Богдан Кушнір за позивним «Гриз» розпочав свій шлях воїна у 2014 році, у 20- річному віці добровольцем долучившись до «Азову». За два місяці після того, як уперше взяв до рук автомат, уже був призначений командиром взводу. «Гриз» пройшов бої за Іловайськ, брав участь у Широкинській операції. Без вагань відповів і на виклик 24 лютого 2022 року. Нині лейтенант Кушнір – заступник командира штурмового полку «Сафарі» бригади «Лють». За час полномасштабного вторгнення брав участь у боях на Київщині, Херсонському напрямку та в Бахмуті. Зараз воює у Торецьку, де ворог щогодини штурмує десятками піхотинців.

У новому випуску проєкту «Командири нашої перемоги» Богдан Кушнір розповів про складнощі боїв у Торецьку, реальні втрати ворога, яким він бачить мир із росіянами та що найважливіше на посаді командира штурмового підрозділу.

- Давайте повернемося до 2014 року, коли ви приєдналися до батальйону «Азов». Розкажіть, що саме вас мотивувало зробити цей крок і як тоді ви бачили свою роль у захисті України?

- Якщо повертатися туди 10 років назад, то, якщо говоримо про мотивацію, то в частині про ідеалістичні цінності зрозуміло, що я там керувався тим, що потрібно захищати країну. Наша територіальна цілісність порушена була, суверенітет, і ти стаєш на захист усіх цих цінностей. Але я ще підходжу до цього питання в своєму житті з такого філософського боку. І якщо ми говоримо саме про такий аспект, то для мене, умовно, якщо взяти всіх чоловіків, то певна частина чоловіків завжди в будь-яких умовах буде реагувати на значущі соціальні потрясіння, будь то революції, війни та ін. Будь-які такі соціально-політичні гострі процеси. Тому що, якщо повертатися в історію, в античне суспільство, там суспільства часто були кастовими. Тобто були касти воїнів, касти просто робітників, касти політиків, науковців та ін. Тому я вважаю, що оце не даремно було. Є певна частина чоловіків, які за своїм характером, за природою свого характеру обов’язково будуть брати участь у таких гострих критичних подіях.

Я відношу себе саме до таких. Тому я не йшов на війну, скажімо, не зважував «за» і «проти», йти чи не йти, а якось вони розрулять це чи не розрулять. Тобто я однозначно знав, що буду йти на війну. Це не від того, що там не страшно або я впевнений у собі, ні. У мене не було ні військової освіти, я був студентом 20-річним. Жодної освіти, розуміння, як воюється, як тримати в руках автомат. Але всередині природа каже, що ти повинен бути там, повинен це випробовувати, як це, що таке взагалі війна. Тому тут був такий меч по всіх параметрах, і потрібно країну захищати, і все твоє нутро говорить про те, що війна і я маю бути обов’язково там. Тому в мене така мотивація подвійна – це захист держави і такий внутрішній поклик випробувати війну як явище.

- То це відчуття обов’язку чи неможливість залишитися осторонь і закрити очі?

- Так, напевно щось схоже на це, коли ти просто не можеш стояти осторонь, поки відбуваються настільки значущі соціальні події. Тобто, незважаючи на те, який у тебе сімейний стан. Я не зважав на те, що я зараз вчуся на денній формі, на стаціонарі, мене можуть вигнати з університету. Це як би все відходить на другий план. Іде війна і ти просто шукаєш можливість, як туди потрапити.

Я переконаний, є воїни за характером, за своєю природою, тому як би не плакала дружина, як би не просила мама, все одно чоловік їде туди, тому що якось природа кличе.

- Але ви кажете, частина суспільства. І взагалі, на ваші такі погляди, як ви зараз ставитеся до того, що дуже часто в суспільстві існує й інша частина чоловіків, які не хочуть ставати не захист країни? Чи ображає вас, чи викликає це у вас якесь внутрішнє обурення?

- Якщо поверхнево дивитися, це дратує, може злити, якщо таку емоційну частину брати. Але загалом я розумію, що так влаштовані всі суспільства. Часто дивлюся якісь соціальні опитування в різних країнах Європи. Чи захищали б ви, там опитують чоловіків, чи захищали б свою країну? І там – якісь мізерні відсотки, які твердо відповідають: так, я обов’язково б одразу відправився на фронт захищати територіальну цілісність своєї держави. І там захмарні відсотки про те, що ні, мені воно не потрібно, я громадянин світу, я поїду десь собі зі своєю сім’єю. Але потрібно зважати, що у нас ситуація специфічна, тобто українська армія зараз не воює десь на іншій частині світу, наприклад, за економічні інтереси. Ми ведемо таку екзистенційну війну з одвічним ворогом за саме існування нашої держави, нашого суспільства. Це вже дуже серйозні речі, тому тут так загострюється дійсно. Коли чоловік каже, що ні, я не піду гостро, це не моя війна, звичайно – це таку лють усередині викликає. Але загалом тверезо намагаєшся дивитися, тому що від таких емоцій, якщо роками їх у собі накопичувати, можна згоріти просто напевно.

- Також ще з одного боку – філософське запитання, але все ж таки і практичне. Ви сказали, що певні риси характеру має мати чоловік для того, щоб воювати. Тож чи можна виховати ці риси? І коли зараз приходять новобранці, ми вже кажемо не про філософію якусь, а потребу. Як ви підходите до цього виховання, підготовки нових бійців?

- По-перше, зараз ситуація така, що потрібно готувати людей, паралельно воюючи. Але, я вважаю, що головне – дати людині зрозуміти, що таке військова структура. Тому що, якщо говорити про те, що то там було багато добровольчих формувань, люди воювали такими бандами часто, не розуміючи, що таке військова структура... Я сам виходець із таких «банд», коли ти розумієш, що тобі потрібно воювати, але не розумієш – чому я повинен виконувати наказ якогось чувака, який приходить і мені каже: слухай, ану стій тут або копай тут. Тобто ти показуєш своє я, показуєш, що у тебе є якась своя думка і це не погано. Але є військова структура, де над тобою є командир, який бачить, ти дивишся прямо, а він дивиться згори на все це, аналізує купу процесів і тому саме каже тобі стояти тут і копати тут. Відповідно потрібно дати людям зрозуміти, чому так, що виконувати накази – це окей і це потрібно робити, тому що...

