Іван Медведюк став на захист України, будучи екскаваторником-бульдозеристом на шахті імені Засядька. Зустрів війну фактично на роботі. Утім, без вагань долучився до ЗСУ. Пішов воювати вже з перших днів повномасштабного вторгнення із мисливською зброєю в руках.

Нині він – заступник командира 97-го батальйону 60-ї окремої механізованої бригади. У його військовій добірці за майже три роки великої війни – робота у складі ДРГ, вихід у тил ворога та командування ротою.

У новому випуску проєкту Укрінформу «Командири нашої перемоги» – розповідь героя про побачене у тилу ворога, успішні операції та знищення російського полковника, ситуацію на Лиманщині та про те, що важче – стріляти у росіян чи звіра?

- Іване, у вас до повномасштабного вторгнення було дуже насичене життя, розкажіть більш детально, чим займалися.

- Перед війною я працював на фірмі «Озем», це газовидобування від шахти ім. Засядька, екскаваторник-бульдозерист. І на теперішній час є головою мисливського колективу первинного, тобто хобі – полювання.

- Але ви родом із Волині, так?

- Так, родом я з Волині, переїхали в Харків, не в самому Харкові, а біля Харкова вже живемо більше 25 років.

- Тобто, війну ви власне зустріли також тут?

- Війну так, застала нас саме тут. Дружина з дітьми була в селі, а я був у відрядженні в самій Кремінній, ми мали забрати там техніку під свою роботу, вагончики, облаштовували все. І вночі почули дуже сильні вибухи, там зі сторони Сєверодонецька і так було чути у свій час. А коли вже почалося повномасштабне вторгнення, коли в чотири години, пів на п’яту подзвонили, що Харків обстрілюють, і ми вже зрозуміли, що йде повний наступ, то ми вже покинули техніку і вже манівцями виїжджали з Кремінної. До Харкова поки об’їжджали, доїжджали вже в Балаклею, ми бачили, що виставляються наші розрахунки, дивізіони вирушили, серед полів виїжджали. І коли до Харкова вже доїжджали, десь кілометри 4-5 просто траса забита була машинами, не можна було проїхати, з Харкова всі виїжджали, а на Харків була порожня. Коли вже добралися додому, як би ніхто довго не вагався, побачив перед селом, де ми живемо, приїхали розрахунки, приїхали трали з танками, хлопці такі – видно, що тільки з бою, танки були брудні, трохи покоцані й хлопці замурзані, але задоволені, на лиці була як би така віра. Під’їхавши до них, я запитав, чи вони візьмуть мене, сказали: на даний час їхні всі розрахунки зайняті, особовий склад є. І було прийнято рішення, одразу поїхав на Харків.

- Ви кажете, що майже одразу було прийнято рішення, а що вас до цього мотивувало?

- Захистити сім’ю насамперед, це як би вже не перший день, всі розуміли, що вони не зупиняться на чомусь одному малому. Не знаю, як хто, але у мене навіть думки не було – чи залишатися, чи що, я був упевнений, що я піду, я не міг залишитися вдома і слухати, коли вони там їдуть, щось ламають, стріляють, це навіть не обговорювалося.

- І родина не обговорюючи прийняла ваше рішення?

- Дружина сказала: що хочеш, то роби, може залишишся, нікуди не підеш? Так скажемо, благословила на дорогу. Родина не виїхала, дружина сказала: ми тут, ми теж ні кроку, і скільки б не обстрілювали, на даний час вони біля Харкова, ніхто нікуди не виїжджав.

- Тож повертаючись до лютого 2022 року, ви, наскільки мені відомо, взяли мисливську зброю у руки для того, щоб стати на захист країни.

- Так, у мене гладкоствольна зброя мисливська і я з нею поїхав на Харків, оскільки сказали, що по воєнкоматах чи приймають, чи беруть запис. Я їхав, мій сусід по будинку теж вискочив на дорогу, спитав: ти куди? Я кажу: туди! Отримав від нього відповідь яку – два матюка: а чого ти сам? Він заскочив у машину: я з тобою! Я кажу: ти у жінки спитав? Він каже: так само, як і ти. Я з рушницею був, він без нічого, ми поїхали, почали між собою спілкуватися, нас було шість мисливців, там зібралося до купи, один був з карабіном, а дехто були теж зі гладкоствольною зброєю.

