Ідуть на війну, щоб заробити на вбивствах українців – свідчення полонених росіян

З початку року бійцям 65 бригади здалися в полон уже більше 40 російських окупантів. Зважаючи на це, наприкінці літа у бригаді започаткували акцію для російських окупантів «Обери життя – здайся в полон». Над ворожими позиціями регулярно скидають листівки з інструкцією, як правильно здатися та так само регулярно повторюють цю інструкцію з гучномовця (особливо дратує рашистів виконання українського гімну над їх окопами). Ця акція уже дала свої результати: мінімум 3 росіян виконали інструкцію і здалися в полон менш як за місяць.

«СВОИХ» РОСІЯНИ І «БРОСАЮТ», І ДОБИВАЮТЬ

Значна більшість із тих, що здалися, пояснюють одне: пішли на війну, бо хотіли заробити; повелися на легкі гроші та міф про боягузливу українську армію, яка весь час відступає.

Але все геройство закінчується під час першого серйозного обстрілу, коли окупанти в окопах розуміють, що держава їх обманула в усьому. І «своих» росіяни не просто «бросают», а банально обкрадають у грошах, розстрілюють за невиконання наказу та добивають при здачі в полон.

Тому приймають рішення здатися в полон лише одиниці, переважно через безвихідь – і від усвідомлення, що на чужій землі їх жде лише смерть.

Парадокс в тому, що все одно кожен полонений повторює наративи російської пропаганди «мы – один народ». І не дивуймося, що під час здачі в полон цих росіян хотіли убити свої ж «таваріщі із народа»: по них летіли і гранати, і міни, і снаряди важкої артилерії (обоє отримали поранення).

Такі звичаї у того «аднаво народа»: бити своїх, щоб інші боялися.

ОБІЦЯНКА ЛЕГКИХ ГРОШЕЙ – КОНТРАКТ – СМЕРТЬ У СТЕПАХ

Обидва полонених – із Саратовської області; обоє пішли на війну за гроші (контрактники); обох їх обманули, обіцяючи теплу службу у кримській Феодосії (а натомість опинилися в окопах Запоріжжя). Ще одна спільна риса – обоє не вважають, що прийшли вбивати українців і вдають: не знали що насправді відбувається на війні в Україні.

Олексій, 42 роки, має борг 1 мільйон рублів. Цей чолов’яга має сім’ю, 5 доньок і роботу на підприємстві у селі. Але чесна праця не приносила достатньо грошей на утримання сім’ї, тож він купився на заманливу пропаганду і підписав контракт на так звану СВО, аби зірвати джек-пот.

Другий, 37-річний Павло, мав двох дітей і нормальну роботу – встановлював вікна, але також захотів заробити одразу й багато і «щось залишити дітям».

Обоє навіть не здогадувалися, підписуючи наприкінці серпня контракт на вбивства українців, що їх нахабно обманули, продавши квиток в один кінець, а грошей вони так і не побачать – банківські картки і прив'язані до них телефони забрав командир роти.

Але росіянам притаманно вірити в усе, що їм кажуть, і не замислюватися, чому пропагандисти війни кладуть їм у мишоловку контракту такий дорогий сир – аж 15 тисяч доларів!

Так, за повідомленням газети «Саратовская панорама» від 12 квітня 2024 року, «Бойцы СВО получают не менее 450 000 рублей при заключении контракта на срок от года и более: 195 000 рублей в зависимости от воинского звания, должности и выслуги лет; 50 000 рублей – региональная выплата; от 210 000 рублей в месяц, в зависимости от воинского звания, должности и выслуги лет». Це трохи більше 5 тисяч доларів.

Але великих черг у військкомати все одно не було. Тож влада в регіоні пішла на акцію і збільшила розмір виплат убивцям удвічі – до 10 тисяч доларів.