Тому люди приходять, вони часто їздять за кордон (для військової підготовки – ред.). За кордоном гарна базова підготовка однозначно. Якщо торкатися якихось аспектів навчання, таких як бойова специфіка, аспекти протидії дронам, як діяти піхоті в такій артилерійській війні, як у нас, тому що щільність артилерійського вогню просто захмарна і тонаж заліза в повітрі просто б’є всі рекорди. Тому в цьому українцям немає рівних у світі. Я переконаний: це ми повинні вчити. Ми повинні вчити, є там якісь медичні протоколи, які вчить весь світ, але ми можемо навчити, як ці протоколи підлаштувати під специфіку, коли поранений, але до пораненого ще потрібно 5 км під суцільним ворожим вогнем дійти. І що з цим пораненим за 5 годин, наприклад, станеться або за 10 годин, або за 20 годин, поки ти їдеш. Тому тут нам рівних немає. От базова підготовка за кордоном, боєць приїжджає, ми йому накидуємо всю специфіку штурмових дій, оборонних дій, дій із технікою, якщо це механізована піхота. І найголовніше – дати зрозуміти, що є військова структура, це окей і ми вислухаємо твою думку, але останнє слово буде за командиром і наказ потрібно виконати. Тоді місія з найбільшою імовірністю буде виконана успішно, як ти живий-здоровий повернешся додому.

- А чи ставили колись ваші накази під сумнів? Чи ви ставили колись під сумнів накази вашого командування?

- На повномасштабній війні – ні, тому що я вже подорослішав і у мене зник цей юнацький максималізм, коли ти хочеш показати своє «я». І це нормально, коли молода людина вливається в суспільство, хоче чогось досягти і показати, який ти сильний, який розумний. Але коли ти дорослішаєш, ти вже скеровуєш цю енергію конкретно в якийсь професійний розвиток того, чим ти займаєшся. Але раніше – так, коли я служив у добровольчому тому самому підрозділі в АТО, я ставив під сумнів накази людей. Не те, що я їх саботував, але намагався привнести якусь свою специфіку, що, звичайно, дратувало моїх командирів. Але зараз я з таким не стикався. Я виконую накази вищестоячого керівництва. І люди, які служать, все таки я не стикався з тим, щоб люди саботували накази. Звичайно, можуть задавати питання, тому що людей хвилює, а чи витягнуть нас, чи буде евакуація, скільки мені туди дійти, а чи зможу я звідти вийти. І ти, зрозуміло, усі ці питання усуваєш у процесі планування, тому з таким відвертим якимось незадоволенням і саботуванням виконання наказу я не стикався. У нас такого немає.

- Коли ви взяли на себе командування?  

- У 2014 році я потрапив на фронт. Я прийшов простим піхотинцем, звичайно ж, як і тисячі і десятки тисяч добровольців. Але через місяців два мене призначили командиром взводу. Там не було такого, що от є просто люди, які прийшли з вулиці, а є той, хто десь колись воював чи якийсь кадровий військовий. Ні, такого не було. Це просто «зброд» людей, які вирішили воювати. І там дивляться по характеру, по рішенням, як ти можеш приймати їх, чи готовий ти брати на себе відповідальність, у критичних умовах як ти дієш. Взводи тоді були такі великі, повнокровні. Це зараз нормальна історія, коли в роті 20 людей і в батальйоні 50. У мене у взводі тоді було плюс-мінус 40 людей і це немало. Не малий такий взвод. І оце був такий перший досвід. Досвід дуже тяжкий, тому що мені було тоді 20 років, я був студентом 2-курсу, просто приїхав на війну. 2 місяці тому тільки автомат взяв у руки. Ми займалися штурмовими такими задачами, і ти різко стаєш мало того, що командиром піхоти, так ще й механізованої піхоти. Це техніка, це танки, БТРи і тобі потрібно штурмувати ворожі позиції, зачищати цілі міста. Тобто був такий колосальний досвід. Ну як могли ми його проходили.

- 2 місяці в студентські роки, взагалі – чи відчували, у вас не було думок: готовий я до цього чи не готовий? І як вдалося в такому віці з таким досвідом тоді отримати довіру серед бійців?

- Про довіру – це таке складне питання, тому що підрозділ, в якому я служив, в основному це люди дуже такого складного норовистого характеру, тому що багато людей з навколофутбольної двіжухи. Всі молоді, всі такі люди, які мають свою думку, своє «я». Часто це люди взагалі недисципліновані, люди, які ніколи не стикалися зі службою, як і я. Але якщо я вважаю себе такою більш спокійною людиною, більш розміреною, то є люди, які практично непідконтрольні, він усе, що звик робити за свої 20 років чи 18, – це бігати десь на футбольному стадіону по сектору, товкти комусь морду. А тут йому потрібно виконувати чиїсь накази, якогось чувака 20-річного, незрозуміло якого. Я не кажу, що я там найсміливіший чи найкраще стріляв, найкраще влучав по ворогу, найбільше вбив ворогів. У жодному разі ні. Були люди, які набагато краще проявляли себе в бою. Але якщо ти хороший у чомусь одному, то в цьому тебе й будуть, скоріше за все, застосовувати. Але якщо ти хороший у комплексі, тобто частково поєднуєш усі ці аспекти, то це одразу помічається, що людина може взяти на себе відповідальність. І тому, як правило, таких людей одразу виділяють. Я намагаюся так одразу робити, коли розцінюю. Люди, які потрапляють у моє підпорядкування, я одразу дивлюся на них, як колись дивилися на мене, й одразу оцінюю, наскільки цей кадр може бути цінним у майбутньому. Тому що ми граємо в довгу зараз із противником і не можна жити одним днем, думати одним днем. Боєць іде в окоп, я дивлюся, як він себе поводить і одразу оцінюю, які задачі можна йому накинути, яку відповідальність можна на нього накинути. Тому у свій час, я вважаю, що така універсальність і дала змогу тодішнім командирам дати мені посаду. Командир взводу це насправді не якась там висока посада. Це така одна з низових ланок, але дуже важлива, тому що на цій такій нижній середній ланці багато чого в підрозділах тримається. Це дуже складний такий був колектив і не можна просто стати військовим за 1 день. Тому це такі були довгі-довгі місяці в такому дуже складному колективі. Але зараз цей колектив, багато людей із цього колективу – це такі вже легендарні постаті, яких знає не просто Україна, а всесвітньо стали відомі на цій війні.

- Якщо можете розказати, з ким тоді вам довелося бути поруч?

- Коли я служив в «Азові» тому ж, я служив в одній роті, наприклад, із теперішнім легендарним командиром бригади «Азов», уже бригади, Редісом, він теж був просто піхотинцем у нашій роті. Зараз це така легендарна постать. Той же є такий там комбат у 3-й ДШБ – також виходець із нашої роти, просто піхотинець був. Усі комбати 3-ї ДШБ. Той же з «Азова», наприклад, Богдан Кротевич також був звичайний піхотинець. І це весь був такий колектив, ми варилися один з одним, конфліктували, разом воювали і приходили до якогось професіоналізму поступово. Зараз цих людей знають усі як найавторитетніших військових. Але це вихідці саме з таких жорстких добровольчих колективів.

- Говорячи про 2014 рік, чи були тоді відчуття, що Україна може втратити суверенітет? І, на вашу думку, що тоді стало ключовим у тому, щоб утримати позиції і відбити ворога?

