Російсько-українська війна ще не є війною майбутнього. Скоріше, це війна перехідного періоду. Однак саме вона формує нові правила і випробовує нові інструменти.

У книзі Володимира Горбуліна і Валентина Бадрака «Російська війна проти України. Як нарешті розірвати чотирьохсотрічне замкнене коло», яка нещодавно побачила світ, детально проаналізовано події 2022-2024 рр., можливості, що їх відкрила Україні Велика війна, та небезпеки, які чатують на нас у найближчі місяці та роки. Саме про це Укрінформ поговорив з академіком, першим віцепрезидентом НАН України, головою Наглядової ради Українського інституту безпекових досліджень Володимиром Горбуліним.

Наші територіальні втрати у 2024 році – це наслідки розділеного суспільства

- Володимире Павловичу, ми всі спостерігаємо формування нової моделі світоустрою, триває кардинальне переформатування балансу сил на планеті і Україна, хоч як це і не звично для нас, перебуває в центрі цього процесу. В чому, на ваш погляд, є «феномен України», яким ви бачите її майбутнє?

- Феномен України та українців, його унікальний прояв у здатності до самоорганізації – це те, що нас різко відрізняє від росіян. Ще перед першим Майданом західні аналітики із певним подивом відмічали, що в Україні громадські інститути більш потужні, ніж владні, і в новітньому історичному потоці ця тенденція лише набирала обертів – очевидно, в усе більшому прояві історичного досвіду, можливо сказати, національного генокоду, що почав проявлятися в умовах вже незалежної України. І це на тлі деградації мас у Росії – під усе більшим тиском імперських проявів у владі та при удосконаленні пропагандистських і репресивних конструкцій. Тож найбільшим піком прояву самоорганізації стало стрімке й стихійне формування збройного опору в лютому – березні 2022 року, певною мірою, всупереч нерозвинутим структурам територіальної оборони. Тут влада йшла за самоорганізацією народу, а не навпаки, але спромоглася підхопити ініціативи знизу й сформувати досить потужну систему у вигляді Сил територіальної оборони як окремого роду ЗСУ. Згаданий феномен мав розвиток та прояв і у подальшому – у ході війни: в ініціативності, креативності та автономності українських підрозділів, на відміну від жорстко вертикально підпорядкованих підрозділів противника. Це досі дає змогу утримувати переваги на полі бою у майстерності його ведення – ми маємо сотні чудових ілюстрацій зупинки та рішучого розгрому сил противника, попри його традиційну перевагу в кількості людей, озброєнь та боєприпасів.

На жаль, позитивному погляду у майбутнє заважають деякі моменти щодо війни. Перший – наша об’єктивна залежність, десь відсотків на 90, від підтримки ззовні. Другий – відсутність жорстких покарань за корупцію, яка у воєнний час має прирівнюватися до зради. Третій – занадто повільне просування до суспільної справедливості: у справі захисту держави всі представники суспільства мають рівні обов’язки, але по факту ми бачимо дещо розділене суспільство, і над цим треба працювати. Тил ще не на війні, і тому наші територіальні втрати у 2024 році – це якраз наслідки розділеного суспільства, це – найбільш небезпечний виклик.

Якщо подолаємо згадані негативи, будемо здатні не тільки перемогти ядерного противника, але й на десятиліття забезпечити рівновагу військових потенціалів. Бо наш людський феномен має ще й прояв у стрімкому розвитку технологій.

- Від 24 лютого 2022 року, відбулося п’ять самітів НАТО, на яких щоразу озвучувалася неухильна солідарність з Україною. Але щодо масштабного розгортання оборонної промисловості Заходу для допомоги нам існує багато запитань... На вашу думку, в умовах, коли Україна прагне «швидшої перемоги», а західні партнери – «управління ризиками ескалації», в чому можна знайти збалансоване рішення?

- Однозначно у потенціалі військово-технічного співробітництва. Це не тільки потужна й масова інтеграція ОПК України у євроатлантичний оборонно-промисловий простір, а й отримання необхідних технологій, що забезпечать технологічну перевагу на майбутнє. Плюс – прихід західних бізнесів в Україну дасть змогу не тільки повністю перейти на сучасну техніку західного та українсько-західного виробництва, а й стати вже передумовою гарантій безпеки, ще до отримання Україною повного членства в НАТО.

Йдеться про те, що свої бізнеси, розгорнуті в Україні, Захід буде намагатися захистити. Тож тоді вже можна серйозно говорити про військові бази НАТО або окремих країн блоку в Україні – в разі створення субрегіональних військово-політичних об’єднань, наприклад, України, Польщі, Британії та країн Балтії. Певною мірою, військово-технічне співробітництво є одночасно шляхом України до довготривалої безпеки та зростання економіки, значною мірою за рахунок новітніх оборонних технологій. До того ж, паралельно це ще можливість посунути РФ із низки регіональних ринків зброї, що, безумовно, стане частиною довготривалого технологічного стримування.

- «Фактор Китаю» все частіше згадується в контексті побудови нової конструкції міжнародної безпеки. На ваш погляд, як сьогодні має вестися «українсько-китайський діалог» з огляду на «червоні лінії» – суверенітет і територіальна цілісність України?

- Тривалий час українські наука та оборонно-промисловий комплекс працювали на Китай в межах проектів ВТС: Україна допомагала у створенні навіть систем управління для авіаносців і військово-транспортних літаків. Але вже у новій Стратегії національної безпеки від 2020 року стратегічний характер співпраці з Китаєм не згадувався. Певною мірою це було логічним, оскільки під час російсько-української війни відбувалося зближення Китаю з РФ в усіх сферах, включаючи військову. Китай вміє балансувати – це його традиція. Україна вчиться захищати свої національні інтереси, хоч перетворити це на традицію під час широкомасштабної війни вкрай важко. Велика війна РФ проти України, серед іншого, обумовила розділення світу, і ми де-факто опинилися з КНР у різних таборах. Однак діалог не припинився. Показовим став епізод, коли Путін оголосив про наміри внести зміни у ядерну доктрину, які дозволили б використовувати ядерну зброю у відповідь на атаки неядерних держав із застосуванням конвенційного озброєння. Китай, можливо неочікувано для декого, виступив у спільній заяві із ще 11-ма державами із застереженням від застосування ядерної зброї. Немає сумніву, що застереження адресувалися диктатору у Кремлі. Для нас це свідчення необхідності продовження діалогу – навіть тоді, коли комусь це здається безнадійною справою.

В ОПК НЕОБХІДНО СТВОРИТИ ЄДИНИЙ ЦЕНТР РОЗВИТКУ ТЕХНОЛОГІЙ

- Надання Україні озброєння від західних партнерів нерідко стає приводом для «істерик» агресора. Чи вбачаєте ви перспективи в спільних проєктах українських та західних інституцій, що дозволять з часом знизити чи нейтралізувати ці виклики?

- У нашій книжці «Російська війна проти України. Як нарешті розірвати чотирьохсотрічне замкнене коло» ми згадуємо відомого американського історика, професора Єльського університету Тімоті Снайдера, який запевняв, що постачаючи Україні зброю, США допомогли українцям зменшити ймовірність ядерної війни. Ще у лютому 2023 року він запропонував  відкинути російський ядерний шантаж та наголосив, що РФ не використає ядерну зброю. Історик наголошував, що Україна має виграти війну із застосуванням звичайних озброєнь. У такий спосіб Снайдер натякнув, що в разі перемоги України і світу у конвенційній війні, домінування ядерної зброї може стати історичним фрагментом минулого. Але, на жаль, побоювання західних лідерів не дозволили Україні виконати цю унікальну історичну місію. Тепер людство знову виявилося відкинутим у минуле, десь у 50-ті роки ХХ століття.

І все ж, війна ще не завершена, й існують умови, коли завдяки новітнім технологіям ядерна зброя все ж таки перетвориться на воєнний рудимент, ядерна ера піде у історію. Ці умови пов’язані із розвитком сучасних технологій дальнього перехоплення носіїв ядерних боєголовок – на випередження, коли небезпека ураження ядерних ракет на території володаря цієї зброї дорівнюватиме небезпеці країни, на яку спрямовуватиметься атака. Напрацювання у створенні такої зброї вже є, і вони дають сподівання щодо остаточної нейтралізації ядерної ідеології. Особливо на тлі недолугого поводження з небезпечною для людства зброєю – маю на увазі знакове, а можливо й епохальне самознищення улюбленої іграшки Путіна – ракети «Сармат».

- Війна відкрила для України шлюзи не лише міжнародної політичної підтримки і військово-технічної допомоги, а й шлях отримання нових оборонних технологій. Як максимально ефективно використати ці обставини? Що потрібно робити для того, аби «технологічний стрибок» став для України реальністю?

- Україна вже зробила цей технологічний стрибок. Зокрема, Україна першою у світі почала масово використовувати дешеві дрони, продемонструвавши «москітну стратегію» в дії. Потрібно навчитися швидко масштабувати досягнення. Дві речі гальмують очевидне технологічне лідерство на цій ділянці – дефіцит ресурсів та похибки у адмініструванні оборонною промисловістю.

- Україна вже має унікальний досвід війни з однією з найбільших армій світу. Тож чи дійсно найбільш прийнятною для України є модель безпекових гарантій Ізраїлю? Якщо так, то якими є основні напрями з її розбудови та адаптації в сьогоднішніх умовах?