- Чи став вам у нагоді цей досвід, і взагалі – стріляти у тварину не те саме, що і в людину?

- Розумієте, досвід став у нагоді, це не дуже маловажно, це вже можна сказати сформований військовослужбовець. В якому плані, навіть якщо він не проходив строкову службу, він має уявлення про зброю, тобто техніка безпеки, в нього вже моторика рук вироблена, запобіжник, як поводитися, на кого наставляти. А стріляти у звіра і людину, знаєте, я скажу так: там немає людей з тої сторони, вони гірше за звірів, більше я нічого не можу сказати. А стріляти чи не стріляти, це так – або ти, або тебе. На даний час ми на своїй землі, я не вважаю, що я їм щось погане зробив, більше від них негативу.

- Також я знаю, що на вашому досвіді – операції у складі ДРГ у тилу ворога. Розкажіть, як дійшли до цього етапу?

- До цього етапу як дійшли, ми там стояли з місяць напевно, може трохи менше стояли на цій Олексіївці. І потім уже більше почали документувати: хто чим займався, хто військовий, хто не військовий, щоб мати розуміння, які підрозділи доукомплектовувати. Звісно ж, всі хлопці між собою попритиралися, у мисливців свої якісь розмови, в інших інакші. І над нами командир був, запропонував, каже: так і так, є вихід, що формується новий загін, чи не хочете туди? Бо ми як би розуміли, були в цьому складі «Кракена», там дуже мотивовані, там молода гвардія, була там різна категорія вікова, але в основному вони набирали більш молодих, більш таких напористих, як сказати, штурмовиків. І коли запропонували, чи не хочете, сказали: так, хочемо, але хоч мати розуміння, яка задача. Мета – повернутися додому, але тоді навіть думки не було, тобто тільки вперед, щоб не допустити, вигнати до кордону. А за кордон залізти – як би ні, не було таких поривів чи хотіння, що треба зайти за їхній кордон, ні, хотілося суто вигнати, вибити. Коли ми вже в цей підрозділ потрапили, почали формувати ці списки, у нас виходила рота, було десь біля 120 людей, уже у нас був командир цього підрозділу окремого. І потім з 1 травня ми вже офіційно були ССО «Азов – Харків». З того моменту почалась більш цікава робота і плідна, нам дали певну лінію, яку ми мали не те що захищати, а звільнити від цього всього, і з того моменту в нас почались отакі вилазки.

- Ви сказали так: найцікавіше почалося. Ще якусь цікаву історію згадайте, власне про успішну операцію, коли ви заходили до ворога.

- Були успішні операції, ми заходили, там тихесенько сиділи, тобто у нас була певна задача – знайти якесь вороже укриття, в основному ми шукали міномети, дуже дошкуляли арта, РСЗО – їхні «Гради», «Урагани». І ми по лісу, по ярках, по балках, по полях пересувалися, ночували. Найяскравіше було те, що засікли безпілотник їхній. У них був такий безпілотник, коли закінчується батарейка – викидає парашутик і він спускається і маячок показує, де він, і їхня група виїжджає і забирає його. Але вони провтикали той момент, що ми можемо бути там, ми його швиденько хвать, голову йому скрутили, щоб він не блимав, і заховалися. Ну дуже вони тоді образилися, що його не знайшли. Вони-то по карті розуміли, що він отут упав, маячок показував, а його немає. Це одна з таких операцій, його одразу принесли, там відеокамера й все-все.