- У мене не було відчуття, що війна ведеться на існування нашої держави. Все таки було відчуття, що у ворога є певна мета віджати певну територію. В даному випадку Луганську й Донецьку області. А стосовно позицій було багато таких трагічних сторінок за період той. Але, незважаючи на це, ініціативою все-таки українська армія володіла. Тому що, незважаючи на її стан, українська армія, я добре це пам’ятаю, це було просто депресивне явище, таке – подивишся на цю армію, не хотілося ні їсти, ні пити, ні говорити. Ти просто дивився на це і не розумів, як таке може бути. Армія була просто в жахливому стані. В жахливому стані люди воювали в кедах, у шортах, з гранатами в кишенях, якийсь незрозумілий захист. Я пам’ятаю, неодноразово приїжджали на позицію, у людей каски оці совкові – «стальной шльом». Це жах був. У нас було, коли зайва якась снаряга була, ми просто відвантажували хлопцям. Жахливе явище було.

Але, незважаючи на це, все одно, навіть у такому вигляді, українська армія тоді наступала. Хто пам’ятає тоді розстановку сил, як це було, яка була паніка в Донецьку, коли сепари вже вищали про те, що рятуйте, все, нам кінець. Там тікали з Донецька. По Донецьку влітку 2014-го українська армія питання би закрила, навіть у тому стані. Але так, як у тому ж Іловайську, наприклад, або в Новоазовську в перші дні осені 2014-го – в бій вводилися регулярні частини російської армії кадрові, то вже українській армії було тяжко протистояти таким злагодженим механізованим частинам. Тому про якусь там тотальну поразку не йшлося. Зрозуміло, було пару таких трагічних ситуацій, як називають Іловайський котел, там Дебальцевський котел, ще були неприємні такі події. Але про те, щоби втратити все і тікати до Києва, не йшла про це мова взагалі.

- Ви згадали трагічні сторінки нашої історії і зокрема про Іловайську операцію, в якій ви також брали участь. Розкажіть трохи більше про це, як виходили звідти?

- У нас ситуація була така: Іловайська операція, хто був, хто пам’ятає, планувалася дуже швидко й доводилася інформація. Це зараз планується операція, все якісно проплановується, як це буде, хто куди заходить, хто як штурмує, хто які позиції утримує. Тоді ж усе планування в таких підрозділах, які не військові, зводилося до чого по суті: хлопці, ми сьогодні збираємося, колоною виїжджаємо, десь під Іловайськом стаємо, а там – по ситуації. І ви розумієте, що зараз можуть бути проблеми з радіозв’язком, а тоді це взагалі кошмар. Тоді ж зв’язок був аналоговий, не було нормального цифрового зв’язку, не було як зараз ретрансляторів зв’язку, якихось прямих каналів. Тоді зі зв’язком була просто жахлива ситуація. Не було злагодженості й розуміння, і взаємодії між підрозділами. І просто різні підрозділи добровольчі з різних напрямків отак входили в Іловайськ, потрапляли там в якісь замєси, в якісь заруби. У нас було те ж саме. Ми під’їхали під місто, колона стала, потім ми приєдналися до підрозділів збройних сил, спільно заходили до міста. По факту я пам’ятаю, як у мене було. Ми взводом заїжджали, тоді популярний транспорт був ГАЗ-66 – такий совковий автомобіль, вантажівка просто з бортами з голими, «шишигою» всі називали його. От так їде в кабіні водій, я і ззаду 30 чоловік у цьому кузові. Отаким чином ми заїжджаємо в Іловайськ, всі розвантажуються таким натовпом, десь якось розсідаються. Ти заходиш у будинок, там стоїть командир, падають міни, летить скло, тобі доводять інформацію: дивись, оці й оці будинки, оцю вулицю бачиш? Бачу на карті. Тоді і карт нормальних також не було. Не було ніяких таких систем, як у нас зараз є «Кропива», по якій військові дії. Просто на якійсь карті, роздрукованій на А4, тобі показали вулицю, ти зрозумів. Ти насправді не зрозумів, але кажеш, що зрозумів, ідеш туди, займаєш будинки, оборону. Таким чином ми одразу вступили в бій. Там були у нас втрати, на жаль. Вели бій у самому місті, але потім, слава Богу, нашому командирові – тоді він одразу зрозумів, до чого ситуація йде, що ситуація критична, місто може опинитися в оточенні. І він не став, як деякі одіозні були постаті, які своїх бійців залишили в Іловайську, а самі поїхали на ефіри в Київ. У нас командир був із нами там на місці в бою, він прийняв рішення, що підрозділу потрібно виходити, поки не пізно. І ми виїжджали, я зараз добре пам’ятаю, колона вантажилася прямо під обстрілами, вже ворог – за сусіднім парканом. Вантажаться автомобілі, колона рушає, моя машина була крайня в колоні. І я пам’ятаю, у мене ще був такий, він і зараз є, з ним, слава Богу, все добре, такий був піхотинець-кулеметник, такий немаленький хлопець, ще й з кулеметом із повним БК. Я пам’ятаю, вже всі влітають, всі сидять у кузові й чекають. Він останній забігає з цим кулеметом, як кошак стрибає в цей кузов, його хапають, затягують до себе, авто рушає, і я просто сідаю в кабіну, і ведеться вогонь, десь кулі свистять, міни падають. І я просто отак у напрямку ворога висунув автомат у вікно і один за одним магазини відстрілював просто, щоб якщо близько ворог по машині буде прицільно стріляти, хоча б щоб противник голову свою пригнув, щоб ми могли нормально виїхати. Потім утратили видимість узагалі, бо останніми виїжджали з машиною, яку мали бачити крайньою в колоні, десь їздили-петляли по якихось вулицях. У результаті, слава Богу, виїхали, там уже наздогнали нашу колону і таким чином зі стрільбою, боєм виїжджали і покидали місто, яке вже оточували повністю і туди заходили кадрові російські військові.

- Як ви тоді, чим керувалися у прийнятті рішень у цих пекельних умовах?

- Насправді керувати в таких умовах дуже тяжко, я скажу – практично неможливо. Там грало велику роль, що всі знаходилися на такому візуально-голосовому контакті, тому що, якщо говорити про управління військами на полі бою, як правило боєць або підрозділи вони не бачать одне одного. Ти просто розумієш, що у тебе є суміжник справа, суміжник зліва. Ти розумієш, на яких позиціях які дистанції, який перехресний вогонь ти можеш з ним створити. Тоді ж такого не було. Ти просто влітаєш на ділянку, яку ти в очі не бачив і яку ти щойно побачив, ніяких карт, ніякого планування. І там уже грало роль, що всі тримались докупи, можна було якось цим плюс-мінус керувати, організовувати, щоб нікого не забути. Якщо вести бій, то всім разом, якщо вже відходити, то якось плюс-мінус організовано всім разом. І на тому, що всі трималися разом, воно і плюс-мінус все виходило.