- Що стосується досвіду Ізраїлю, так, це гарний орієнтир для України. Завдяки тому, що, окрім фінансової допомоги, Ізраїль досяг домовленості із США вести спільні розробки, він поступово перетворився на одного із безперечних світових лідерів у створенні та виробництві сучасних озброєнь. Разом із США Ізраїль спромігся розробити новітню систему ПРО великої дальності Arrow 3, при цьому США сплачували 50 відсотків витрат на розробку цієї системи. В результаті досягнуто найбільшого рівня протиракетної захищеності у світі, а крім того, більше десятка країн НАТО зажадали придбати Arrow-3.

- Як ніколи гостро постає питання управління оборонно-промисловим комплексом України. Цікаво почути вашу оцінку реального стану цієї галузі...

- ОПК України на підйомі. На час війни можна залишити його конструкцію такою, як є, тобто п’ять регуляторів, дотичних до розвитку сучасної зброї, – Міноборони, Мінстратегпром, Мінцифри, СБУ, ГУР Міноборони. Однак таки необхідно створити єдиний центр розвитку технологій – це було передбачено указом Президента Зеленського 59/20. Щоб звузити фокус витрат. 170 типів безпілотників у ЗСУ – це і досягнення, і проблема одночасно, оскільки розпорошення ресурсів. Потрібна уніфікація і прихід до хоча б двох-трьох десятків типів упродовж кількох років. І так на багатьох ділянках створення і виробництва зброї.

Потрібно, щоб одне відомство визначало пріоритети – цілком очевидно, що під час війни це Міноборони, яке забезпечує армію. За таких умов не можна без узгодження з Міноборони розгортати виробництва патронів чи штурмових гвинтівок, а потім бути неспроможними постачати на фронт необхідну кількість дронів типу DJI Mavic та Autel, чи мін калібру 120 мм…

Чиновники мають поступово пройти через фронт

- Одним із ключових викликів для України у 2024-2025 роках ви вказуєте здатність держави перевести економіку на воєнні рейки, перенести центр тяжіння в переозброєнні всередину країни. Йдеться про різке збільшення власних виробництв за кількома найбільш чутливими позиціями – ракети, дрони, боєприпаси, засоби РЕБ. Що це означатиме для України та головне – де знайти необхідні ресурси?

- Усе в країні має бути підпорядкованим належному забезпеченню війни. Великі будівництва і телемарафони мають почекати воєнної перемоги, розвиток оборонного потенціалу має бути поставлено у центр виживання та стійкості нації. Це і пошук ресурсів, і консолідація нації. Альтернативні шляхи отримання ресурсів також є. Це масштабування досвіду Данії у закупівлі українських озброєнь для Сил оборони, наведення ладу у механізмах оборонних закупівель, відкриття для ОПК світового ринку озброєнь. Але подолання корупції передусім.

- Майже щодня інфраструктура України зазнає нищівних атак ворога. Як за таких обставин варто організовувати фізичний захист підприємств ОПК?

- Тут можна не вигадувати велосипед. Досвід Німеччини під час Другої світової війни з підземними виробництвами літаків підкріплений впевненими новітніми проєктами – від підземних оборонних виробництв Ірану до розгорнутих під землею сховищ літаків F-35 Норвегії. Плюс модульні та дублюючі виробництва, а також винесення деяких критичних ділянок за межі України. До цього я б додав би ще удосконалення захисту інформації про підприємства ОПК, включаючи їх локації та дані про виробництва.

- Щодо мобілізації. Незіставні людські ресурси із ворожою Росією і логіка тривалого протистояння з агресором загострюють ситуацію. Якою, на вашу думку, є реальна потреба мобілізаційного резерву в українському війську, як покращити цю ситуацію?

- Головний принцип – справедливість. Ніякої легалізації відкупів від виконання громадянського обов’язку захищати державу – у вигляді неприпустимих законів на кшталт «економічного бронювання». Натомість потрібен закон про неможливість перебування на державній службі без військового досвіду, наприклад, з 2027 року. Чиновники мають поступово пройти через фронт, їх заміна, як і заміна здатної до фронту молоді на підприємствах, має відбуватися за рахунок ветеранів та жінок. Усе це має бути закріплено рішеннями Ставки Верховного Головнокомандувача – це відновить мотивацію суспільства та об’єднає його у складний момент, який нині переживає Україна.

- В одному із своїх нещодавніх інтерв’ю нинішній період російсько-української війни ви назвали перехідним етапом перед протистоянням, яке почнеться тоді, коли українські ракети власного виробництва будуть спокійно долітати до Москви та Санкт-Петербурга. Ви бачите цю перспективу конкретно?

- Ракетна перспектива точно є, її чітко підтверджує 24-й рік. Але нам потрібні вже не десятки, і навіть не сотні ракет, а тисячі. Крилаті та балістичні. Дальністю ураження від 500 і до… поки не будемо казати, скількох кілометрів. Потрібна персональна відповідальність менеджерів, директори програм та керівники з виробництва конкретних номенклатур озброєнь, вертикальна підпорядкованість, з урахуванням диригентської ролі Міноборони. А у найкращій версії – Військово-промислова комісія із Президентом України на чолі.

Микола Зорик, Київ