Герой нинішнього випуску програми «Станція Краматорськ» – спільного проєкту Укрінформу та Центру протидії дезінформації при РНБО – Віктор Хамець із позивним «Рево», боєць 47-ї бригади «Маґура», розвідник, водій-механік БМП «Бредлі». Воював у 2014-15 роках контрактником, звільнився після поранення за станом здоров’я. З початком повномасштабного вторгнення записався до лав ТРО у Полтаві, звідки заново почав свій військовий шлях.

«Рево» – жива легенда, водій машини піхоти «Бредлі», який вивіз із поля бою десятки важкопоранених під щільним вогнем противника, по замінованих дорогах. Для цього бійця немає значення, чи їхати на передову на захищеній БМП «Бредлі», чи на звичайному пікапі. Він сам собі ставить завдання й успішно виконує їх.

У програмі військовий розповів про важливість РЕБів, складні умови літнього контрнаступу на Запоріжжі, безпосереднім учасником якого він був, та важливість висвітлення діяльності справжньої сучасної армії для тих, хто боїться «радянщини» на фронті.

Костянтин Ліберов: - Коли ти взагалі вирішив піти на війну? Розкажи нам про це.

Віктор Хамець: - З початку повномасштабного. В принципі, до цього я був у 2014-2015 році півтора року на контракті. Але тоді армія не була готова, було дуже багато радянщини, і за станом здоров’я я звільнився. Коли почалася повномасштабна, пішов до лав, долучився до ТРО у своєму рідному місті Полтаві, де й почав свій військовий шлях.

К.Л.: - Як опинився у 47-й бригаді?

В.Х.: - У 47-му перевівся з грудня 2022-го року. Був дуже вмотивований, за словами головного сержанта тодішнього, Маркуса. Перед цим я бачив чимало проблем, які були у нас в армії стосовно радянщини, статуту і т.п., тож у 47-й намагалися їх виправити. І це мотивувало і хотілося все-таки бути частиною чогось більшого, нової формації армії.

Влада Ліберова: - Ти кажеш, що одна з причин, чому ти списався до 2022-го року, була саме в тому, що радянщина в армії була присутня щедро. Як ти зараз оціниш, ми зробили крок уперед чи досі топчемося на місці в цьому питанні?

В.Х.: - Ми зробили малесенький такий крок ближче до натовських стандартів, але, на жаль, цей крок – у низах, скажімо, на рівні рот, батальйонів, деяких бригад. Але, на жаль, у верхах, у керівництві, вона досі залишилася – і це дуже велика проблема.

В.Л.: - На твою думку, а що заважає верхам змінитися? 

В.Х.: - На жаль, лишається дуже багато офіцерів старших, які пройшли цю радянську школу, які не хочуть навчатися, не хочуть розуміти і змінюватися.

К.Л.: - Але, в той же час я бачу дуже багато молодих офіцерів, які, наприклад, зараз командири батальйонів, вони не хочуть іти вище, бо люблять свій батальйон, люблять своїх хлопчиків і не хочуть іти в штаби. Як їх мотивувати йти туди далі?

В.Х.: - Це зміниться, якщо зверху там щось зміниться, тобто на рівні корпусу, Генштабу і т.д. Якщо там почнуться зміни, просто комбати, я знаю багато комбатів – нормальні бойові, толкові, просто я пишаюся ними, вони не хочуть іти далі, тому що система їх змінить, а вони на систему не зможуть повпливати.

В.Л.: - А хіба не навпаки – ти постаєш частиною системи і…?

В.Х.: - І система тебе поглинає.

В.Л.: - А як змінити систему, якщо не з середини? Про це йде мова, розумієш.

В.Х.: - Якщо одна людина зайде в натовп інших, то одна людина нічого не змінить. Це якби там було більше оточення, більше тямущих, то тоді так. А так, на жаль, не змінюються. 

К.Л.: - Мені здається, що з таким підходом дуже важко буде щось змінити, бо хтось один не хоче йти, а доки не піде туди умовно 10 зі 100, зміни не почнуться.

В.Х.: - Я дуже сильно сподіваюся, що воно зміниться з часом. От скільки часу потрібно, якою ціною нам цей час дасться, це вже зовсім інше питання.

В.Л.: - Розкажи, будь ласка, як ти пережив свій перший обстріл. Що ти відчував у той момент гнів, страх, розгубленість?

В.Х.: - У піхоті, коли був піхотинцем, то нормально. Страшніше, навіть не страшніше, а як правильно сказати це: коли їхав бронік по проходу, замінованому полю, я віз хлопців – і від моїх дій і рішень залежало життя екіпажу, піхоти. Це було на Запоріжжі, де була одна дорога, один маршрут, який дуже сильно крили. Вона були добре простріляна, але завдяки тому, що я рухався взад-уперед, по ухилах, снаряди лягали то перед машиною, то позаду машини, збоку. І завдяки моїм рішенням і моїй холодній голові – єдине, що у нас було, це контузія екіпажу. Десантові то навіть не відчулося.   

В.Л.: - Як тримати в таких обставинах голову холодною? Як це фізично можливо?

В.Х.: - Концентрація. Концентрація на задачі, на напрямку, на дорозі. Було таке, що все залежало лиш від чуття механіка-водія, коли навіть оглядовий монітор відмовляв – від прильотів камера огляду вирубалася і ти просто всліпу маневрував, розуміючи, що 5-10 сантиметрів лівіше-правіше – і ти можеш підірватися, і тоді доведеться виходити по замінованому полю під щільним обстрілом.

К.Л.: - А там же взагалі – буквально маленькі віконечка, там же все будується на камерах огляду…

В.Х.: - Так, там більше камера працює, є три їх… А ми заїжджали вночі, тобто видимість була взагалі нульова.

К.Л.: - І це все твій перший обстріл, ти кажеш?   

В.Х.: - Це мій перший бойовий досвід.

К.Л.: - От після навчання ти сідаєш у цю машину, ти віриш у себе, їдеш по цій замінованій дорозі, яку тільки проклали, і просто з холодною головою взад-вперед, повільніше. Розкажи секрет. Має бути якийсь секрет механіка-водія, який може це зробити…

В.Х.: - Це просто не те що вибір кожного, це особисте напрацювання. 

К.Л.: - Це навчання тобі дало все?

В.Х.: - Не тільки навчання. Також мій попередній досвід цивільного життя, коли ще на екскаваторі в кар’єрі працював, де доводилося спускатися також ризиковано трошки, але робив. І плюс я люблю екстремальні види спорту, тобто екстрім у крові й це допомагає зберегти холодною голову. Плюс концентрація. Головне сконцентруватися на задачі й вимкнути емоції, думки, просто як робот стати.

К.Л.: - Наскільки ти взагалі себе захищеним у «Бредлі» почуваєш під час обстрілу?

В.Х.: - На початках от згадую, як ми тільки їх отримували, початок операції, перші 2-3 доби, поки ми намагалися просунутися на цьому полі, у нас це не дуже виходило. У нас випадки під таким щільним обстрілом були, що буквально сантиметри рятували. Найглибша подряпина у мене на броні була, це ми тоді були без активного захисту, динамічного, який зараз у нас є, це 30 см довжиною і десь 0,5 см глибиною. Це одна єдина подряпина на машині у мене була. Максимально заспокоївся після того, як хлопці з моєї роти підірвалися і всі живі залишилися, там тільки контузією відбулися – і все. Тоді у мене так від душі відляглоєє. Тоді я реально заспокоївся.

В.Л.: - То Бредлі – це не просто машина, це дійсно типу монстр? 

В.Х.: - Якби на радянській техніці їздив, мене вже давно б серед живих не було – вже в перші півгодини, як ми тільки цей наступ почали.

В.Л.: - Розкажи про своє поранення, як це було.

В.Х.: - Пішов прикрити побратима. Не було в групі, яка виходила на закріплення, кулеметника і я хотів піти допомогти. Мене всі відмовляли, але я все ж таки пішов. Щоправда, побратима, через якого я пішов, через півтори години поранили і я залишився чекати на заміну…. Тим не менш, півтори доби протримав оборону.

К.Л.: - А де це було?

В.Х.: - Це було в районі Степового…

К.Л.: - А як так вийшло, що ти, механік-водій, пішов тримати позицію кулеметника? 

В.Х.: - Я багатофункціональний. І в ТРО, де я на початках був, а також на контракті я був кулеметником. Тобто досвід маю. Я володію в принципі всією зброєю, що є у нас зараз, мені це цікаво. І так само ворожою зброєю.

В.Л.: - Ну це така доволі нерадянська історія, що ти можеш виказати ініціативу і ти її проявляєш і розумієш відповідальність.

В.Х.: - Мені дуже повезло з командуванням, з ротним. Зараз уже з комбатом воюю, з ротним – «Геній» позивний. Він підтримував, давав добро, і тим паче, що все – по виконанню задач: чи маршрут протоптати-подивитися, піти техніку подивитися – як витягнути підбиту…

В.Л.: - Ну, це випадок. Врешті-решт тебе поранило. Як ти зараз оцінюєш – це було доцільно? Так що типу ти такий досвідчений водій «Бредлі» йдеш фактично до піхоти, займається не своєю роботою й отримаєш поранення. Могло б закінчитися гірше.

В.Х.: - Могло. Я до цього по-іншому відношусь. Значить, була така доля.

В.Л.: - Я маю на увазі, воно було того варте? Твій вихід, як ти його розцінюєш зараз?

В.Х.: - Я вважаю, що так. Я багато там накрошив і мені це сподобалося. Воно того варте.

К.Л.: - В якщо поглянути на цю історію з іншого боку: бригада послала на штурм у піхоту досвідченого водія.

В.Х.: - А мене ніхто не посилав, я сам пішов.

К.Л.: - Я кажу, як це буде потім у медіа виглядати.

В.Л.: - Будемо чесними, в цій історії виникають медіа, якщо історія закінчується погано. І тоді ми задаємо питання і розбираємо в цілому.

В.Х.: - Так, насправді це я так захотів. Так само й всі у нас хлопці, хто загинув з екіпажу, вони самі захотіли піти. Вони по своєму бажанню. Так, щоб за наказом ти йшов у піхоту, – такого немає.

К.Л.: - Я знаю, що у тебе ще є історія, коли є дні, коли ти водиш «Бредлі», а є дні, коли сідаєш у пікап і їдеш кудись у сіру зону. Як ти вибираєш, на чому сьогодні ти будеш їхати? Розкажи мені.

В.Х.: - Таке було просто після того, як мій перший «Бредлі» спалили, тоді екіпажу вистачало і не вистачало водіїв на пікапі, хто міг підвезти до сірої зони, до сірака піхоту чи БК завезти. І я сів на пікап. У мене була найкраща машина.

К.Л.: - Це на ній ти приїхав сюди?

В.Х.: - Ні, це не ця. Та у мене покоцана, вона з «Бредлі» не розминулася двічі, з танком, в осколках вся. Нормально. Насправді це була така історія, чому я почав саме на передній край заїжджати. Був звичайний день у ролі водія, вивіз піхоту, підвіз до умовно безпечної зони, там за пагорбом ми ховалися, висаджував і хлопці далі пішки йшли... А там на проході, буквально за метрів 100-150, стоїть підбита «Бредлі», а прохід один. Все, більше немає як туди дістатися. І я просто розумію, що якщо, не дай Бог, зараз кого поранять, то евакуація – це хлопцям більше 2 км пішки тягнути. І я пішов та біля «бредляка» розмінував дорогу: узяв там лопатку, щуп, розкидав землю… Зробив, щоб я в машину міг заскочить, і доповів командуванню, що є прохід, можна залітати. На броні – ще ні, а пікапом можна. Ну такий якийсь плюс. І буквально через 3-4 години, я вже не згадаю, сталося так, що піхотинця з нашої роти поранило, 19 років пацану, танчик накрив дуже. Весь червоний, множинні ураження внутрішніх органів, хребта, таке. І визивають сусідів, я чую, що ті кажуть «ні». І я сідаю в пікап і їду забираю його. Ну, це було дуже епічно: там «Гради» криють, міномет, тут броня горить, а я на пікапі вириваюся. Той хлопець порятований уже повернувся, щоправда, зараз на кухні працює. Ну сам факт. Завдяки тому, що вчасно евакуація відбулася, то йому вдалося врятувати життя. 

К.Л.: - І це ти врятував йому життя.