- Дякую вам на відповідь… Після Іловайської операції чи задумувались ви над тим, щоб покинути службу?

- Ні, такого не було. Поки йшла активна війна, я жодного разу не подумав про те, щоб піти зі служби.

- Далі також на вашому досвіді була Широкинська операція, одна з перших наступальних. Розкажіть про цей період, як узагалі вдалося досягти успіху і які епізоди запам’яталися найбільше?

- Тоді на фронті панувала така загальна депресія через події в Дебальцевому. І одна з цілей, які переслідували, – це відволікти увагу ворога, щоб він перекинув якісь резерви, послабив той напрямок, і заодно потиснути ворога від Маріуполя, який усе щільніше й щільніше підходив до міста. Таким чином проводили певний час дорозвідку, логістичні шляхи, їздили по сірій зоні, відправляли наші ДРГешки. Там такі були досить значні сірі зони, де були наші присутні і противник був присутній. Визначили там фронт наступальний. І був дуже крутий досвід, таке круте явище було, коли вдалося на 20 км досить так широко просунутися, відкинути ворога. Чому Широкинська назва? Напевно тому, що населений пункт Широкине, в якому зупинилися вже, не змогли просунутися далі й там розгорнулися такі вже баталії більш серйозні. Тому, що перші кілометри сірої зони пролетіли досить швидко. Там були незначні якісь ворожі сили і їх одразу знищили. А от уже, коли підійшли в Широкине, там були бої такого серйозного рівня – з БМП, з танками. Дуже серйозні такі дії там розгорнулися. Тому й Широкинська операція отримала таку назву, тому що Широкине тоді було у всіх заголовках. І загалом там дуже потужні були бої, які продовжувалися, наскільки я пам’ятаю, до осені 2015-го. Потім нам удалося витиснути ворога повністю, вже повністю ми Широкине забрали.

- А яка тоді була ситуація зі зброєю?

- Ситуація зі зброєю насправді була невесела. Техніки у нас було мало. У нашого підрозділу гусеничної техніки майже не було – найефективнішої й дієвої, танків не було. Можливо 1-2 танки були на той час. В основному це була колісна техніка. Колісна техніка – це пробив колесо або десь підірвався, або його десь прошили – і все, воно вже далі не їде. Тому з озброєнням було тяжко, а піхотне озброєння – досить нерізноманітне. Бо це зараз завдяки закордонним всяким зразкам і лендлізу його багато різноманітного. Тоді ж автомат, радянський РПГ, підствольні гранатометні автомати та гранати – це й все, чим володіли піхотинці. Тому ситуація була така невесела. Але вона з обох боків, у противника було тільки більше техніки тяжкої. Але піхота в основному воювала такими однаковими зразками.

- 24 лютого 2022 року – яким цей день був для вас?

- У мене на цей період був план, й усе пройшло, грубо кажучи, по моєму плану. Поясню, що це означає. Тоді була така напруга в суспільстві, розуміли, що щось буде. Хтось не вірив, хтось вірив, не важливо. Я намагався холоднокровно до цього підійти, розцінював, що так, окей, щось може бути. Не думав, що це буде настільки масово, скажу чесно. Не думав, що будуть наступати прямо на Київ. Я придумав собі таку історію: у мене 25 лютого якраз день народження, і ми зазвичай із дружиною їздимо кататися на сноубордах у Карпати. І от я собі придумав історію, що зараз така напруга, може бути все, якщо буде війна, то буде така жорстка паніка велика, будуть всі виїжджати, якісь будуть пробки, якась метушня. А може будуть застосовувати вороги авіацію, а може якісь засоби ураження далекобійні, що й сталося. Я тоді так над цим поміркував і думаю: все зберу, всі речі необхідні, документи, гроші, поїдемо відпочивати. Якщо все окей, то повернемося просто назад. Якщо не окей, то дружина лишається там. Я знімаю з себе цей головняк, мені не потрібно думати – що з нею робити, як вона там виїжджає, де вона їде. Тобто, головняк зникає, я просто спокійно собі беру на автомобілі їду на війну. І так воно й сталося. Тобто, 23 лютого катаємося, відпочиваємо, потім 24-те ніч, ранок, дзвінок, алло, почалося. І ми спускаємося в холі готеля, всі там виходять заспані, комусь дзвонять, не розуміють що відбувається, що коїться. А ми вже такі на впевненому, дружина не на впевненому звичайно. Я впевнено, з такими сумками, вже йдемо готові, я просто кладу їх у багажник. Дружину завіз до родичів, там є. А сам уже по дорозі зідзвонився з друзями, була досить така велика банда нас зібралася тих, хто з тих чи інших причин тусувався на західній Україні. І от уже всі один одному дзвонять: алло, що ти, де ти, як ти там? Сконтактувалися, збилися в таку зграю і вже летіли на Київ.

- Чому вирішили долучитися до патрульної поліції?

- Я випадково потрапив. Чому? Тому що, як і з АТО, тут у повномасштабній ти спочатку починаєш воювати, а потім уже думаєш, як би його легалізуватися, як би оці всі формальності відбулися, щоб ти був офіційно оформленим. Тому що воювати такою незаконною бандою – це неправильно. Це інколи необхідно, коли немає часу думати. Ти вступаєш у бій і максимально всі свої ресурси задіюєш там, де ти зараз потрібен. Але коли спала ця вже паніка, вже всі зрозуміли, що Київ не візьмуть ні за 3, ні за 5, ні за 10 днів і взагалі напевно його не візьмуть. То коли була приблизно така стабільна ситуація, постало питання, що робити, потрібно ж кудись оформитися. І потрібно було зробити це швидко, щоб не відволікатися на якісь нюанси бюрократичні. І друг на той час запропонував групі, в складі якої я воював, сказав: от є патрульна поліція, там є підрозділ, в який нас візьмуть, оформлять. Зрозуміло, що це ніяк не пов’язано з якимись поліцейськими функціями. Просто ви будете офіційно оформлені, зможете офіційно брати участь у бойових діях. І там були великі плюси – ми могли самі обирати собі напрямок. Хочеш їдь на Херсон, хочеш їдь на Донеччину, воюй, обирай собі напрямок, просто давай звітність – що ти, де ти, як ти, де ти там воюєш. І цей варіант нам найбільше підійшов. Він зайняв 1 день. Приїхали, поставили всі необхідні підписи, потім, звичайно, доганяли всі формальності, які необхідні. Одразу поїхали собі на обраний напрямок воювати.

- За цей час ви брали участь у боях на Київщині, на Херсонському напрямку та в Бахмуті. Давайте почнемо зі столиці, оборони Київщини. Які тоді стояли перед вами задачі?

