У полковника Руслана Мирошниченка добра, трохи лукава посмішка й борода, як у справжнього Санти. «Командир, який завжди з «нуля» після пацанів виходить. І навіть воду в окопи носить хлопцям, вночі навідується, чи все добре», – розповідає про полковника легіонер із Грузії з позивним «Анархіст», що супроводжував його під час нашої зустрічі. А між тим цей «добрий Санта» – ветеран міжнародних миротворчих операцій і фахівець з 25-річним досвідом у галузі Євроатлантичної інтеграції, реформування ЗСУ за стандартами НАТО, організації цивільно-військового співробітництва. У країнах Африки та Близького Сходу працював. Київ навесні 2022-го у складі ТРО захищав. Тепер тримає фронт зі своїм інтернаціональним легіоном. Каже, що ворог наш «безкінечний», та можемо воювати з ним краще, якщо державне забезпечення основних засобів налагодити і припинити цивільне марнотратство.
Як Україна переходила від «червоних» до «синіх»
– Руслане Миколайовичу, у вас багата біографія, цікавими речами займались. А чи не було впровадження стандартів НАТО за часів Кучми здебільшого бутафорією? Ну, принаймні, зовсім не тим перейманням досвіду НАТО, про яке йдеться сьогодні.
– І так, і ні. В 1997-му році я молодим капітаном приєднався до команди офіцерів-ентузіастів, які стали основою новоствореного на той час Центру координації співробітництва в рамках програми «Партнерство заради миру» Генштабу Збройних сил. Хлопці володіли англійською вільно, мали вже досвід участі в перших миротворчих операціях, встигли повчитися за кордоном і були дуже завзяті щодо впровадження нових стандартів у війську. Мені пощастило з ними. Звісно, ми боролися з вітряками – лекала були ще радянські. Навіть під час командно-штабних та військово-польових навчань ми на мапах, за радянською традицією, були «червоними», а «синім» – умовний противник, тобто країни НАТО (лише після 2014-го Україна остаточно стала «синьою» – ред). Парадоксальна картина виходила: ми однією рукою розвиваємо співробітництво з НАТО, а іншою продовжуємо за інерцією «воювати» з блоком. А дружніми країнами, за сценаріями навчань, були Російська Федерація, Білорусія. Цікаві часи...
– Складнощі які були?
– У командуванні Сухопутних військ я у 2001-2005 роках відповідав за підготовку планів спільних заходів із НАТО. Приходжу якось до генерала, заступника командувача Сухопутних військ з бойової підготовки, на погодження з цим планом. Він на мене дивиться: майор, що ти мені приніс? Показує мені бойовий статут Сухопутних військ Російської Федерації: «для мене це – настільна книга». Хоча зрештою план підписав… Ми тоді борсалися, щоб дати можливість молодим офіцерам вчитися новим підходам. А на рівні генералітету, вищого командування все було таке зашкарубле…
У 2003-му році в нашій Концепції національної безпеки з’явився пункт – вступ до НАТО. І тоді поляки лобіювали участь України в операції Стабілізаційних сил в Іраку. Потрібно було сформувати бригаду, ввести її до складу багатонаціональної дивізії «Центр-Південь», яку формували поляки. Вони запропонували Україні близько 55 вакансій у штабі дивізії. Офіцери мали володіти англійською мовою, бути обізнаними в сфері оперативного планування відповідно до стандартів НАТО. І тут виявили цікаве. З початку 90-х завдяки програмі «Партнерство заради миру» для нас були відкриті двері для навчання офіцерів усіх рівнів безкоштовно, за рахунок НАТО. З 94-го року по 2003-й рік тисячі офіцерів пройшли навчання за кордоном. Але які це були офіцери? Замість фахівців часто відправляли «потрібних» людей. Відправляли родичів генералів, впливових людей. Офіцерів, що займали другорядні посади, представників військкоматів, начальників служб тилового забезпечення. Вони їхали вчитися, займали місця поруч із реальними заступниками командирів рот або командирів взводів і просто отримували задоволення від «військового туризму». 15-20% ККД від тих навчань у нас був. Хоч ми боролися за «квиток» на навчання для кожного командира.