За повідомленням пропагандистського ТАСС від 31 серпня 2024 року (САРАТОВ, 31 июля. /ТАСС/), «В Саратовской области увеличили размер выплаты контрактникам в 10 раз. Выплату в 500 тыс. рублей будут предоставлять тем, кто в период с 1 августа по 30 сентября заключит в регионе контракт о прохождении военной службы в Вооруженных силах РФ. Размер региональной выплаты при заключении контракта на военную службу увеличили в 10 раз в Саратовской области – с 50 до 500 тыс. рублей. Об этом сообщила пресс-служба правительства региона».

Утім, за словами полоненого Павла, він мав отримати разом із «підйомними» і зарплатою 1 мільйон 360 тисяч рублів: по 500 тисяч планував віддати дітям, а 360 тисяч залишити собі.

Тобто усі охочі отримати за підписання контракту біля 15 тисяч доларів мали встигнути до кінця вересня у російські воєнкомати.

Олексій та Павло встигли: обоє 22 серпня підписали контракт, тиждень побули на полігоні в Криму, а 5 вересня їх уже привезли на Запоріжжя і завели на позиції на Роботинському виступі.

ДОБИВАЛИ СВОЇ, ЩОБ НЕ ЗДАВАЛИСЯ В ПОЛОН

Однак уже 6 вересня їхній бліндаж «розібрали» дронарі 65 бригади із батальйону безпілотних систем і через дрон з гучномовцем поставили їх перед фактом: полон або смерть. При цьому на виході до українських позицій їх обстрілювали свої ж – аби не допустити здачі в полон. Полонені стверджують, що не встигли ні в кого стріляти, бо пробули на позиції лише 12 годин із 10 діб, на які заходили.

Обоє отримали поранення ніг, а Олексій ще й попік руки, вибираючись із палаючого бліндажа. Обоє дуже боялися «бендеровцев» і натовських вояків – хоча так і не змогли пояснити чому.

Після надання медичної допомоги бійці 65 бригади передали полонених відповідним службам – хоча багато хто з бійців нарікав, що вони загоять рани, повернуться по обміну додому і повернуться добувати контракт (тобто знову воювати в Україні).

Тут можна багато дискутувати про обмеженість мобілізаційних ресурсів України і росії, про те, що ці росіяни здалися в полон не добровільно, а під загрозою смерті, отже, війна їх нічому не навчила і не переконала. Також правда, що в списки обміну першочергово включають «кадирівців», офіцерів і тих, хто не гарматне м'ясо (як оці двоє невдах), а по справжньому цінні спеціалісти для армії рф; отже, Україні доведеться їх утримувати за бюджетні кошти.

Але при цьому всьому проста істина пояснює, чому українські військові не добивають таких горе-вояків, а навіть важко пораненими беруть їх у полон, лікують, годують і віддають на обмін (а не на розстріл).

МИ – НЕ ВОНИ

Українці по природі своїй ніколи не опустяться до тих звірств, які чинили і чинять росіяни з нашими полоненими та на окупованих територіях.

Бо якщо розстрілювати беззбройних, поранених і тих, що підняли руки, як це роблять рашисти, – тоді ми дійсно «адін народ», і росіяни нам справді «браття», а Україна – малоросійська колонія рф…

По розмові з полоненими відчувалося, що вони не вважають війну загарбницькою і несправедливою, на чужій території – обоє стверджували, що Україна – це частина росії (бо в Олексія навіть теща із Запорізької області). Коли їх попросили записати звернення до російських солдатів здаватися в полон, обоє активно відмовлялися. Мовляв, у кожного «на той стороне» є свій розум, а вибір здаватися чи вмирати все одно окупанти приймають лише тоді, коли потраплять під смертоносний вогонь українських захисників.

Вони досі вірять у Путіна-царя, вірять своїм командирам, які ось уже третій рік кидають їх на «м'ясо» – і зоставляють здихати та гнити у Роботинському пеклі; і признають лише право сильного.

А найкумедніше те, що обоє цих «асвабадітєлєй» навіть у полоні продовжували планувати, на що витратять кошти за підписання контракту – хоча їх телефони і банківські картки у частині одразу забрав ротний.

Дивні люди…

Сергій Скібчик, начальник відділення комунікацій 65 окремої механізованої бригади

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства