Необхідно законодавчо закріпити право для військовослужбовців із пораненнями чи інвалідністю повертатися до лав ЗСУ за їхнім бажанням. Вони можуть багато зробити для війська: підвищити безпеку, покращити навчання молодих бійців, передати свої знання й підготувати їх до того, з чим доведеться зіткнутися на фронті.

Таку думку висловив молодший сержант взводу ударних безпілотних авіаційних комплексів Віталій Моцний на позивний «Техас» у новому випуску проєкту Укрінформу «Командири нашої перемоги».

Віталій пройшов через одне з найгарячіших місць війни – Бахмут. Саме там він дістав важке поранення. Тоді лікарі повідомили, що він непридатний до служби. Однак це не зупинило бійця. Попри подвійну ампутацію він став на протези та повернувся до війська.

Нині Віталій Моцний готує пілотів БПЛА. Більше про особистий шлях героя, головне під час підготовки нових бійців, майбутнє БПЛА та питання неконтрольованого обігу зброї після завершення війни – дивіться й читайте в цім випуску «Командирів нашої перемоги».

- Коли ви отримали важке поранення, лікарі казали, що ви непридатні до служби, та попри це ви продовжуєте боронити нашу країну. Чи відмовляли вас від цього рішення?

- Так, звичайно, відмовляли, навіть зараз це продовжується. Взагалі ампутація є тим, що перешкоджає в цілому нормально існувати, не говорячи вже про військову службу. Більшість говорить про те, що напевно досить уже, начебто виплачений борг суспільству. Але не знаю, сумління моє не дозволяє на цьому зупинятися, воно продовжує штовхати і рухати далі. І я вважаю, що ще багато чого можна зробити, багато в чому допомогти.

- Що для вас є найбільшою мотивацією, що мотивувало вас залишатися в строю?

- Моє основне покликання, це захищати рідних і взагалі громадян країни. Як говорив мій командир, напевно нашому поколінню не стільки тягар, як честь випала – те, що ми маємо можливість на своєму прикладі довести, наскільки ми поважаємо і любимо свою державу і своїх близьких.

- Яким було для вас 24 лютого 2022-го року і як розгорталися події далі?

- Це був абсолютно, начебто, звичайний ранок. Який почався не так, як завжди. І багато моїх друзів одразу пішли до військкоматів. Я у зв’язку з тим, що до повномасштабного вторгнення моїм основним хобі на той час була високоточна стрільба, трошки інакше вчинив. Тому що я розумів, я маю власну зброю. Бачачи черги у військкоматі, я одразу почав шукати ті осередки, які самоорганізовуються для захисту безпосередньо нашого міста.

- Тобто спочатку ваш шлях був власне не в Збройних силах, а в цих осередках?

- Так. У нас на під’їздах до міста були організовані блокпости, в тому числі ті, які контролювали нашу тероборону, це 118-та бригада Територіальної оборони, і відповідно потім я до неї долучився. Але спочатку я начебто на волонтерських засадах допомагав безпосередньо на цих блокпостах. Тому що тоді зброї на всіх не вистачало у військкоматах, брали не всіх. Як основна причина, чому відмовляли, озвучувалося те, що кількість зброї в той період була не настільки велика, як бажаючих її отримати. Розуміючи, що в мене є власна, а тоді досить таки швидко дозволили захищати державу з власної зброї, я зразу пішов туди, де був потрібен.

- Що це у вас за зброя?

- У мене безпосередньо на той період була помпова рушниця. Remington 783 308-го калібру, це вже початкова для високоточної стрільби, тобто снайперська.

- Розкажіть, коли вже повноцінно долучилися до війська і які завдання виконували далі?

- Повноцінно я призвався до лав Збройних Сил України вже безпосередньо з середини літа 2022-го року, на той період досить таки швидко все проходило. І в серпні-місяці я вже був на Сході.

- Як вам допомогло в реальних бойових умовах ваше захоплення зброєю?

- Реалії нашої нинішньої війни такі, що не можна сказати, що лише захоплення зброєю, воно допомагає уже безпосередньо у війську. Майже всі спеціальності, які людина опановує в цивільному житті, все одно будуть корисними при проходженні служби безпосередньо в Збройних силах. Якщо говорити про володіння зброєю, то відповідно безпосередньо в підрозділі фактично я виконував роль снайпера. Єдине, що на той період уже не настільки була затребувана безпосередньо професія снайпера, уже закладалися початки безпілотної авіації, і не тільки літаючої, а й наземні дрони почали розвиватися. І здебільшого, все-таки як снайпер, я прикривав групу аеророзвідки.

- Розкажіть більше про роботу власне снайпера, у цім проєкті нам ще не доводилося спілкуватися саме з такими представниками.

- Зауважу, що вона виявилася не класичною. Тому що через те, що я вивчав, – робота з вітром, робота з поправками, вона не настільки виявилася корисною. Тому що все-таки снайперська робота сама по собі передбачає, що снайперська двійка виходить і працює на певних ділянках фронту, шукає цілі, організовує безпосередньо місця, на яких вона буде працювати. Але знову ж на робота була більше пов’язана із прикриттям груп аеророзвідки. Тобто виїжджала група, організовувалося місце, де вона буде працювати, звідки буде проводитися зліт безпілотного літального пристрою. А моя роль і роль кулеметника була в основному контролювати підступи до місця, де працює група аеророзвідки.

- Ваш позивний «Техас» якось пов’язаний власне з тим, що ви так займалися і захоплювалися зброєю?

- Так. Безпосередньо сам позивний «Техас» з’явився з того, що в один із днів ми обговорювали варіанти збройових законодавств в Україні, порівнювали з іншими країнами. І безпосередньо, як завжди це у нас буває, найбільш порівнювана країна – це Сполучені Штати. А так як штат Техас один із найбільш ліберальних в рамках володіння зброєю, в рамках того, наскільки використання зброї вважається правомірним або неправомірним, то один із моїх улюблених варіантів і той, який би я хотів в подальшому бачити Україні, – все-таки штат Техас. Відповідно звідси й взявся позивний.

- Але чи готова Україна до того, щоб у нас був такий обіг зброї?

- Дивлячись на те, як громадяни, які до повномасштабного вторгнення володіли зброєю, реалізували ті навички, які вони набули до війни, я вважаю, що в принципі суспільство готове до введення більш ліберального законодавства про зброю. Знову ж таки, володіння зброєю саме по собі досить таки позитивно впливає на людину, вона стає більш дисциплінованою. Зброя не любить, коли з нею поводяться якось розслаблено, без належної відповідальності. І почасти тих, хто коїть інакше, вона сама ж як би й карає.

- Що значить сама карає?

- Ми вже не говоримо про самостріли. Наприклад, якщо ти щось неправильно робиш, це може закінчитися певними травмами, рухомі частини по пальцю можуть вдарити і т.п. І знову ж таки, якщо людина сама по собі долучена до збройової, модне слово сьогодні, ком’юніті, до збройового співтовариства, то відповідно, якщо ти робиш щось невірно, неправильно поводишся зі зброєю, то ці ж люди будуть тобі постійно про це нагадувати.

- Але є чимало людей, які проти вільного обігу зброї. Які у вас є аргументи проти цього?

- Якщо будь-який громадянин озадачиться питанням заволодіти незаконною зброєю, це не є будь-яким бар’єром, тобто це не так важко зробити, якщо мати певну мотивацію. І майже всі злочинці, хто має якісь злочинні наміри по відношенню до використання зброї, вони як правило використовують незареєстровану зброю, вони використовують нелегально набуту зброю. Якщо говорити про те, наскільки часто використовується зареєстрована зброя в рамках скоєння якихось протиправних дій, я запитував у поліції, вони погоджуються, що це дуже малий відсоток, коли людина скоює якусь протиправну дію з використанням особистої зброї. Тобто це все-таки пошук якихось альтернатив. Чимало інцидентів могло б і не відбутися, якби злочинець чітко розумів, що йому буде чинитися певний опір, а особливо якщо буде чинитися опір із правомірним застосуванням вогнепальної зброї.