В.Х.: - Я не вважаю себе героєм. Насправді дуже багато вивозив хлопців і багато хто вдячний мені. Мені дуже приємно було, коли я був поранений і мені дзвонили просто, я навіть не знав, хто дзвонив. Просто: дякую тобі, що я зараз зустрічаю цей Новий рік із сім’єю. Це приємно, це для мене найкраща мотивація, чому я це робив, і щоб продовжувати далі це робити.

В.Л.: - Взагалі розкажи про свої стосунки з побратимами. Чи відчуваєш ти,  що це наче така сім’я?

В.Х.: - Це не наче. Це і є моя сім’я друга. Є рідні, близькі, тобто батьки, брат, сестра, рідня, а є моя військова сім’я. І іноді у нас стосунки між нами набагато ближчі, аніж із більш рідними, тому що я з ними можу поділитися інформацією, яку я рідним не можу розказати, щоб не травмувати їхню психіку.

К.Л.: - А відчувається цей розрив, що у тебе є твоя сім’я, по крові, де ти вже не можеш із нею поспілкуватися на якісь теми, і є сім’я, яка створилася нова? І чи ці сім’ї якось розходяться в просторі?

В.Х.: - Тут 50х50. У мене батько воює, брат воює. У мене тільки мама, якій ми не все розповідаємо, щоб її не травмувати.

К.Л.: - Мама подивиться, почитає це інтерв’ю – і дізнається, як ти розмінував дорогу біля палаючої «Бредлі», щоб поїхати і врятувати людину. 

В.Х.: - Насправді я розповідав цю історії і вона знає. Все знає, але з запізненням.

В.Л.: - Ти кажеш, що коли побратими стають сім’єю, з одного боку, я розумію, наскільки це круто, тому що ти повністю довіряєш людям, з якими ти воюєш. Але ж це війна, ми всі розуміємо. Як узагалі ти відновлюєш свій моральний стан, коли, я впевнена, що у тебе вже були випадки, коли ти втрачав близьких людей на війні? Як це пережити?

В.Х.: - Це дуже тяжко насправді. Цей момент, я його проживаю через себе, намагаюся цей біль утримати в собі. Але іноді він виривається. Насправді я дуже багато втратив близьких мені людей на цій війні. Дуже, більшість. Але я намагаюся якось думати, що вони не загинули, ми з ними ще зустрінемось, вони ждуть там десь… І головне, що пам’ять про них живе. І для мене це мотивація, щоб їхня жертва не була даремною. От я пам’ятаю їх і, на жаль, це трагедія всіх військових. Всі, хто у нас загинув, ми завжди пам’ятаємо їх усміхненими, щасливі моменти, чомусь так воно у всіх складається. І згадуючи ці моменти, навіть іноді згадуючи про них, про тих, хто загинув, ми посміхаємося, тому що пам’ятаємо, які вони були класні, які вони були вмотивовані, смішні якісь історії з нашого життя. І ця пам'ять залишає їх живими, хоча б у нас.   

В.Л.: - Доводилось робити якісь, можливо, важкі моральні вибори саме під час бою?

В.Х.: - Кожен вибір тяжкий, без різниці – ти чи в піхоті, чи механік, чи командир. Кожне рішення – це життя або твоє, або твоїх побратимів. Кожне рішення важке, його потрібно обдумувати, проговорювати. Є миттєві рішення, які ти приймаєш, а потім уже думаєш про наслідки.

К.Л.: - Ти займаєшся медичною евакуацією на «Бредлі»?

В.Х.: - Зараз уже ні.

К.Л.: - А займався?

В.Х.: - Так.

К.Л.: - А були історії, коли треба вибирати – кого зараз треба першого відвезти?

В.Х.: - Такого у нас немає, цей вибір діставався командуванню. У нас була просто задача поїхати і забрати з точки. Був важкий вибір, коли ми доїжджали до точки і там пораненого не дотягли, або приїжджаємо на точку евакуації, кожен виїзд «Бредлі» – це небезпека для піхоти і для самого екіпажу. І ми доїжджаємо до точки, ми не бачимо, кого ми маємо забрати. І бували такі випадки, що там «відшибали» зв’язок, і ти просто «танкуєш», ти не знаєш, що робити. Тут починається обстріл, і це рішення приймали. Як екіпаж, ми їздили удвох з навідником, це у нас спільне рішення з ним було. Особливо, що там він навідник, він командир машини. Ми якось загально один одного з півслова розуміли. Оце рішення було так, складне – чи розвернутися і їхати назад, щоб не наражати на небезпеку піхоту, яка в посадці там сидить. Ми біля їхніх позицій катаємося, щось може по них прилетіти. Це вже коли знаєш, що ти їдеш за пораненим тяжким. Зазвичай «Бредлі»  викликають тільки за тяжкими пораненими.   