- На Київщині ми в основному діяли у напрямку Чернігова, там по Броварській трасі, де по Чернігівській трасі намагалися прорватися російські війська. Росіяни час від часу невеликими колонами техніки намагалися, просто виїжджають на дорогу і намагаються прорватися. І там стоять протитанкові засоби, просто їх палять і відбуваються вилазки на тих, хто повистрибував із техніки, і їх добивають. Тобто така війна була позиційна. І досі я інколи, коли в напрямку Чернігова їду, бачу місце, де ми там копали собі бліндажик, накривали з хлопцями, де була наша позиція. То таке місце досі пам’ятаю, де стояла підбита російська техніка, навіть де вбиті вороги валялися там на дорозі. Таке досить пам’ятне місце для мене. Тобто, це такий основний напрямок.

- На вашу думку що тоді стало переломним моментом?  

- Я думаю переломним стало те, що ворог усвідомив, що неможливо просто взяти таку потужну агломерацію: сам Київ і агломерацію міст, які навколо нього знаходяться. Все-таки це столиця, велике скупчення наших військ. Так, були якісь, можливо, критичні ситуації. Але коли зрозуміли, що воно в сучасному світі вже так не працює, не можна просто залетіти і забрати величезне місто, столицю. Коли оці всі десанти збивалися, коли вони висаджувалися, оце шапкозакидательство з боку ворога, якісь десанти в стилі Другої світової, – коли вони побачили, що воно так не працює, що стоять наші браві нацгвардійці – ворог висадився з технікою і його просто спалили, ми всі бачили оці відео, як ворожі трупи скидали з техніки. Коли ворог це зрозумів, я думаю, стався цей переломний момент, що вони усвідомили, що, по-перше, не можуть контролювати ці тилові величезні території, по яких вони пройшли просто колонами по головних дорогах, і коли зрозуміли, що не можна взяти столицю, я думаю, – це й був переломний момент, коли вони зрозуміли, що каші не звариш ніяк.

- Скільки, на вашу думку, часу і загиблих росіян треба було для того, щоб вони це зрозуміли?

- Я не знаю по цифрах, скільки росіян загинуло саме під Києвом, але тисячі, зрозуміло, що великі тисячі. І дуже багато спрацювало мобільних груп наших тоді, тому що ворог ішов по головних великихм дорогах, але є ще багато дрібних доріг, якими досить мобільно пересувалися наші групи, вони винищували тилові колони. Ми знаємо про те, що вертольоти, на яких летіли часто їхні командири, які сподівалися, що вони зараз приїдуть на місце, де всі вже все захопили, просто розгорнуть свій командний пункт і будуть доповідати, – просто збивалися, палилися всі ці командири, не було у них управління на місцях. Тобто, у ворога на Київщині були втрати просто величезні, я думаю, вони просто були в шоці від того, як катастрофічно для них події розгорталися.

- Далі ви потрапили на Херсонський напрямок, так?

- Так. Після того як ворог покинув Київську, Чернігівську, Сумську область, ми посиділи, подумали і вирішили, що потрібно нам з’їздити, напевно, на південь. Так потрапили на Херсонський напрямок, це було у травні-червні 2022 року, тобто, по-суті, ми потрапили в такі позиційні бої – стояли в обороні, відбивали якісь ворожі накати, просто намагалися самі якісь мінімальні вилазки робити. От ми там повоювали, потім перемістилися на Бахмутський напрямок, а коли відбувалося звільнення Херсона восени 2022 року, ми з хлопцями вже були по різних підрозділах. Але хотіли потрапити на цей двіж, ми на нього реально залетіли.

У самому Херсоні боїв не було, ворог зміг швидко й організовано відкотитися на інший берег Дніпра… Так, звичайно когось ми наздогнали, когось зловили, якусь техніку підбили, але в основному всі просто на куражі залетіли вже в пустий Херсон. Ми в тому числі залетіли в місто, подивилися на щасливі обличчя місцевих мешканців, поцілувалися, пообнімалися та поїхали на наступний напрямок, отак це було.

- На вашу думку чому росіяни прийняли таке рішення?

- Логістика вирішує все, якщо немає логістики, ти не можеш постачати БК, провізію на своє угрупування, яке воює, а Дніпро це не маленька річечка, через яку можна постійно кидати понтони. Немає мосту – і все, на катерах ти там довго не поплаваєш і танки не переправиш на баржах, тому що їх швидко знищать. Відповідно це було після того, як ЗСУ провели успішні операції  вище Херсона, тому для росіян стало зрозуміло, що їх просто затискають і діла не буде, тому для себе вони прийняли правильне рішення. Так, воно завдало їм величезних політичних втрат, дуже висока напруга у них в суспільстві була, хоча у них суспільство звикло до того, що їх постійно принижують, але тоді дійсно це був такий медійний вибух, було круто, мені дуже сподобалося. Але для себе з точки зору військової такої тактики вони все-таки прийняли правильне рішення.

- Щодо подій у Бахмуті, які ви вже згадали, ворог почав атакувати місто у 2022 році, але найзапекліші бої були в 2023 році, розкажіть про цей період.

- Ми взагалі збиралися з хлопцями поїхати на Запорізький напрямок – ще до одного славнозвісного підрозділу – разом повоювати, обрали для себе Запоріжжя. Але перед самим виїздом командир того підрозділу, в якому ми знаходилися, попросив на декілька днів з’їздити в Краматорськ, виконати там кілька завдань. А вже з Краматорська – як же не з’їздити і не подивитися, що ж там у Бахмуті. Поїхали подивитися і так вийшло, що залишилися там на довгих три місяці.

Влітку по суті в самому місті ще не було боїв, ми тримали селище за самим Бахмутом іще, але тоді вже входили у протистояння з нами підрозділи Вагнера, вони тільки набирали силу, не були ще такими медійними, про них майже ніхто не чув, але вони якраз тоді закочувалися, вже влітку 2022 вони були там присутні. І ми з ними якраз воювали за ті селища за Бахмутом, а потім вже і в самому Бахмуті. Тобто влітку саме місто було плюс-мінус окей, працювали навіть супермаркети, комунальні служби, ходили тролейбуси, місто жило плюс-мінус нормальним життям. Але вже починаючи з кінця літа, це вже серпень-вересень, уже місто так поступово, поступово почало занурюватися в темряву, тому що ворог уже впритул наблизився до міста, майже вже заскочив у міську смугу. І було зрозуміло, що потрібна вже масова евакуація, вони вже били по ринку, куди, пам’ятаю, прилетіло й загинули люди. Закрилися всі заклади, супермаркети, перестали працювати комунальники... Тобто, місто вже вимерно і по суті там лишилися тільки військові, які тримали оборону, і вже з серпня Бахмут почали методично стирати з лиця землі.

- Якою особисто для вас була ця битва за Бахмут?