То операція була, три рази ми виходили на засідку – перехопити підвоз БК у вантажівці. Підвозили й харчі, але в основному БК для міномета, і на третій раз ми зайшли успішно. Сіли на вигідну позицію, хвилин десять не пройшло, ми їх недовго чекали. Якщо попередні рази ми чекали добу й не дочекалися, а тут тільки прийшли, зайняли свої позиції – і виїхала машина з поля. Ми тут машину зупинили, документи не перевіряли, скажімо так, бо за даними розвідки, от у нас був пілот свій, ми розуміли, що постійно ця машина була не проста – або їздив хтось більш серйозніший рядового складу, або якесь дійсно БК, ну щось було. Але цього разу цей джип поїхав раніше, ще коли ми не вийшли на ту дорогу, і ця вантажівка сама приїхала, ми її зупинили з РПГ-7, тоді я був гранатометником, так в лобове влетіло – і машина зупинилася. І тоді вже ми почули, наші хлопці, що стояли на прикритті доріг, крикнули, що їдуть машини, що все, закінчуємо. Ми відпрацювали, спустилися в ярок, і дійсно з двох сторін джипи під’їхали. Ми вже потім, коли відійшли, запустили пташку, дивилися: вони витягли своїх недобитків, живих там не залишилося. Але ці два джипи дуже з кулеметів поливали оцей ярок, яким ми заходили, тобто вони дуже образилися. Як потім по розвідці доповіли, у них зник безвісти полковник, тобто це одна з таких дуже суттєвих операцій і це підняло наш бойовий дух, що за три дні ми цю доставку, логістику їхнього БК зламали.

- Що ви власне відчуваєте, коли дізнаєтеся про подібні успіхи своїх операцій?

- Якусь радість, на декілька таких потвор стало менше тут на нашій землі. Радісно, що не дарма ризикували, відчувається своя робота. Не скажу, що ми тоді аж так підготовлені були, та ми займалися підготовкою постійно, навіть коли приходили з виходів.  У нас було табу, тобто відпочили – і тренування, тренування, тренування. Це і ходьба на десятки кілометрів, у нас було 15-18, це й орієнтування по картах, по місцевості, плюс настріли.

- Такі операції, наскільки їх можна передбачити? Чи це завжди неочікуваний поворот подій? І як ви діяли в ситуаціях, коли це йшло не за планом?

- Дивіться, будь-яка операція планується дуже довго й ретельно, і як практика показує – все одно будуть якісь збої. В якому сенсі? Можемо дійти до лісу, а вже може бути спалений ліс, може бути чисте поле, може бути вода, болото. У нас не було такого, що от нам на карті намалювали – от звідси ідеш сюди, от тут доповідаєш, що ти пройшов. Так, це було, ми повинні були виходити на зв’язок обов’язково в орієнтований час. Тобто, була точка А, була точка Б, це коли ми доповідаємо, що операція продовжується чи завершується, чи якийсь форсмажар. Ні, ми виходили, один раз було, майже постійно було, що радійку, коли передаєш, яка ситуація чи що там далі, які вказівки (у командира можуть помінятися плани, вирушити, наприклад, вліво), були заглушили, ми не вийшли на зв’язок, а вийшли аж через певний час по тому, коли ми домовлялися. Звичайно, командири дуже нервували, сказали – давайте назад, бо пропаде зв’язок і ми не будемо знати, де ви і що.

Коли ми виходимо з групою, ми вибираємо дорогу таку, яку вважаємо за потрібне, нам безпечнішу. Якщо ми з командирами погоджуємо на карті – от так і так ми підемо, то я вам скажу, що ми постійно брехали, тому як дорогу ми обирали для себе вже по місцевості. Ми бачили, що це балка, низина, ліс, кущі, ще щось. Ну так, як запитання було задане на початку – чи допомогло нам мисливство, навички полювання? Так, дуже допомогло. Наприклад, коли злетіла пташка, злякався звір, де ходить звір, це дуже важливо. Може хто скаже: ну бігають та й бігають, – ні, звір так просто не злякається. І коли ти підходиш, так з ярочка піднімалися, може так метрів 10-15, там стояв кілограмів 200 олень з рогами неосяжними, повернувся до нас, подивився зверху. Тоді така зупинка була, серце бухотіло так, що в радійку віддавало. Ми розуміли, що якщо він стоїть, він не переляканий, тобто у нас попереду не було нікого, ці всі дороги ми шукали самі.