І от ми формуємо цю бригаду разом із поляками й американцями. З тих 55 вакансій задовольнили тільки 26. 26 фахівців з усієї України! Тисячі офіцерів за майже 10 років пройшли навчання за кордоном, і тільки 26 з них ми змогли відрядити тоді в Ірак. Так, у певному сенсі то була бутафорія, але були й офіцери-ентузіасти, що намагалися використовувати кожен шанс. І були генерали, які нас підтримували. Генерал Голопатюк Леонід Станіславович – справжній генератор змін; генерали Олег Сивушенко, Володимир Шкідченко – дуже прогресивні люди. Були особистості, які всупереч усій так званій «багатовекторності» тих часів усвідомлювали значення співробітництва з НАТО. І незважаючи на нерішучість політичного керівництва, намагалися вносити зміни. Складні, цікаві, парадоксальні часи були.
– А як в Іраку було? Перехід від теорії до практики, ніби вікно в інший світ, де люди насправді воювали? А ми ж тоді воювати ні з ким не збиралися.
– Участь України в цій операції – це часи і героїзму, й «іспанського сорому». Героїзм українських воїнів, які виконували бойові завдання і зашкарублість нашої системи. На наше керівництво натиснули, щоб в українського контингенту був мандат винятково миротворчий. Тобто – невтручання. Демонструємо свою присутність, допомагаємо місцевим, у бойових діях участі не беремо. Але неможливо бути бригадою у складі бойової багатонаціональної дивізії і не виконувати завдання. Є ж поняття стандартних оперативних процедур, правила застосування сили. Противник нападає – ти відстрілюєшся, а не кричиш, що ми ж миротворці й ігноруєш.
Два приклади наведу. В 2003 році, коли ми зайшли в Ірак, командиром контингенту був генерал Сергій Безлущенко. Поважаю цього офіцера, сміливий такий дядько, він особисто на УАЗику проїхав весь Ірак. Зустрічався особисто з місцевими лідерами, налагоджував стосунки, пояснював їм причини присутності українських сил. І попереджав, що коли застосовуватиметься зброя проти українського контингенту, буде відсіч. А наступна ротація – березень 2004 року, якщо не помиляюся – інша бригада, інший командир, інші принципи. І саме в українській зоні відповідальності розпочалося повстання під керівництвом Моктада ас-Садра, лідера шиїтської опозиції, підтримуваної Іраном. Ціла наша рота в оточенні в Аль-Куті вела бій, а за річкою знаходилась бригада і чекала кілька годин, поки з Генштабу прийде підтвердження на активні дії. Щоб не втратити гідність і людей, командири батальйонів та рот тоді просто перемикали рації на іншу частоту і діяли самостійно… Потім американці зайшли, зачистили місто і дали можливість роті відійти до основних сил. Доходило до ідіотських ситуацій. Їде наш патрульний БТР і доповідає: бачу розрахунок РПГ повстанців, дозвольте відкрити вогонь. І пішла доповідь: командир машини ротному, ротний комбату, комбат командиру бригади, командир бригади командиру контингенту, командир контингенту начальнику Генштабу. І поки цей ланцюг спрацював, спалили БТР, загинули хлопці...
Тому й кажу: це був час і гордості, і розчарування.
– Але коли війна прийшла до нас, ви повернулися...
– На початок війни був на Близькому Сході, працював за іншим напрямком. У 2016-му повернувся в Україну, зробив кілька спроб відновитися в Збройних Силах, отримав відмову і вирішив їхати на Схід, зайнятися гуманітарними проєктами. Якщо хочеш щось змінити, почни з малої батьківщини. Приїхали з дружиною у маленьке містечко Новодружеськ під Лисичанськом, де виросла моя мама і почали працювати на відновлення довіри до ЗСУ з молоддю. Національно-патріотичне виховання, уроки мінної безпеки, просвітницькі заходи. У 2018-му керівництво Сухопутних військ запропонувало відновитися у війську, очолити службу цивільно-військового співробітництва. А в лютому 2022-го пішов у військкомат: струшуйте пил з особової справи і відправляйте мене до війська. Далі ви знаєте.
З добровольцями треба працювати по-особливому
– Знайшли свою нішу, бо мали міжнародний досвід, зв’язки, менеджерські навички?