В.Л.: - І що ти обирав у такій ситуації?

В.Х.: - Все від ситуації. Десь шукали і намагалися прорватися, навідник там відривався. Десь проїзду не бачив, просто «сплошна картінка». Але щоразу ми намагались до останнього. Були випадки, коли ми їхали назад, але пусті. На жаль, і такі ситуації були.   

К.Л.: - Я часто чую думку, що коли «Бредлі» виїжджає на поле бою, – це більше мішень, аніж якась допомога. Як ти відчуваєш себе в цей момент?

В.Х.: - Будь-яка броня, яка їде на підтримку...

К.Л.: - Бредлі – це ж американська техніка найкраща.

В.Х.: - Вороги її дуже люблять.

В.Л.: - Це новина у пропагандистів у будь-якому разі…

К.Л.: - Я читаю дуже часто пабліки, наприклад, там знищили якусь нашу техніку, це жахливо. Але коли там якесь полювання за «Бредлі» – прямо розписують у серіал, і я ж розумію, що це по-суті ворог всієї армії, буквально армії, полює на тебе. Як ти себе відчуваєш у такі моменти?

В.Х.: - Кожен виїзд «Бредлі», наприклад, у Степовому, де наша бригада там найбільшу кількість техніки і піхоти набила завдяки «Бредлі», за допомогою «Бредлі». То кожен виїзд – це летіло все, від кабів, артилерії, мінометів, FPVшок. Все, що тільки можна, все летить у «бредляк». Але тим не менше, «Бредлі» виїжджає і відпрацьовує. І розбирали там просто в фарш.

К.Л.: - Як із безпекою? У вас «глушилочки» для FPV, РЕБи – все є?

В.Х.: - РЕБи є.

К.Л.: - Працюють, частоти дають?

В.Х.: - Частоти, на жаль, не всі. РЕБи – більшість тих, що працюють дійсно, купляють за свої кошти екіпажі. Тобто, скидаються, купляють. У принципі нічого не змінюється. Я знаю по багатьох бригадах те саме. Просто дивлячись, скільки коштує «Бредлі», скільки коштує екіпаж, його навчання, мотивація екіпажів, які будуть виїжджати працювати, їх не так багато.

То, чесно кажучи, я не розумію, чого таке постачання йде (недостатнє, - ред.) від держави, від оборонки, хто там за це відповідає. Це основне.

В.Л.: - Мені здається, тут не тільки це, ще й цивільне населення не розуміє. Ми, наприклад, часто робимо збори на РЕБи – і це найбільш повільні збори. Люди навчилися донатити на FPV і на дрони, я знаю, що це важливо, а коли треба закинути копійку на РЕБ, то вони так типу: а що таке РЕБ? Ніхто до кінця не розуміє, наскільки це важлива штука, мені здається. Тому кожний раз проговорюєш, чому це важливо і що це таке, будемо тобі вдячні.

К.Л.: - Як РЕБ тебе рятує?

В.Х.: - РЕБ глушить FPVшку, дрон-камікадзе, який полює саме за тобою. Та й для нього без різниці – він полює за піхотою, за машинами, за пікапами, які возять хлопців на позиції, за бронетехнікою, за всім. Чітко тебе оператор FPVшки бачить і він тебе веде, він намагається тебе вразити, знищити, покалічити. РЕБ рятує, він глушить цю FPVшку, вона не долітає 50, 100 метрів, у залежності від хвиль і радіусу, вона до тебе не долітає, вона не може в тебе попасти, ти залишаєшся живим. Дрони, Мавіки типу розвідувальні – також глушать. Зараз така велика проблема – це скиди з дронів, з «мавіків» він більш стабільний, там легше працює, якось можна попасти з FPVшки, потрібні певні навички.