- Улітку ми воювали в цих селах за Бахмутом, ще восени бували там, а взимку 2023 року вже регулярно я там не знаходився, але заїжджали декілька разів, такі короткострокові були поїздки, брали участь. Дуже тяжка була битва, дуже велике скупчення артилерійського вогню, тоді вже дрони так конкретно заходили в російську армію, вони вже починали їх масово використовувати. Тобто, вже така повальна перевага України, вона вже сходила до такої рівноваги, скажімо, вони вже починали застосовувати масово ці дрони, скиди… Плюс бруд, холод, зима була дуже холодна, великий мінус був, великий бруд, просто каша вперемішку, скажімо, з людським «фаршем». Це так, як є, – просто така нереальна м’ясорубка. Це одна з найважчих битв цієї війни, я переконаний: просто ідеш на позицію реально по трупах (російських військових, – ред.), дуже було тяжко. А для тих, хто там на регулярній основі стояв узимку до самого кінця, я взагалі не уявляю – як вони перенесли це. У мене були, скажімо, короткострокові туди відрядження, але війська стояли там на постійній основі, нелюдські умови просто, холод, зима, і по-перше – до самих позицій ти ж не просто так під’їжджаєш, а йдеш. От я зайшов на свої позиції – і воюю, там потрапити на позиції практично неможливо було, потрапити на позиції – це вже успіх, дійти до них настільки було тяжко. Тому просто нереальною по складності була оборона в Бахмуті.

- Але попри перевагу в техніці, перевагу в кількості людей, росіяни тоді несли великі втрати.

- Так, я думаю, це був найкривавіший період для російської армії, тому що сам Пригожин тоді визнав, що у них тільки загиблих – за 20 тисяч, він про це говорив відкрито, а у нас війна, повторюю, артилерійська. Тобто, якщо ми дивимося книжку радянську, на одного 200-го як правило припадає три 300-х – це така приблизна статистика. Але оскільки у нас у війні залучена маса ураження, я думаю, це може доходити один до десяти. Тобто, як правило з мого досвіду воно так і є: там, де є один загиблий, буде з десять поранених. Тобто, якщо більше 20 тис. загиблих, це тільки по Вагнеру, а там брав участь не тільки Вагнер, там брало участь і міністерство оборони рашки, вони стояли на флангах, на флангах теж ішли бої. Я на флангах теж брав участь – та ж сама Кліщіївка, Курдюмівка – це теж бахмутські фланги, я теж у свій час встиг там повоювати, тому вони там несли також тяжкі втрати, це не рахуючи втрат міністерства оборони, це теж великі тисячі. І рахуємо до цих 20+ тисяч Вагнера стільки поранених – це просто цифри не вкладаються в голові, це десятки тисяч поранених – втрат, які вже не повернуться ніколи, це просто каліки, поранені, яких списували. Зараз читаємо, чим вони займаються в Росії: вбивають, ґвалтують, грабують і назад відправляються в тюрми. Тобто, втрати там у них були колосальні. Думаю, що за теперішнє літо – воно по втратах, по некрологах російських, пишуть, одне з найкривавіших, якщо не найбільш криваве. Думаю, ця бахмутська операція для Росії могла стати навіть найкривавішою, тому що втрати просто критичні, ну, думаю і Авдіївка стоїть там поруч, тому що там втрати просто жахливі для росіян, що для нас дуже приємно.

- На вашу думку, скільки вони ще готові понести втрат?

- Я думаю, у них є ще певний запас на цей рік для того, щоб наступати широким фронтом, що вони роблять зараз. Тому що у них потік добровольців саме на бабло дуже високий, вони дійсно пропонують непогані умови для тих, хто вступає, у деяких регіонах у них доходить разова виплата за вступ на службу – ледве не 20-ка тисяч баксів. Тому в них там багато бидла, які ніколи не бачили таких грошей, плюс тобі кажуть – ще 266 тисяч рублів тобі будуть платити кожен місяць. Зрозуміло, що вони не задумуються, що приїдуть і їх зараз уб’ють. Кожна людина думає, що вб’ють усіх, кого завгодно, але не її... Зрозуміло, що він приїхав, його вбили – і все, ніхто йому не буде платити. Але через оцю наживку – велику суму підйомну – багато людей залітає до них на службу, ресурс людський у них великий, за рахунок різних суб’єктів Російської Федерації. Але отакий – суто добровольчий на ідеології, я думаю, у них не великий потік, та ще є трохи ресурсу в цьому році повоювати широким фронтом. Але не варто вдягати рожеві окуляри, думаю, якщо навіть не широким фронтом, Росія до кінця цієї війни, хоч коли б вона закінчилася, завжди буде мати ресурси добряче тиснути на нас. Тобто, в будь-якому разі така велика країна зможе зібрати людський ресурс, не важливо – який він по якості. Людського «м’яса» вони назбирають, щоб тиснути конкретно хоча б на одній ділянці... Це треба мати на увазі: не буде такого, на мою думку, періоду, що от вони видохлися – і все, більше не можуть нічого зробити. Ні, такого не буде, хоча б одну ділянку, але вони зможуть атакувати, тиснути на неї.

- Розкажіть, коли ви долучилися власне до штурмового полку «Сафарі» та в чому його особливість, і власне про свій підрозділ?

- До полку «Сафарі» я долучився у березні 2023 року. Побачив, що створюється така бригада «Лють», яка буде об’єднувати в собі кілька полків, а я якраз був у структурі МВС, і бригада «Лють» у структурі МВС, то я подумав, що чому б ні, чому б не спробувати. А як виявилося, у мене були знайомі вже в полку «Сафарі», тому що це раніше був просто окремий полк, а зараз його вже включали до бригади «Лють». Я просто зв’язався, мені сказали: так, окей, набираємо людей, взагалі без проблем – і я одразу залетів у підрозділ, буквально за тиждень туди оформився. Довго не думав, просто побачив, що підрозділ також багато в чому добровольчий, і люди, які вже служили, багато де побували, – прийшли на добровільних засадах…

- На якому напрямку, якщо можна про це зараз говорити, зараз несете службу?

- Зараз ми на Торецькому напрямку, скоро буде три місяці, як ми перебуваємо там, а на Торецьку три місяці – це як місяць за рік напевно, один з найскладніших зараз напрямків. І от там ми останній час і воюємо.

- Розкажіть більше, якщо можете, яка нині там ситуація?