- Чи були у вас операції на межі провалу?

- Були, звичайно були, не може бути все гладко, навіть більше – багато таких було на межі: вони нас засікли, коли ми тільки на під’їзді були, нас машини підвозили, розпочали обстріл з мінометів. У нас була спалена одна машина, було кілька контужених хлопців і безпосередньо був сильно поранений командир нашого підрозділу, йому перебило руку. З нами були медики, трохи позаду, постійно виїжджали, медики у нас свої були, ми йому наклали турнікет і швиденько його відправили назад. Його тоді доставили у госпіталь в Харкові з найменшою втратою крові та загрозою життю. Перечекавши цей обстріл, трохи оговтавшись, сказали: ні, у нас усе вже заплановано, групи висунулися. Це був ступор такий, недовгий, може годинка – поки обстріл, поки всіх передивилися, один одного, всі поранення, кровотечі чи ще щось. Після цього було прийняте чітке рішення – все по плану, як обговорювалося. Це таке було.

- Що вам допомогло вийти з цього ступору і, власне, ця операція, про яку ви розказали, була завершена успішно?

- Так, успішно. Це, якраз на 2-й день ми підловили цю машину з логістикою, тобто ми як би віддали за наших поранених, дали відсіч їм. Що дало зі ступору, знаєте, не було такого, що от «все, я не піду», «все, я злякався», ми чітко розуміли, що треба йти туди. Якщо ми пройдемо, припустимо, 2-3 км, вони не будуть нас обстрілювати, це вже їхня територія, а не наша, вони вже нас там не чекали. Тобто ми там могли відпочити. Так, міни літали, сидиш і рахуєш, вона над тобою свистить, все літало – з мінометів, «Градів», «Ураганів», це постійно, так що було все.

- Як, власне, ви можете схарактеризувати ворога, враховуючи, що ви заходили до них у тил, можливо, є щось, що вразило вас найбільше?

- У них все вражало. По-перше, так як ми не військові, з 12-ти людей у нас 2-3, що служили строкову, а в інших навіть строкової служби не було. Вражало все, тобто вони заходили нахабно, що от, ви нас уже повинні вітати, ми вже тут… Так, вони дуже швидко окопувалися, підтягували зразу свої резерви, БК, їжа, все це у них було. Були різні роди військ, на харківському напрямку були і буряти, і приватні компанії, такі як «Русичі», ГУРівці були, їхній спецназ там було дуже помітно. Тоді, як ми на них нарвалися, ми почули, що хтось говорить, і ми так вирішили піти подивитися, бо вони стояли у нас на дорозі, де ми ходили. Коли ми підійшли туди, там дуже цікаво було зроблено, там були прориті нірки, бліндажі такі пороблені, на 2-3 особи, були закладені колодами, між колодами і землею був прошарок прокладений, а потім замощено соломою і сіном. Тобто це вже вказувало на те, що вони підготовлені, вони знають, що роблять, що воно не сиріло, що їм було зручно, тепло і нічого їх там не бентежило. Сміття, сигарет, недопалків ми навкруги тих бліндажів не знайшли, там було викопано, вони збирали сміття і зразу закопували все, маскували, тобто там сиділа саме спецура. А де вже стояли ЛНР, ДНР, були там і такі, це циганський табір, вони крали все, тягнули. Місцеві казали, що вони все забирали – каструлі, баняки... І коли росгвардія вийшла, коли підірвали мости, то ЛНР, ДНР вони залишили, вони їх не вважали за своїх. Ті окремо були, тобто вони добиралися полями, лісами, тікали, «ой-ой, допоможіть», отака у них була злагодженість, тобто кожен підрозділ сам за себе. Так, була у них якась взаємодія, але коли їм дали по загривку, то вибирався кожен сам.

- Наразі ви заступник командира. Які методи командування ви вважаєте найефективнішими і, з вашого досвіду, як ви налагоджували роботу?

- Дивіться, спілкування – це само собою, коли приймав роту, я з ними, зі всіма взводами спілкувався – хто, що. Звичайно, в кожного є свої думки, ви знаєте, є різні командири: хто нахрапом бере, хто там «сюсі-мусі-пусі», в кожного своє. У мене вийшло так, що я, коли був т.в.о., от ми зайшли на Берхівку, це перед Бахмутом, я, можна сказати, напевно на 3-5-й день пішов міняти людей на позиції сам, і можливо цим заслужив більшу повагу, чи тим, що я з ними там пробув 8 діб. Скільки на нас було накатів, штурмів, ми їх відбили. Тобто вони відчули, напевно, підтримку командира, що командир не там, десь у тилу, а з ними, саме отут, що я не цураюся того, що зайшов із ними, відчув ту кров, запах пороху. Я їм зразу казав: я не буду сидіти в тилу… І коли я серед ночі ходив по посадках, збирав, зустрічав, заводив на позиції, вони плече підтримки відчули, вони говорять з тобою, питають у тебе щось, пораду, відчувають, що ти їм щось підкажеш… Як командир, я не покидаю їх.

Мені дуже цікаво, тому що зараз дуже помінялися люди, і вони, знаєте, як-от телята: я зайшов і для мене це все, через пару днів поміняють. Цікаво ж, як вони облаштували свої позиції, яке в них укриття, чи кажуть вони правду, що в них зовсім усе розбите, зовсім нічого немає. Насамперед, це лопата: чим глибше закопаний, тим ти більше в безпеці, а зараз війна перейшла в таке русло, що це війна дронів. У нас виходить, що дрони дивляться, коли ти ще в тилу ходиш і коли на позицію заходиш, тобто вони кожен твій крок уже моніторять, і ти чекаєш – або скинуть, або арту наведуть. Тобто не так, як раніше, що там десь у лісі ми могли зайти, забігти, пригнувшись проповзти, будь-як, зараз – ні, зараз уже зовсім по-іншому, іде війна з цими РЕБами. Щоб ці дрони не літали, треба постійно їх збивати, подавляти, це все технології.

- Зараз ви перебуваєте на Лиманському напрямку, так? Розкажіть, яка там наразі ситуація і які основні задачі стоять перед вами?

- Ситуація, скажу, як всі кажуть, контрольована. Таких великих штурмів, як були взимку, не спостерігаємо. Ми ж там були з листопада-місяця, там були штурми, саме задіяні з бронетехнікою, там постійно БТРи, танки, БМП, дуже вони валили, але вперлися в нас. І ми взимку, як виходили на ротацію, то залишили свої позиції, передали іншому підрозділу. Тобто ми не зрушили назад, на якісь 100-200 метрів, скажімо так, ми просунулися вперед. Зараз трохи призупинилися по одній причині, що дуже заміновано і дуже багато вони мінують дистанційно. А мета наша, яка зараз стоїть – позиції ніхто не буде здавати. Ми зиму простояли, літо, і вони нас не взяли, і зараз вони не візьмуть. Ми тільки вперед, переходом, по 100, по 200 метрів забирати, відбивати, і тільки заходити в зеленку, щоб можна було більше окопатися, облаштувати свої позиції для більш стійкого утримання цих позицій.

-  На початку ви розповідали про ваш досвід із цивільного життя, ви…

- Екскаваторник-бульдозерист.

- Ці навички, чи допомогли вам у керуванні машинами на війні?