К.Л.: - А як тебе лякає «Mavic», ти все ж таки їдеш на броні?

В.Х.: - Їдеш, то Мавік не дуже лякає, більш FPVшки страшні, дрони-камікадзе. У нас відносно нещодавно було, коли за тиждень дуже багато машин побили, загинуло декілька екіпажів… Реально пишаюся, що їх знав, там такі люди непрості, скажімо так, Максимчук і Хома Діма, це два навідники, і я дійсно пишаюся тими екіпажами, які я знаю, які за цей тиждень знали, що кожна машина, яка виїжджає, її підбивають, влучають – і вони все одно виїжджають, відпрацьовують на евакуацію, на все інше. Це реально дуже й дуже сильно мотивує, якщо ти знаєш таких людей.

В.Л.: - Ти зараз у Києві, як тобі цивільне життя, як узагалі відчувається тепер, як живе місто, і коли опиняєшся серед цивільних, повертається до тебе той Вітя, якого ти знав до війни, чи ні?

В.Х.: - Я вже не уявляю своє життя просто в цивільному житті, щоб зараз повернутися до своєї цивільної професії, знаючи, що там відбувається на фронті, це дуже тяжко, чесно, я не зміг би просто.

В.Л.: - Ти сумуєш через це чи ти щасливий, що ти змінився і це остаточно?

В.Х.: - Я щасливий тому, що війна мене звела дійсно з достойними людьми і відсіяла непотрібних, це думаю так у більшості військових. Зараз ми творимо історію, і я знаю дуже багатьох, скажімо, ключових героїв цієї історії, тому що про них реально можна фільми знімати, легенди складати. У мене не те що злість, мене дивує – чому у нас зараз така нехватка по людях, скажімо, не вистачає мотивованих бійців і здорових.

ТЦК грузять бусами, дивимося, кого притягують, – і це дійсно сумно. Мені дивно, чому люди не згуртуються так, як на початку повномасштабки, коли були черги у військкомати, всі хотіли: просто дайте мені автомат, піду на танки, там буде розв’язка, перемога тоді. Де всі ті люди, де вони всі? Я знаю, де вони ділися.

К.Л.: - Мені здається, що в перші дні всі йшли в першу чергу перемагати і бити ворога, а зараз якось дуже сильно втрачається надія… ворога перебити.

В.Х.: - А зараз всі ж шукають зраду, насправді це зрозуміле явище. Люди бояться, люди намагаються виправдати всій страх чимось: це все політики, хай спочатку діти політиків ідуть воювати, це все корупція, все продається, це війна за гроші, чого це я маю воювати? Це насправді людина виправдовує свій страх, намагається чимось це зробити, і тоді ж починається і злість на військових, на тих самих працівників ТЦК і т.д. Це звичайне психологічне явище, воно зрозуміле, не у нас воно перше, в історії таких випадків було дуже багато.

В.Л.: - Як ти думаєш, можна зараз щось змінити в стосунках між військовими і між суспільством, якось виправити це?

В.Х.: - Я дуже багато спілкувався з цивільними, проговорював, намагався дізнатися, і більшість цивільних навіть не уявляють, що таке війна, що таке армія в нинішніх умовах, у них досі таке уявлення, як-от раніше: «срочка», дешева робоча сила і т.д. У них узагалі немає розуміння, як на війні живуть, як там побут відбувається, як загалом зараз воюють. Багато було таких, причому чоловіків, які навіть «срочку» служили, у них таке розуміння було, що з «калашом» тебе в окоп закинули і ти: а-а, вперед, пішов! От реально. І це мене просто дивувало, насправді більшість людей просто навіть не хочуть цим цікавитися.

В.Л.: - Я думаю, що тут можна зазначити той факт, що окрім того, що багато людей не мають інформації чи відмовляються від цієї інформації…

В.Х.: - Вони не відмовляються, вони ставлять перед собою бар’єр якийсь, вони хочуть від цього відгородитися.

В.Л.: - Так, не сприймають, скажімо так.

В.Х.: - Це як би захист себе, своєю свідомістю відгородити себе від чогось негативного.