- Після війни, після перемоги, коли військові будуть повертатися, це певно ще одна з важливих тем. Розуміємо, що і цивільне населення вже має певні проблеми з ментальним здоров’ям та реакціями, як ми сприймаємо оточуючих і оцей обіг неконтрольованої зброї великої кількості. Що можете сказати з цього приводу?

- Дивіться, якщо повертатися назад і говорити про, взагалі, більш ліберальний закон про зброю, то мова не йде про те, що потрібно абсолютно вільно її роздавати. Зрозуміло, що певні етапи для того, щоб законно володіти зброєю, кожна людина має обов’язково пройти. Якщо досить-таки розумно підійти до питань подальшого вилучення незаконної зброї, то це суттєво зменшить безконтрольний обіг зброї, тому що на зараз, наскільки я знаю, пропонується, що люди мають прийти, самі здати, і все-таки люди побоюються, що це буде з незрозумілими якимись наслідками. Тому незрозуміло, як будуть здавати. Якщо так, як пропонує збройова ком’юніті, вони пропонують загальносвітову практику, коли держава має запропонувати певну ціну, як викуп цієї зброї, і відповідно – людина має чітко розуміти, що якщо вона приносить якусь трофейну, знайдену зброю, то їй за це нічого не буде. Тому що, знову ж таки, можливий варіант і кримінальної відповідальності в деяких питаннях при здачі.

- Ви брали участь також і в битві за Бахмут. Розкажіть про цей період, і якою ця битва була для вас? Що було найскладнішим?

- Розуміти і бачити те, що в будь-який момент будь-хто з твоїх друзів може не повернутися з бойового завдання або отримати поранення. Це, напевно, найскладніше було. Ці відчуття є однією з тих рушійних сил, які зараз допомагають рухатися вперед, і тим, для чого ми працюємо. Тобто ми намагаємося наших курсантів максимально підготувати в плані технічного забезпечення, в плані знань у рамках їхньої подальшої роботи для того, щоб полегшити їм адаптацію в рамках ведення бойових дій. І вони це виконували максимально автоматично і лише психологічно допідготувалися.

- То за кого ви хвилювалися більше, за себе чи за побратимів?

- Кожна людина вірить у те, що найгірше з нею трапитися не може. І навіть усвідомлюючи те, що гірше може все-таки статися, ти одразу себе відокремлюєш від усіх інших. І відповідно, більше хвилюєшся за тих, хто поруч, аніж за себе, і про себе вже думаєш, лише коли щось трапилося. Тоді вже починається хвилювання: як воно далі буде.

- Ви були розвідником під час битви за Бахмут. Розкажіть, які були ваші завдання?

- Основні завдання – розвідування місць дислокації ворожих підрозділів, їхнє пересування, їхні дії, оскільки це був лише початок розвитку безпілотної техніки. У незалежності від того, яку ти роль виконував у підрозділі, ти також мав хоча би на початковому рівні вміти керувати дроном, могти замінити, якщо щось трапилося з основним або другим пілотом, виконувати також і їхню роль.

- А чи доводилося вам заходити в тил ворога, коли ви були розвідником?

- На той період у рамках Бахмуту лінія фронту була досить-таки нерівною і, відповідно, не завжди можна було розуміти – ти в себе на території чи ти на території ворога, тому перебували й там і там.

- Власне, на бахмутському напрямку ви отримали поранення, розкажіть про цей день, як це сталося?

- Так, безпосередньо поранення отримав у передмісті Бахмута. Ми виїхали для повітряної розвідки, вдало відпрацювали, і вже на зворотному шляху потрапили під мінометний обстріл й одна з мін влучила безпосередньо в автомобіль, де ми рухалися. Ми з побратимом перебували в кузові пікапа, відповідно, туди ж влучила міна. Отримали, в моєму випадку – більше травму ніг, у побратима – більше осколкові поранення. На щастя, у нього все не настільки критично, він уже повноцінно продовжує службу.

- Як відбувалася евакуація, подальші кроки?

- Евакуювалися ми на тому ж автомобілі. На щастя, він отримав не критичні ураження. У подальшому було кілька шпиталів, на жаль, я про них мало що можу розповісти. У Дніпрі вже повноцінно розпочалося лікування, реабілітація. У моєму випадку абсолютно все було коректно, професійно, можу тільки подякувати лікарям.

- Ви пам’ятаєте свій стан у той момент? Що це було – шок, страх, стрес?

- Напевно, це було у Дніпрі. Перші хвилин 10 після виходу з наркозу – це трішки був шок, тому що я чітко зрозумів, що ходити уже буде досить-таки складно, тому що ампутацію ніг уже було проведено. Так, я проговорював, попередньо розглядав, що така можливість існує – утрата кінцівок. Але вже десь у районі пів години я чітко визначився з тим, що я, однозначно, хочу повернутися на службу, максимально швидко хочу пройти реабілітацію та протезування. І з цього моменту я вже не думав про те, як би це могло бути, чому так трапилося, це вже був чітко визначений напрямок – куди рухатися. І так як тоді, так і зараз, я рухаюся до тієї мети, яку визначав.

- Тобто за пів години після того, як ви вийшли з наркозу, ви вже розробили для себе подальший план і усвідомили, що хочете повертатися?

- Так.

- Власне щодо повернення, як відбувався цей процес і що було найскладнішим?

- Взагалі, весь процес лікування десь 7-8 місяців зайняв. Всі лікарі проявили максимальний професіоналізм, починаючи від Дніпра. Потім так трапилося і пощастило, що на подальше лікування я потрапив у своє рідне місто Черкаси. І потім був вибір між протезуванням в Україні та протезуванням за кордоном. Я розумів, що поїздка за кордон сама по собі збільшує термін реабілітації і протезування досить-таки чуттєво, тож за цей період, скоріш за все, я буду звільнений з лав Збройних сил. Відповідно, я прийняв рішення протезуватися і проходити реабілітацію вже в Україні. Обрав Вінницю, там досить-таки швидко пропротезували, і реабілітологи, і протезисти також були максимально професійними, максимально допомагали. Особливо коли проговорюєш, що плануєш повернутися до свого підрозділу, то сприяння збільшується в декілька разів, і допомога в цьому.

- Що б ви порадили тим бійцям, які зараз тільки проходять шлях реабілітації і, власне, як не втратити бажання жити, силу, мотивацію після таких подій?

- Якнайменше роздумувати про те, що ти зробив не так для того, щоб опинитися в такій ситуації, якнайменше думати про те, що могло б бути інакше, якнайменше жаліти себе, тому що навіть подвійна ампутація вище колін, вона також не настільки суттєво змінює життя. Абсолютно повноцінно можна жити, працювати, розважатися так же само. Тому, чим швидше перестаєш жаліти себе й обдумувати те, що вже минуло, і вибудовуєш плани на майбутнє, тим краще для тебе, і тим швидше навіть заживлення ран проходить, тому що ти сам свій організм виводиш із цього стану стресу. І також, якщо оточуючі бачать, розуміють, що ти маєш мету і планомірно рухаєшся до неї, вони також більше допомагають тобі, аніж коли ти закрився в собі та сидиш жалієш себе.

- Наше суспільство змінюється, але чи достатньо ми робимо для того, щоб люди, які отримали інвалідність після війни, не відчували себе забутими і відчували себе повноцінними членами суспільства?

- Наскільки я бачу, наше суспільство намагається рухатися в напрямку того, щоб покращити умови для людей з обмеженими можливостями. Те, як наші міста будувалися і в якому стані вони вже є, вони потребують іще досить-таки великої роботи, тому що дуже мало закладів, у т.ч. державних установ, які мають облаштовані заходи (пандуси, - ред.) до цих місць. Якщо це й було якесь намагання підлаштуватися під людей з обмеженими можливостями, то часто це абсолютно непридатні до використання пандуси, сходинки, поручні й т. ін. Тому що здорова людина не може повною мірою оцінити те, чого потребує людина з обмеженими можливостями, здорова людина часто не помічає 2-3 сходинки, які для людини з обмеженими можливостями є в деяких випадках абсолютно такою перешкодою, яку вона подолати не може. Тому, як на мій погляд, все-таки потрібно, напевно, або створювати окремий орган, який буде і контролювати, і розробляти проєкти під переоблаштування як у цілому в місті, так і в конкретних закладах, установах.

Якщо говорити про інші аспекти, дуже хотілося б, щоби ті військовослужбовці, які, наприклад, втратили якісь кінцівки або ще щось, все-таки більш широко могли застосовуватися в рамках діючої армії. Тому що не завжди їм знаходиться місце для подальшої служби, а часто це досить-таки високо вмотивовані люди, які могли б досить-таки багато зробити в подальшому для війська, для покращення як безпеки, так і, знову ж таки, підвищення рівня навчання військовослужбовців, яких щойно призвали, для того, щоб людина, яка вже розуміє, з чим їм доведеться зіткнутися в подальшому, могла передати ці знання і хоча б частково підготувати до того, з чим вони в подальшому зіткнуться.

 - Тобто ви вважаєте, що після поранення людина може продовжувати знаходитися у Збройних силах і може бути корисною?

- Так, звичайно. Якщо вона бажає цього, то обов’язково. Тому що, знову ж таки, не завжди бійцям, які після повернення бажають повернутися до підрозділу, дають таку можливість, не завжди, скажемо так, законодавчо це можливо. Тому хотілося б, щоби все-таки законодавчо закріпили для військовослужбовців можливість при бажанні повернутися в підрозділ. Адже ми чітко розуміємо, що армія – це не лише бойові дії, є неймовірна кількість посад і напрямків, у яких можна застосовувати людину. Наприклад, як у моєму випадку, без ніг. Те ж саме, якщо при втраті руки, також можна застосовувати в рекрутингові центри, інструктаж, тут просто неймовірна кількість можливостей.

- Ваш приклад – це виняток. Чи знаєте ви про подібні приклади, коли люди поверталися, і власне, якщо, як ви кажете, ми ще потребуємо у законі змін, щоб це було простіше, можливіше, чи складно вам було повернутися?

- На щастя, в моєму випадку я зустрів досить таки високий ступінь розуміння як безпосереднього командира, так і командира бригади, в моєму бажанні повернутися. Знову ж таки, якщо людина вмотивована, вона починає сама пробувати шукати і пропонувати сфери свого застосування. І якщо це дійсно може бути застосовано, то чому ні? На жаль, не так багато є подібних прикладів. Знаю, в більшості випадків все-таки це переведення, наприклад, до ТЦК і т.п. А важливо, щоб і у рамках бригад мали можливість залишатися. Знаю, що багато хто хоче, але не всі змогли повернутися туди, куди хотіли.

- Хотіла вам ще поставити кілька запитань із приводу тих ініціатив, які наразі обговорюються в суспільстві. Зокрема, з’явилася інформація про терміни підготовки: раніше це був місяць, стане півтора. Як ви вважаєте, чи достатньо цього для підготовки новобранців і скільки реально треба часу для того, щоб підготувати людину до бойових викликів?

- Ну, наскільки я розумію, термін початкової підготовки абсолютно не означає, що людина, пройшовши цю початкову підготовку, зразу потрапляє в підрозділ бойовий і їде безпосередньо на Схід. У багатьох випадках після проходження цієї початкової підготовки військовослужбовців направляють на специфічну підготовку. Наприклад, знову ж таки, у нас ще на місяць люди приїжджають, безпосередньо вчаться літати, вчаться працювати з технікою, яка допомагає виявляти ворожі безпілотники, працювати з РЕБом, працювати з наземними дронами. Скажемо так, якщо говорити про термін підготовки, то він може бути безкінечний. Тому що досконалості в рамках знання своєї професії, напевно, немає абсолютних меж. Якщо говорити про початкову підготовку для людини, яка розуміє, що від цього напряму залежить її життя, то я вважаю, що в принципі достатньо. Якщо людина не налаштована освоювати ті знання, які їй дають, то там і двох, і трьох місяців може бути замало, а якщо вмотивована, то цілком достатньо.