- То цивільна техніка, а це військова. Ніби й та сама «гусянка», тож їздити, керувати нею – так, а вести в бій, у вогонь – то вже інше. Якщо треба буде за руль сісти, питань нема, це нема нічого такого, просто знати ТТХ, на що здатна ця техніка, і найголовніше, насамперед, – на що здатні механіки і навідники. Дуже файно вони зараз уже натренувалися, скажемо так, у цих боях, із закритих позицій відпрацьовувати по ворогу, не напряму, коли виїжджаєш і там їхня арта накриє в будь-якому випадку, або FPVішки, дрони… А так, коли ти заїжджаєш із закритої позиції, поки вони, скажімо так, «дупля відріжуть» – де стріляє і звідки летить, вони теж не дураки, теж їхні РЕБки працюють, візуальне спостереження в них. І по перехватах ми читаємо: так, вони чують броньовану техніку, запускають FPV, підводять арту. От у цей момент, коли є там певний час, ми можемо безпечно відпрацювати і швиденько втекти з того укриття.

-  Ще щодо Лиманського напрямку, що можете сказати про фортифікації, яка ситуація з цим?

- Зимою була, так я б сказав, слабша, тільки-тільки підготовлювали. Наразі там фортифікаційні роботи йдуть дуже сильно – і протитанкові рови, «зуби», єгоза, колючка, воно там усе натягнуте. Просто інше: не хочеться зациклюватися на цьому рубежі, а може, все ж таки, у майбутньому треба переносити далі…

- Тож що б ви сказали молодим людям, які тільки збираються, які тільки почали свій шлях у Збройних Силах?

- А що сказати? Навчання нікому не завадить, мотайте все на вус, технології не стоять. В Інтернеті відкриваєте, дивитеся ту саму медицину, ту саму тактику, стрільбу, усе це все одно знадобиться у будь-якому випадку. Скільки полягло наших побратимів, я не думаю, що хлопці скажуть: та давайте завершимо на цих кордонах, які є. Ні, це моя думка, я вважаю, що треба виходити на наші кордони, на ті, які були, а не щоб нам хтось диктував якісь свої правила. Молодим – учіться, все одно воно вас не мине, чим більше запитуватиме, тим більше вам зможуть підказати чи показати. Якщо ви не запитуєте, є дві позиції: або ви все знаєте на відмінно, або вам усе пофіг.

- Щодо вас, що для вас означатиме перемогу і чи є якісь бажання, плани, мрії на той день, коли в Україні закінчиться війна?    

- Все одно це велика буде перемога, і вона буде, хоч якими би силами, своїми чи з молодими, які прийдуть, перемога буде досягнута. А мрії, мрії є: поїхати після війни, проїхатися по всіх тих місцях, де я був, просто згадати, вже в мирний час, згадати той час, коли були там завдання, коли точилися бої. Просто от на це все подивитися і згадати, що все ж таки залишився живим, побачив і відстояв – оце воно, за що ти боровся.   

- Пропоную пройти бліцопитування: я вам буду ставити низку запитань, а ваше завдання коротко, швидко відповідати. Готові?

- Напевно.

- Який ваш бойовий позивний?

- Білий.

- Що для вас є свобода?

- Коли ніхто не вказує тобі, що робити, і ти вільно пересуваєшся по своїй землі, а не хтось тобі буде казати – те робити, не робити. Свобода є свобода, я не вважаю, що у нас в Україні ущемлюються якісь вільні права, як, припустимо, у тих московитів, там у них немає свободи, там як у тому кінофільмі: украв, випив – і в тюрму, все. У 2010 році я був там на заробітках, на півночі, вони живуть однією ідеєю: у нас нафта, газ, на нас повинні працювати. Його хата стоїть підперта кілком, але йому це байдуже, вони так живуть, звикли до такого життя.

- Найцінніший подарунок, отриманий на фронті?

- Якщо від нашого керівництва, так сказати, це, напевно, нагородний пістолет.

- Що б ви ніколи не могли пробачити?

- Напевно, зраду наших вищих депутатів.

- Найулюбленіше місце в Україні?

- Дім.

- Що викликає у вас почуття гордості?

- Коли зустрічаю своїх побратимів з виходом із якогось завдання, всіх живих, і коли ми можемо потиснути один одному руки.

- Продовжіть фразу «Якби не було війни…»?

- Не було б цього інтерв’ю.

Діана Славінська

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на ютуб-каналі Укрінформ TV