В.Л.: - Але окрім цього, ще ж дуже багато інформації, яку нам постачає ворог, так звані ІПСО, що дуже гарно зараз мімікрує під авторські українські контенти, там можна побачити все, що завгодно. До речі, хотіла запитати – чи були випадки може якісь у твоєму батальйоні чи серед твоїх побратимів, що хтось вівся на отаке російське ІПСО і типу потім якось так воно впливало може на моральний стан чи щось таке?

В.Х.: - На моральний стан впливає, як говорили вже, підбита техніка, що ворог викладає в інет, що от, «Бредлі» підбили, і там розписує цілу цю історію в серіях. Ми знали, кого підбили, ми знали цей екіпаж, слава Богу, якщо всі вижили, і дуже шкода, якщо хтось загинув. Це реально деморалізує іноді.

К.Л.: - Я пам’ятаю, коли тільки почався контрнаступ, коли ви тільки вперше пішли, там же було і відео зняте з дуже різних «Мавіків», під різним кутом, по суті там три одиниці техніки, які були в купі. І як потім російська пропаганда їх виставляла у різний час із різними підписами, і навіть у якогось цивільного українця склалося враження, що все, немає бригади.

В.Х.: - Насправді ворог у плані ІПСО, він дуже сильно в цьому плані розвивається і продовжує розвиватися, у нас це слабкіше. Найкраще – це просто аналізувати, брати інформацію з різних джерел.

В.Л.: - Під час контрнаступу літнього, який був, Запорізький контрнаступ, і після нього був певний період, коли в суспільстві була така критика твоєї бригади. Як ти до цього ставився, взагалі – які це в тебе викликало емоції, тому що я розумію, що ти на своєму місці робив максимум, а потім читаєш коментарі, де люди кажуть: це не так?

К.Л.: - Плюс також розумію, що контрнаступ – це не тільки ваша бригада, там було багато бригад, але склалося враження, що наступала тільки 47-ма.

В.Х.: - У 47-ї дуже велика вогнева міць була, шкода, що на початку цього наступу, скажімо, не те, що нас переоцінили, а у нас не було навіть змоги розгорнути і показати себе через дуже щільне мінування. Реально такого мінування я не бачив ніде, я був на Харківщині, Сумщині, де в принципі також непогане замінування було на кордоні, але Запоріжжя, що там через кожен метр-два-три мінний шлагбаум і окрім звичайних танкових мін ще й піхотні розсипані, й це дуже щільно було і жорстко. І плюс на Запоріжжі було багато висот панівних, які ворог тримав і звідки просто птурив усе, що тільки можна. Дуже легко критикувати, сидячи десь на дивані або не будучи там. Я знаю, й окремі військові, з якими спілкувався, з деякими досі спілкуюся, вони критикували це, не знаючи, не будучи там, це найлегше, коли тебе там немає, не володіючи цією інформацією. Тому що зазвичай критикують ті, хто всією інформацією не володіють, щодо контрнаступу дуже багато питань і у нас, чого це так відбулося і навіщо воно в принципі було потрібно.

В.Л.: - Наскільки я пам’ятаю одна з головних тез полягала в тому, що на такий один із самих відповідальних напрямків поставили бригаду як би гарно навчену, але без реального бойового досвіду.

В.Х.: - Це проблема не тільки нашої бригади, це проблема всіх новостворених бригад, у нас були дуже мотивовані бійці, дуже класні, але через те, що у них не було бойового досвіду, вони були не обстріляні, вони зливалися просто, багато таких бригад, це не тільки у нас, це дуже велика проблема, але тим не менш. Якби нас послали на Донбас кудись, де не було такого мінування, не така щільна лінія забудови, є місце де розгорнутися, є місце для маневрів. Можна було нормально робити, коли вже нас перекинули на Донбас, коли вже не було цієї вогневої міці.

В.К.: - Велика була різниця – кататися на Запоріжжі не обстріляним та вже на досвіді виїжджати на Донбас біля териконів?

В.Х.: - На Донбас ми приїхали, ми були в шоці, тому що там є посадки, на Запоріжжі одні тільки штуртаки, посадок не було. На Донбас ми приїхали – посадки цілі, зелені.

К.Л.: - Є куди машину загнати.