– Десь так і є. У квітні 2022-го завершив підготовку бойових груп із батальйонів київської бригади ТРО і відчув, що мені нема чого робити в Києві. А вже почалися запеклі бої за Сєвєродонецьк-Лисичанськ, у моїх рідни місцях. Отримав пропозицію в 1-шій окремій бригаді ТРО ім. Івана Богуна – зайнятися іноземцями. Мали 60-70 людей і нікого, хто знав би, як з ними працювати. Ну, я й почав на посаді старшого лейтенанта.
У підрозділ, який ми формували тоді в бригаді, долучилося 42 бійці з грузинського легіону, ще десь стільки ж англомовних, і за місяць сформували повноцінну роту. Якось все логічно й саме собою виходило. Зі слухачів курсу, який проводили для ТРО у Києві, відібрали найкращих англомовних випускників і з них підготували інструкторів. Вони стали командним складом цієї роти. Потім командування Сухопутних військ доручило мені формувати Другий інтернаціональний легіон. Фактично з нуля. У ньому налічувалося 4 людей, а зараз – сотні боєздатних загартованих у боях бійців.
– І що він тепер для вас, цей легіон?
– Це дуже зворушливе питання. Це родина, це моє все. Ми коли з хлопцями прибули на Схід, я їм так сказав: хлопці, вас до цього готувало все ваше життя. Легіон – це підсумок всього, що ви робили в житті, весь ваш досвід призначався для служби в легіоні, щоб віддатися йому повністю. Як кажуть араби – мактуб (так передбачено).
– Будь-яке військове формування – це передусім люди. Наскільки ви залучені в справи, проблеми, настрої бійців?
– Основа батальйону – добровольці, ти не можеш їх гнути через коліно. Все має бути свідомо, через авторитет, через довіру, бо іноземець добровільно прийшов ризикувати своїм життям за Україну. Такий підхід вимагає постійного спілкування з людьми. Кожен є носієм військового досвіду, і треба його вміло поєднати і використати. Американець мав досвід в Афганістані, наприклад. Британець – фахівець спеціальних операцій в Африці. Хлопці з Латинської Америки знаються на контртерористичній боротьбі в сельві з наркокартелями. Але всі вони професійно тримають зброю, вони сміливі, на рівні тактичному й індивідуальної підготовки навчені. Треба лиш зробити з них команду. Професіонали знаходять спільну мову дуже швидко. Дайте їм ініціативу, дайте обрати свого лідера, призначте його сержантом. Але щоб вони розуміли, що підпорядковуються українському командуванню. На командних офіцерських посадах ланки взвод-рота мають бути англомовні українці (це вимоги нашого законодавства). Такі командири – наш золотий фонд, і гинуть, на жаль, першими.
В підрозділі служать і українці (це не іноземний легіон, а інтернаціональний). Різні менталітети, різний досвід. Мусиш створити умови, щоб почали спілкуватися, вибудувалася взаємодовіра, взаємоповага. І згодом колумбійці з британцями починають вітатися і матюкатися українською, а українці – англійською чи іспанською, а в окопі прикривають один одного, плече до плеча. Втрати – теж об’єднують...
– От ви говорили про офіцерів з радянськими підходами. А яким має бути сучасний український командир?
– Я вважаю, поєднанням людяності, турботливості й вимогливості. Будь-який командир мусить забезпечити виконання бойового завдання. А значить, зважити все і знайти рішення, яке забезпечить виконання без втрат або з втратами мінімальними, наскільки це можливо. Командир не може обіцяти повернути всіх живими. Пам’ятаєте фільм «Ми були солдатами», де Мел Гібсон грає комбата (військова драма, присвячена війні США у В'єтнамі – ред.)? Там комбат вишикував батальйон і каже: «Хлопці, я не можу вам обіцяти, що всіх поверну додому живими. Але я можу обіцяти вам, що мій чобіт першим торкнеться «нуля» й останнім його покине. І що живими або мертвими всіх вас привезу додому, не залишу нікого на полі бою».
На українському Сході мені вдалося це реалізувати.
Взагалі виживання батальйону як підрозділу, приєднаного до бригади, залежить від мудрості командира бригади, від спроможності комбрига і комбата співпрацювати. А комбриг має бути чесним перед суміжними підрозділами щодо спроможності забезпечити необхідним.
– А буває інакше, вони бувають не чесні?
