, але повернулася просто розгубленою. Хата була розгромлена, опалення розмерзлося, все потекло. До того там уже ночували кацапи – все було в лайні. Це було більше схоже на хлів. У ванній вони відколупали всю плитку – не уявляю, нащо, думали, що це сейф?”, – каже Марина.
ЗВІЛЬНЕННЯ, В ЯКЕ НЕ МОГЛА ПОВІРИТИ
У хвилини найбільшого відчаю, згадує дівчина, зі своїм другом обговорювала, якою ж саме буде загибель усього їхнього села.
“Влад каже, що ми точно звідси не вийдемо – нам кинуть бомбу. Я кажу, що ми будемо живим щитом, вони поставлять нас перед танками своїми. Він каже, що нас виставлять і розстріляють… І ще, і ще… В якийсь момент нам кацапи кажуть, що зараз буде сильний обстріл, щоб ми не виходили. Але гепало і так постійно. Наші їх добре викурювали. Дрони літали – бачили ж і їх, і нас. Але справді почалося таке бахкання, і наче перестрілки вже, і вуличні бої – і ми сидимо, а стіни “ходять”, таке відчуття, наче будівля зараз просто перевернеться з ніг на голову. Кілька годин так, без перестанку, і потім затихло. А виходити нам не можна без дозволу – за це розстріл. І от один чоловік, який сидів на східцях, встає і відкриває двері, йде, повертається і говорить, що нікого нема. Каже, що ходімте ще перевіримо село, але там нікого нема. А я не вірю. Взагалі. І ми починаємо так потроху виходити. І правда, ні одного танка, ні одної красної пов'язки немає. Всі кричать, всі такі щасливі, всі плачуть. Ці дорослі, здоровезні чоловіки плачуть. Це таке сталося просвітлення в одну мить, а до того все було темне, і ти наче нічого не бачив”, – ділиться Марина.
Ще ніч жителі села ночували в тому моторошному підвалі – їхні домівки були розбиті та розграбовані. Наступного дня, 31 березня, людей евакуювали. Родина Марини поїхала до Яготина, де прожили наступні два місяці, планували виїздити за кордон.
“Підходжу до мами, говорю: “Я тобі хочу щось сказати”. Мама каже, що теж хоче дещо сказати, та не знає як. Кажу – кажи (сміється, – ред.)! І вона така: “Я хочу додому”. “Я теж!”. І ми зібралися і поїхали в те, що залишилося від нашого дому, в “коробку”. Поприбирались, щоб там спати можна було. Так і залишилися в Ягідному, ні за який кордон не поїхали і не поїдемо.
Після закінчення школи Марина вступила до столичного вишу, хоче стати телеведучою. Про страшний злочин окупантів у її селі дівчина робила сюжет.
“Я знімала свою першу студентську роботу в тому підвалі. І взагалі періодично я туди заходжу… Я не можу збагнути – як ми там поміщалися, як там можна було взагалі жити? Напевне, я вже майже нічого в житті не боюся – немає нічого страшнішого, аніж бачити страждання. Я стала витривалішою, більш бойовою… Цей досвід навчив мене пристосовуватися до життя в будь-яких умовах, тобто, коли в мене є ліжко, і в мене є душ – то це дуже круто”, – говорить Марина.
Дівчина пише вірші, а також стала однією зі співавторок книжки “Жити попри все. Розповіді жінок про війну, 2014 та 2022” після навчання з професійною письменницею.
“Для мене трішки дивно, що у свої 18 років я вже стала співавторкою книги. На жаль, книга – про трагічний досвід, але книга, яка може допомогти іншим пережити свій травматичний досвід. Ця книга не фантастична і не романтична, вона – як історичний документ, щоб наші нащадки пам’ятали, хто ворог”.
Як і інші співавторки, Марина намагалася передати, що ж допомагало триматися й не втратити здоровий глузд: дитячі малюнки на запліснявілих стінах, пісні та вірші, які намагалися пригадати, підібрані на подвір’ї книжки, які повикидали окупанти зі школи, спогади і розмови з найдорожчими.
“Від 24 лютого (2022-го, – ред.) і в полоні я стільки разів сказала “Я тебе люблю”, скільки не говорила за все попереднє життя”, – додає Марина.
* * *
У березні 2024 року 15 військовослужбовців РФ заочно засудили до 12 років ув’язнення за позбавлення волі та насильне утримання в підвалі Ягіднянської школи в якості «живого щита» 368 людей, серед яких було 69 неповнолітніх. За даними слідства, через нелюдські умови утримання та ненадання необхідної медичної допомоги у підвалі померли 10 жителів села.
Юлія Байрачна, Харків
Фото В’ячеслава Мадієвського, Володимира Тарасова та Павла Багмута