- Торецьк – це зараз одна з таких головних точок, на які ворог тисне. Ми як тільки зайшли туди, одразу через декілька днів ворог почав масовий наступ на місто. Коли ми зайшли, ми стояли майже впритул до міста Горлівка. Якраз коли ми стояли на позиціях ближче до Горлівки, вона окупована ще з 2014 року, ворог почав масовий наступ – настільки масовий, що я в своїй практиці стільки ворожої піхоти не бачив. Мова йшла не так про техніку ворожу, яка може підірватися і яку можна спалити, але така кількість піхоти, коли йде 10 – 10 знищили, йде 20 – 20 не дійшло, йде 30 кожну годину, йдуть просто групи за групами. Такий натиск, його неможливо просто стримувати на одних позиціях: скільки могли, підрозділ тримався, але все-таки довелося з боями якось потроху відходити з тих позицій, які могли потрапляти в оточення або їх могли обходити з флангів. Наш підрозділ, ми керуємося тим, що краще зберегти людей, аніж доповісти, що я тримав позицію до останнього. Зрозуміло, що наскільки можна – ми утримуємо цю позицію, але коли позиція вже перестає бути ефективною, тобто ворог її обійшов і пішов далі, тобто – вона не грає ніякої ролі в ураженні ворога, його стримуванні, відповідно для чого залишати там людей, щоб їх у кінцевому випадку оточили, відрізали і знищили. Тому ти поступово відтягуєшся з боями, і ось так, поки певна частина бійців тримала оборону на найбільш тяжких позиціях, ми паралельно будували оборону за їхніми спинами. Потім ворог уткнувся в цю оборону і дуже сильно загальмувався, на декілька тижнів ми реально як могли, хоча були дуже криваві тижні, ми стримували ворога. І потім уже підійшло підкріплення, декілька бригад Збройних Сил, і зав’язалися вже такі повноцінні бої, де ворог уже зрозумів, що не може просуватися суто піхотою, вже почав закидати і велику кількість техніки. Ну і таким чином уже зараз третій місяць іде, не скажу, що ворог дуже глибоко просунувся, на кілька кілометрів просунувся, але це не десятки. І наразі вже зараз у самому Торецьку йдуть бої, це відкрита абсолютно інформація ДіпСтейту, його можуть бачити всі, він оновлюється, дійсно ворог знаходиться в самому місті. Також стирається місто з лиця землі, авіація дуже жорстко працює по Торецьку, це десятки авіабомб за добу, реально дуже тяжка ситуація, дуже напружена. Можу схарактеризувати як дуже напружену, але не катастрофічну.

- Який моральний стан бійців?

- Якщо говорити про таку втому фізично-моральну, вона є, вона є у всіх, але все ж таки у нас є певні заходи, коли, скажімо так, бійці можуть пройти певне відновлення, бійці час від часу виводяться в тил, доукомплектовуються, відпочивають із сім’ями, проходять ще злагодження і повертаються на фронт, це окей. Моральне таке виснаження, воно в будь-якому разі буде, коли ти стоїш на напрямку, де ворог робить такі великі штурмові зусилля. Якщо постійно така критична ситуація, то без втоми нікуди, тому що ти не спиш, ти постійно в цьому варишся і воно дуже тяжко. Але про таку моральну втому – типу, все пропало, набридло воювати, ми нічого не зробимо, – такого немає, про таке не йдеться, зрозуміло, у підрозділах такого немає.

- Більше – про ваш підрозділ, як у вас побудований побут чи є якісь особливі традиції чи можливо – цікаві позитивні історії?

- Весь наш побут – це війна, по суті немає такого, що ми десь відпочиваємо, не воюємо і налаштовуємо свій побут, такого зараз немає у всіх, хто знаходиться в зоні бойових дій. Бувають і такі курйозні ситуації, що може боєць, який, можливо, прогулював заняття з орієнтування на місцевості або з картографії, може, просто ідучи на позиції, десь заблукати, десь випасти з поля зору наших безпілотників, погуляти по ворожих позиціях і зайти, грубо кажучи, у ворожий бліндаж, подивитися – що там, і піти, повернутися назад цілим і неушкодженим. Це реально якесь чудо буває, реально було кілька таких ситуацій, коли бійці йшли, якимось чином пройшли наші позиції й не помітили, що хлопці десь затихарилися, тобто сидять, тримають оборону і не помітили якось, і ці не помітили, тобто такий збіг обставин: вони прийшли тупо на ворожу позицію, там сидять ворожі піхотинці якісь, вони туди приходять, кажуть «свої», а ті кажуть «какіє своі?», починається перестрілка, коротше – всі виходять без втрат. Але по прибуттю на базу – з броні ззаду повитягували собі кулі. Бувають такі дивовижні ситуації курйозні, коли тупо зайшли у ворожий бліндаж і повернулися без втрат, хоча буває: тут ось до позицій без втрат не можеш дійти, а там – прогулялися до ворожих та ще й повернулися назад.

- Власне щодо вашого шляху з 2014 року по нині, чи є якась історія, яку ви любите згадувати?

- Є одна така цікава історія, була в часи АТО, коли ворог наступав на Маріуполь, це був приблизно серпень чи перші числа вересня 2014 року. У мене була ситуація, мене поставили з моїм взводом десь на Волноваському напрямку в оборону, і стоїмо з якимось підрозділом, я навіть не пам’ятаю вже з яким, стоїмо в обороні – і вранці ці бійці з суміжного підрозділу просто збирають манатки, сідають на автомобілі свої та їдуть, і ми стоїмо самі. Я дзвоню командиру, кажу: так і так, стоїмо на напрямку, справа нікого немає, зліва нікого немає, ворог наближається, які подальші дії? Він каже: збирай людей, висувайся в Маріуполь, отримаєш подальші задачі, поїдеш на новий напрямок тримати оборону. Ми завантажуємося всі в цю «шишигу», люди всі в кузові, там 30 людей, я в кабіні, їдемо, під’їжджаємо до одного з маріупольських блокпостів, а тоді все місто було оточено цими блокпостами, буквально на кожній дорозі стояв блокпост, і попереду я бачу блокпост, такі блоки бетонні стоять, на блокпості стоїть ЗУ-300, така зенітна установка великокаліберна – кулемет просто кажучи, і стоять у заторі по обидва боки автомобілі цивільні. І ми так між цих автомобілів усередині їдемо і я бачу, що в міру того, як ми наближаємося, з автомобілів вискакують цивільні люди і просто пірнають у кювет, тупо тікають із машин. Я не розумію, що відбувається, що таке, і дивлюся, що на блокпості військові заметушилися, починають бігати, хтось узяв РПГ… Я розумію, що вони приймають нас за ворога, тому що ми їдемо з волноваського напрямку, а по всіх чутках тоді – з Волновахи просувався ворог. А ми якраз по цій дорозі їдемо, вантажівка – без розпізнавальних знаків. Розумію, що вони приймають нас за ворога, і я бачу як ця ЗУ, просто сідає сам стрілець, і вона такими ручними роликами крутиться, я бачу, він на неї заскочив, починає крутити, і вона в наш напрямок поступово повертається, і я розумію, що зараз просто розстріляє ЗУ автомобіль. Усі будуть 200-ті, реально знищать взвод. І у мене жорстко випадає на таку зраду, я не знав, що робити: зупинишся – почнуть стріляти, назад – почнуть стріляти, вперед – уже наводяться… А у мене під ногами стояв рюкзак, й у рюкзаку завжди був український прапор, і я тремтячими руками починаю його шукати. Очима дивлюся на цю ЗУ, а сам його так шукаю в рюкзаку і потім уже ближче до блокпоста різко його знаходжу, висмикую у вікно, бачу – одна каска випірнула збоку, інша каска… Ми під’їжджаємо, а вони з переляканими очима просто матом кажуть: хлопці, ви що творите взагалі, куди ви їдете, ми вас мало не розстріляли. Така була ситуація, скажімо, закарбувалася в моїй пам’яті, коли тупо мало не загинув від такої неорганізованості й нерозуміння – хто куди їде, хто наступає, хто відступає. Тобто, така була курйозна ситуація, яка мало не призвела до трагічних наслідків.