- Також у ЗМІ з’явилася інформація, що Україна розробила безпілотник для перехоплення шахедів. Що ви думаєте з приводу такої ініціативи і чи можуть БПЛА вирішувати проблему й з дронами, якими росіяни тероризують українців щоночі?

- Це досить таки велике масштабне питання. Я вважаю, що в цьому напрямку однозначно потрібно рухатися і максимально швидко рухатися. Взагалі це в теорії абсолютно можливо, і в цілому, на мій погляд, безпілотну техніку потрібно максимально швидко і максимально масово розвивати. Тому що це безпосередньо дозволяє самим військовослужбовцям не перебувати настільки близько до небезпечних для життя місць. І втрата будь-якого дрона, хоча й суттєво б’є фінансово як і по підрозділу, так і в цілому по економіці держави, але все-таки втрата військовослужбовця не тільки у фінансовому плані, вона взагалі є найбільш сумним явищем. Тому чим більше безпілотних різноманітних дронів, тим у принципі краще.

- Ви казали, що при виконанні бойових завдань вам доводилося працювати з БПЛА, але я так розумію, що більше цим ви почали займатися вже після поранення, так?

- Після поранення я чітко розумів, що, наприклад, як снайперові вже в подальшому мені рухатися абсолютно немає куди і це абсолютний тупик. Відповідно почав цікавитися, чим я можу бути корисним у подальшому. Перебуваючи у лікарні в Черкасах, я за допомогою друзів придбав невеликий FPV-дрон і почав безпосередньо сам тренуватися, в рамках подальшої реабілітації поглиблював ці знання. І вже повертаючись безпосередньо в підрозділ, я вже мав певні і запас знань, і план – як у подальшому це все застосовувати. Відповідно після цього в подальшому з’явився Центр підготовки операторів безпілотних систем.

- Розкажіть трошки більше про роботу у навчальному центрі, чим ви там безпосередньо займаєтеся, як виникла ця ідея і як організовуєте цю роботу?

- Узагалі ідея виникла з того, що ті FPV-дрони, які отримувалися, бувало що фактично не доїжджали до зони бойових дій, тому що пілоти не володіли тією потрібною кваліфікацією, щоб повноцінно могли використати весь потенціал цього дрону. Відповідно виникла ідея, що обов’язково потрібно перед тим, як передавати якусь кількість дронів, ті люди, які по факту її отримували, обов’язково мали пройти навчання. І відповідно, наш підрозділ у поєднанні з однією з черкаських компаній, це компанія «Сканер», організували школу. В подальшому долучилися інші волонтери, це, наприклад, міжнародний фонд «Наш батальйон», який суттєво допоміг нам матеріально розвинутися. Відповідно, уже наразі ми можемо одночасно навчати десь близько 40 людей цій професії. Зараз у нас також можна опановувати як військову професію і керування наземним дроном – це як мінування, так і евакуація поранених військових, а також логістика – як доставка боєприпасів, так і продуктів харчування до тих позицій, до яких фізично військовослужбовцям просто для того, щоб забезпечити поставку боєприпасів, небезпечно діставатися. Дрон це може зробити абсолютно спокійно. Один із таких нових напрямків, у які ми найбільше вкладаємо зараз сил, – це вивчення радіозв’язку для того, щоб військовослужбовці були не лише користувачами FPV-техніки або наземних дронів, а також розуміли принципи, на основі яких вони діють. І найменші якісь поламки або нестандартні ситуації не зупиняли їх у виконанні бойових задач.

- Щодо підготовки бійців, що для вас є важливішим у навчанні і які принципи, методи закладаєте у програму власної підготовки?