– Всяке буває... Виходячи з сил та засобів, будується лінія оборони. Якщо ми обмежені в них, то оборону будуємо так, щоб мінімізувати наші втрати. І комбриг мусить добиватися від старшого начальника контрбатарейної боротьби. Бо вона – це запорука виживання піхоти. А все, що відбувається на фронті – організація роботи всіх служб, всіх засобів бойового, логістичного, медичного забезпечення – має бути заради піхоти і для піхоти. Не буде її – ми не втримаємо лінію оборони.
Ну, а сучасний хороший командир, офіцер має бути фахівець – це раз. Людина – це два. А ще менеджер, організатор, командний гравець. Батько. Вміти ладнати з бійцями, визнавати помилки і радитися з офіцерами, сержантами, бійцями.
Карма українців – воювати з ворогом, в рази сильнішим
– В кожній справі є успіхи й провали. Які епізоди цієї війни будете згадувати ще довгі роки? Чим будете пишатися?
– Пишатися тим, що я є частиною війська України, яке зірвало плани ворогів. Напевно, це така карма українців – воювати з ворогом, в рази сильнішим.
Важкий осад лишився у мене після виходу з Лисичанська. Це для мене рідне місто, я вже про це казав. Ми тримали позиції в районі ГТВ (завод гумово-технічних виробів – ред.), це поряд з місцем, де я колись освідчився своїй дружині… У Новодружеську штаб стояв за 500 м від зруйнованого будинку, де виросла моя мама. Це дуже особисте.
Відчуття було – ти можеш стояти, у тебе є сили, ще можна огризатися в Лисичанську. Але приходить наказ залишити позиції. Наша рота відходила однією з останніх. Ніколи не забуду: палають 9-поверхівки, як свічки, а ти їдеш. 30 червня я залишив там частину себе і пішов з прикрим відчуттям поразки.
– Що ви відчуваєте на війні зараз? Втому, злість, бажання втриматися попри все? Що вас тримає на плаву?
– Не маємо права на втому, хоча втомлюємося. Для злості теж сили потрібні, а вже немає сил для злості. Є усвідомлення, що, якщо ми не зробимо це, то немає кому робити. Зараз я у справах у Києві й бачу великий людський потенціал, який не використовується. І від цього не просто злість – це мене вкурвлює, розумієте. У мене хлопці в баті всі покалічені вже. І морально, і фізично. У кожного по кілька контузій, осколкові або кульові поранення, хвороби. Всі пройшли через шпиталі, але повертаються і працюють далі, бо завзятість залишилась. Це батальйон інвалідів. І в той же час – кіборгів. Хоча всі ми пройшли через етап вигорання певного, коли просто немає сил далі йти. Навчилися якось відновлюватись.
– А як сьогодні по ваших відчуттях настрій у ворога? Яка його мотивація?
– Противник навчений, оснащений, деякий відсоток вмотивований, ті вірять, що когось «звільняють», «денацифікують». А взагалі москаль до війська прийде, бо можна заробити гроші. Це армія, яка воює за принципами тими ж, що і кілька сотень років тому. Окопи вони роблять якісні, витривалість солдата висока. Вони звикли не лише у лайні жити, але й воювати, виживати.
- Фаталізм якийсь.
– Так, він іде до кінця. Ми кажемо, за Україну треба вбивати, а вони – вмирають.
– За батьківщину, до слова, але на території інших держав.
– Точно. Це такі білі ходаки (легендарна нелюдська крижана раса з серіалу НВО «Гра престолів» – ред). Перли і будуть перти далі. Це потрібно прийняти, не розслаблятися. Це усвідомлення мусить мотивувати і військово-політичне керівництво України, і пересічних громадян.
Якщо кожен з нас не буде розуміти, що це і його війна, ми не переможемо
– А як ви оцінюєте стан справ зараз на фронті, в геополітиці?