В.Х.: - Є де заховатися, ми в шоці були. Наша історія там почалася не дуже добре, тим не менш потім ми, скажімо так, освоїлися і доказ цьому те, що на Степовому ми поклали багато ворогів.

В.Л.: - Зараз у світі дуже активно російська пропаганда намагається продати образ російського солдата як такого «благородного» і «хорошого». Якщо чув цю історію про Венеційський фестиваль, що зараз там проходить фільм «Наши мальчики» і це все. У мене таке питання: чи бачите на власні очі скоєння росіянами військових злочинів, якщо так, то приблизно що можна розказати?

В.Х.: - Це було на Донбасі, населення сіл евакуйовували, але деякі відмовлялися їхати. І от я знаю, що було чимало випадків, ну це прямо з дрона була видна картинка, що показують туди – і потім після цього розстрілюють цивільних.

К.Л.: - Мені дуже шкода всіх цих людей завжди, бо я розумію, що це просто зламані душі, яких обробила та сама російська пропаганда.

В.Л.: - Можливо це так російська пропаганда пропрацювала, що вони так робили, в принципі – це вибір кожного. Мені дуже шкода людей в Ірпіні, Бучі, я в Києві до війни працював, перед літом 2022 року я звідси виїхав і поїхав до себе в Полтаву, я проїжджав повз ті будинки, які розбомблені потім стояли, я знаю деяких людей, у мене є знайомий, у якого вся сім’я загинула, оцих людей мені шкода.

К.Л.: - З одного боку, російська пропаганда зараз намагається виставляти своїх солдатів, що вони такі благородні, та постійно давить, що українці – це найманці, які воюють тільки за гроші. Ти воюєш тільки за гроші?

В.Х.: - Те, що ми отримуємо, навіть 100 тис. доплата бойових, ми їх не бачимо, у мене 10 тис. відкласти не виходить, бо є машини, які потрібно ремонтувати, є потреби відділення, взводу, на які ми скидаємося за свої кошти, ті самі РЕБи, ну, на дрони не скидаємося. На запорізькій кампанії ми дуже часто скидалися на резину, на пікап-покришки, тому що кожен виїзд – це мінус покришка, мінус комплект, за добу буває 16 виїздів, найбільше ми п’ять комплектів резини міняємо за добу на одній машині, дуже багато осколків. Ти їдеш туди, забираєш пораненого, вивозиш назад і виїжджаєш на одному губені, все, тому що там під зоною обстрілу ти не зупинишся, щоб поміняти, вдягти запаску, ні. Поки доїхав до стабпункту, де забирають пораненого, – все, вже гола резина, швидко колеса перекидаєш, далі їдеш.

В.Л.: - Це, до речі, дуже важливо проговорити, тому що мені теж, здається, це такий момент, що знаєш – люди донатять, це роблять, але вони не розуміють, скільки самі військові докладають своїх грошей.

В.Х.: - Витрачаємо дуже багато, я вже мовчу за амуніцію. Так, одяг видають, але не такий комфортний. На запорізькій кампанії у мене було чотири бронежилети: один, в якому я їздив у пікапі, другий, в якому їздив у «Бредлі», третій – у ролі піхоти, в розвідку, ще кудись; і четвертий – можна сказати, просто прогулятися.

В.Л.: - І це ж типу не примха, це необхідність, яка рятує тобі життя, тому що це твій комфорт, твоя мобільність.

В.Х.: - Так, це моя мобільність, це моя швидкість. Чим швидше я звідти піду чи дістануся до певної точки, тим більше шансів у мене вижити. Те саме – взуття, одяг, форма… Те, що видають, – на жаль, не багатофункціональне, тому доводиться самому собі докуповувати, воно чимало грошей коштує.

К.Л.: - Скажи, будь ласка, на станції якого міста ти хотів би опинитися після перемоги?

В.Х.: - Мабуть, на станції Покровськ. Просто пам’ятаю це місто ще з часів 2015-го, в 2022 році я туди їздив і те, що я бачу зараз там відбувається, то це так боляче. Це не тільки Покровськ, це і Карлівка, й Харківщина.

В.Л.: - Будемо вірити, що Покровськ так і залишиться нашим, що все буде добре і він буде цілим.

Влада Ліберова, Костянтин Ліберов

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на каналі Ukrinform TV