- Що для вас є найбільшою підтримкою у складні моменти?

- Я розумію, що як би тяжко не було, як би не хотілося, щоб припинилися якісь дії, щоб усе закінчилося, відпочити, я завжди в принципі самостійно знаходжу в собі якось сили, щоб продовжувати далі. Особливо на це впливає і мене мотивує те, що я не розпоряджаюся тільки своїм життям, але оскільки у тебе в підпорядкуванні люди, ти розумієш, що якщо ти випадаєш, просідаєш по своїх розумових здібностях, по своїй ефективності, працездатності, то це впливає на тих, хто знаходиться там. Тому ти не маєш права так просідати, якось гаснути морально, щоб тебе щось вибивало, ти просто не маєш на це права, тому що хлопці сидять там в окопах, вони очікують від тебе чіткого планування, чітких команд, розуміння ситуації і допомоги в критичний момент. Якщо я буду неефективний, якщо я буду голову собі забивати якимись нісенітницями – що у мене депресія, у мене втома, я більше не можу, якщо такий шлак я буду собі надумувати, розганяти в голові, то люди можуть загинути. Відповідно на це не маю права, це головна мотивація.

- Не так давно проводилося ідеологічне дослідження щодо того, на що українці готові заради миру. І хоч зараз готові до мирних перемовин із Росією 20 відсотків українців, решта мають умови. На вашу думку, якою ви бачите мирну угоду, якщо ви її бачите, і на яких саме умовах?

- Дивіться, я розмежовую мир і припинення вогню. Мир для мене – це коли ми з ворогом вирішили всі наші суперечки і проходимо якийсь складний процес відновлення наших стосунків. Наприклад, у нас теоретично з якимось ворогом була спірна територія, ми воювали і комусь ця територія відійшла або ми її поділили навпіл і вирішили, що подальша війна не має сенсу. Слово «мир» я не застосовую до росіян ніяк, я можу тільки говорити про припинення бойових дій, тобто, миру з ними я не прийму. Поки я живий, я можу тільки припинити з ними воювати, тому що так вирішать політики, я тільки можу припинити в них стріляти, але миритися я з ними ніколи не буду – після того, що вони вчинили. Я не можу миритися з тим, хто взагалі відкидає мою національність як українця, тобто, який ненавидить мій народ. З ними миритися я не можу, це такий екзистенційний ворог вічний. Тобто, миру з ними у мене ніколи не буде і мої діти так само виростуть у такому ж розумінні.

Але припинення вогню з ними, воно може бути і воно колись буде, це очевидно, всі війни закінчуються. На яких умовах? Точно не на тих, які є зараз, це неможливо, як би тяжко не було, як би тяжко не було мобілізувати людей, підтримувати дух, воювати з росіянами. А російська армія – це одна з найсильніших армій світу, тут не спрацьовують для мене розповіді, що це «збір бидла», який просто «м’ясом» закидає. Так, вони закидають «м’ясом», але це дуже потужна армія, дуже ресурсна, багато в чому технологічна, круто працюють, і виходять РЕБи, далекобійне озброєння, ми його на собі відчуваємо, західні системи не завжди його можуть перехопити. З цим потрібно рахуватися, у них багатовікова і потужна воєнна історія. Якщо не визнавати це, то ми просто програємо, нам потрібно рахуватися з цим. Керівництво нашої держави, воно заявляє прямо, що на цих умовах миру не буде – і слава Богу, що не буде, тому що це просто неможливо. Звичайно всі ми прагнемо до того, щоб відновити нашу територіальну цілісність повністю, зберегти наш суверенітет і мати право розпоряджатися, будувати майбутнє для себе так, як ми його бачимо, вступати в будь-які міжнародні організації, військові альянси. Я на своїй землі, я роблю, що хочу. Якийсь росіянин, якесь бидло не буде розповідати мені, що я хочу, куди мені вступати, куди не вступати. Поки він буде мені розповідати, що мені робити, я буду з ним воювати так, щоб у нього не залишилося більше ніяких аргументів і сил мені щось нав’язувати. Ми просто будемо гризти їм горлянки до тих пір, поки вони скажуть: давайте, нехай буде Україна, нехай будуть українці, хай роблять, що хочуть, давайте розбиратися у себе, у нас своїх проблем вистачає. Тоді ми припинимо вогонь, просто відгородимося якоюсь нереальною ешелонованою обороною, зробимо якісь непрохідні позиції – і просто на декілька століть уперед ізолюємося від цих потвор. Тому що доля так розпорядилася, що це наш сусід, ми не можемо з цим нічого зробити, така наша доля – бути сильними не один рік, не два, не три, не п’ять, воно не пройде, потрібно бути сильними всю історію. Росія – це найбільша країна на планеті Земля, у них купа ресурсів, купа людей і купа можливостей нас убивати, тому нам потрібно бути в десять, у двадцять разів сильнішими, аніж усі інші народи на цій землі. І я впевнений, що ми з цим можемо впоратися.

- Що ж, я вам дякую за цю позицію і за те, що ви робите. Наше інтерв’ю потроху добігає кінця і я пропоную вам коротке бліц-запитання, ваше завдання ­– швидко і коротко відповідати, готові?

- Так.

- Війна для вас це...

- Можливість бути чоловіком, задовольнити свої воїнські потреби і захист держави.

- Хто для вас герой?

- Герой для мене – кожен воїн, який віддає себе всього для того, щоб захищати нашу державу в даних умовах.

- Як ви описали б роботу штурмовика одним словом?

- М’ясо.

- Що обрали б для відпочинку після війни: найкращий курорт світу, одеський пляж, Карпати чи ваш варіант?

- Напевно, просто кілька днів посидіти в темній кімнаті з якимось Negroni або «Віскі Сауер», просто наодинці з собою.

- З якою думкою ви прокидаєтеся?

- Що там відбулося за ніч на позиціях.

- Як ви відпочиваєте після виконання завдання?

- Якщо є можливість, їду побачити свою дитину.

- Ваша улюблена страва на службі?

- Варені яйця.

- Що для вас є найбільшою нагородою?

- Визнання людей, якими мені доручили командувати.

- Що для вас означає слово незалежність?

- Можливість самостійно визначати своє майбутнє.

Діана Славінська

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на ютуб-каналі Ukrinform TV