- Ми досить таки лояльно підходимо до навчання наших курсантів і намагаємося у першу чергу пояснити, що вони мають допомагати одне одному, прагнемо максимально об’єднати їх у команду, тому що пілот або, наприклад, штурман, сам по собі, якщо вони не мають порозуміння всередині команди, то їхня ефективність буде досить таки невеликою. Пілот може просто божественно літати, але якщо йому невдало зададуть ціль і пояснять суть операції, то, відповідно, він її так і виконає, як зрозуміє. Тому чим більше спрацьована, чим більш основана на взаємодопомозі команда, то тим більш вона ефективно працює. І звісно, максимально забезпечити тими знаннями, які їм у подальшому допоможуть, для того, щоб усе це було фактично на автоматизмі, і якщо якусь їм задачу ставлять, то у них не виникало б уже труднощів. Якщо потрібно переналаштувати дрон, то, знову ж таки, щоб це не було несподіванкою. Якщо потрібно організувати якусь трансляцію, то також щоб вони усе це вміли, знали, і єдине – щоб адаптувалися до місцевості, адаптувалися до того, як рухається лінія фронту, які там обставини змінюються. А оці технічні навички, які їм потрібні, щоб вони були максимально автоматичними.

- На вашу думку, на сьогодні чи повною мірою ми розкрили потенціал БПЛА і, можливо, у вас є думки, як іще ці технології можуть бути застосовані?

- На мій погляд, ми ще навіть не те, що до середини розвитку безпілотників, як і авіації, так і наземних дронів, дійшли, – ми ще в самому початку. Тому що все те, що ми використовуємо, є, за великим рахунком, все одно цивільним. Тобто це не військові розробки і, на мій погляд, треба максимально рухатися, уже переходити все-таки до військових розробок, тому що основна маса, напевно 90 або більше відсотків, – це все, що основане на виробах, замовлених із Китаю. Це все цивільний напрямок, все, що ми використовуємо, за великим рахунком, розроблялося більше як для хобі, а не для війни, і тому, на мій погляд, якнайшвидше потрібно переходити безпосередньо до військових розробок, якщо ми говоримо про військове використання. І хотілося б також, щоб ті розробники, які зараз працюють над тими варіантами FPV, що зараз застосовуються, щоб мали більше комунікації, щоб менше закривалися в рамках своїх виробництв, менше думали про якийсь прибуток і більше, а все-таки про загальну перемогу і максимально масштабували якісь вдалі рішення, нові рішення.

- Перемога України, те, про що мріє кожен українець, якими ви бачите свої плани після перемоги і якою бачите нашу державу в майбутньому?

- Якщо говорити про державу, то найперше і напевно найголовніше – хочеться бачити її справді об’єднаною, справді працюючою над однією загальною метою, це розвиток і зміцнення нашої країни. Якщо безпосередньо про свою подальшу роботу, то думаю, що вона і в подальшому буде пов’язана з безпілотними системами, тому що, як ми бачимо, навчатися, готувати, розвивати обороноздатність країни, вже будучи в стані війни, – досить таки складна, затратна і неприємна справа в цілому. І я вважаю, що з цього потрібно зробити відповідні висновки і готуватися, щоб держава була максимально захищена, максимально технічно забезпечена, будучи мирною країною, щоб у подальшому максимально некомфортною ми виглядали ціллю для будь-яких інших посягань.

- Наостанок я пропоную вам бліц-запитання, ваше завдання – коротко відповідати. Хто для вас герой?

- Той, хто, не думаючи про себе, виконує ціль, яка буде корисною для більшості.

- Чи може одна людина змінити хід історії?

- Я думаю, що так, тому що кожен із нас потрошку змінює хід історії, і чим більше із нас приймуть правильні рішення – хоча б і поодинці, все одно це буде переважати.

- Ваш найбільший страх у житті?

- Що моєму сину доведеться йти на війну.

- Що для вас є найбільшою нагородою?

- Не знаю, хай буде, знову ж таки, підтримка моїх рідних.       

- Що першим зробите після перемоги?

- Буду відпочивати тиждень.

- Що ніколи не пробачите?

- Не знаю, напевно нема такого.

- Ваше життєве кредо?

- Хоч як банально це звучить, але вчиняй з іншими так, як хочеш, щоб чинили з тобою.

- З якою думкою ви прокидаєтеся?

- Не пам’ятаю, як раніше, зараз – не хочу одягати ноги.

- Що для вас означає свобода?

- Напевно те, за що ми зараз боремося, могти обирати – де жити, як жити, з ким жити і взагалі обирати.

Діана Славінська

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на каналі Ukrinform TV