– Є сподівання, що партнери нарощуватимуть підтримку. Але українці виживали і виживають, розраховуючи тільки на себе. За нас нашу роботу ніхто не зробить. Можна сподіватися і потрібно працювати з партнерами, отримувати від них зброю, але потрібно розвивати і свій ВПК. Зрушення в цій галузі є, але недостатні. Ми втратили час для розвитку безпілотної авіації. Поки що на фронті переважає безпілотна авіація противника. FPV зі скидами, FPV камікадзе – це просто осині рої, вони всюдисущі. Від них наші основні втрати за червень-липень. Літо – це пік застосування, вони просто скрізь, а засобів радіоелектронної боротьби недостатньо. Ми стали в чергу, придбали ці РЕБи певного діапазону – але це ж волонтерські виробництва. Батальйони не мають у своїй штатній структурі підрозділів радіоелектронної боротьби, це ж нонсенс. Як і радіоелектронну розвідку ми забезпечуємо на волонтерських засадах. Буквально скидаємося грішми, замість того, щоб допомагати своїм родинам. Всі «бойові» йдуть на придбання дронів, РЕБів і на ремонт машин і це не тільки мій батальйон, це загальна практика.
А у противника застосовують переваги тоталітарної держави. Вони швидко орієнтуються, пристосовуються, застосовують вертикальні централізовані механізми для забезпечення війська необхідним. Я не закликаю їх копіювати, ця війна за цінності, ми воюємо за свободу. Але свобода – це свідомий вибір, який передбачає тверезе, доросле розуміння реальності й постійний її захист.
– Я саме збиралася питати, чого нам не вистачає, щоб стан справ покращився, і вже, здається, почула…
– Нам не вистачає консолідації суспільства, зусиль і державних ресурсів, перш за все. І централізованого забезпечення необхідним. Надходження в бюджет не достатні, щоб витягнути війну. Але ж усі читаємо і бачимо, як використовуються кошти обласних адміністрацій, міст. На облаштування, щоб було красиво. Та якщо ви не будете фінансувати Збройні Сили, то ця краса скоро буде зруйнована! Алло, прокиньтеся, переорієнтуйте гроші на державні програми виробництва РЕБів, дронів! Я вже не кажу про виробництво снарядів, яких не вистачає, артилерійських систем…
– Ви якось говорили про недовикористаний потенціал інтернаціональних легіонів. Це явище можна масштабувати?
– Можна й потрібно. Дайте легіонам західну зброю, артилерію, броню. Створіть із легіонів хаби з вивчення та впровадження досвіду НАТО з планування операцій і раціонального використання ресурсів, а перш за все – людей. Військовому керівництву, ТЦК потрібно зробити кілька простих, але ключових кроків. Інтернаціональний підрозділ будується на базі українців, які володіють іноземною мовою. Одне рішення командувача Сухопутних військ – і всіх українців зі знанням мов відправлятимуть цілеспрямовано до інтернаціональних легіонів. Я формую легіон із вересня 2022 року, сам шукаю людей і тільки певний відсоток отримую. У нас триває полювання на кандидатів у бійці, і байдуже, що вони вміють.
ТЦК взагалі пора реформувати: відділити набір до війська від центрів соціальної підтримки. Бо реально не вивозять все одночасно.
– Який соцпакет у ваших бійців? Вони ж не житимуть тут, то й потреби інші.
– Чому? Є категорія добровольців, які вже жили в Україні. І є охочі отримати громадянство України, бо повертатися на батьківщину вже небезпечно. Як-от білоруси – втратили свій дім, бо вони персони нон-грата в Білорусі, або грузини. Для них потрібно створити відповідні умови, сприяти наданню громадянства.
Зрештою, люди зустрічаються, одружуються тут і розмірковують, як залишитися в Україні. Готові битися за неї, бо вже вважають своїм домом. У мене є австралієць, якому 56 років, боєць спецназу, кремезний дядько, він планує одружитися на українці й каже: «Мене нічого не тримає в Австралії, я вирішив, я б’юся за мій дім». Хлопці стали українцями в певному сенсі. А деякі за духом більш українці, ніж земляки, яких часом бачу в Києві чи Львові.
– От закінчиться війна, і легіонери ваші поїдуть додому. А ви? Як плануєте майбутнє?
– Це буде дуже важко, хлопці повернуться додому травмовані психологічно. Почнеться війна в головах. Я сам буду ветераном і свої лідерські якості буду застосовувати, щоб витягувати хлопців, і українців, й іноземців (хоча у мене язик не повертається вже казати, що грузин чи білорус – іноземець, це вже рідне). Будемо один одного витягувати, як барон Мюнхгаузен сам себе витягнув із болота. Бо наш девіз – Viribus Unitis – спільними зусиллями.
Тетяна Негода, Київ