Молодший сержант, старший групи FPV бомберів 48-річний В'ячеслав Білковський служить у бригаді «Холодний Яр» і нині захищає Україну на сході. Він є депутатом Херсонської міської ради 8-го скликання, має статус радника Херсонського міського голови. У Білковського – дві освіти: педагогічна і юридична. Говоримо з В'ячеславом В'ячеславовичем про ТЦК, мобілізацію та «буcифікацію», мотивацію для командирів, а також чи може рота ударних безпілотників обійтися без допомоги волонтерів.

КОЛИ У 2022 РОЦІ ЙШОВ ДО ТЦК, НУТРОЩІ КРУТИЛО ВІД СТРАХУ

- Як ви потрапили на службу, вас призвали?

- 24 лютого 2022 року вивіз родину з Херсона на захід країни і пішов до ТЦК у Кропивницькому. 1 березня я вже був на Донецькому напрямку, почав служити в 56-й бригаді. Селідове – перший пункт, до якого прибув на війну. Усі ці три роки воюю на східному фронті. У лютому 2024-го перевівся в славетну 93-ту окрему механізовану бригаду «Холодний Яр», в роту вогневої підтримки. Як у військовозобов’язаного у мене була штабна спеціальність, тому в 56-й спочатку потрапив у штаб. Але зробив усе, щоб перевестися до бойового підрозділу, в роту ударних безпілотних комплексів, що саме створювалася. Після тестування мене взяли, я пройшов навчання і зараз працюю з усім, що пов’язане з дронами. Можу управляти багатьма типами БпЛА, зокрема, трохи розуміюся на наземних.

- Що вас мотивувало на початку широкомасштабного вторгнення піти в армію?

- Я добре пам’ятаю той час: діти були перелякані, дружина плакала… Єдина мотивація: я – чоловік. Кожен має собі сказати: «У мій дім, – у прямому сенсі, от просто в мою квартиру, – прийшла війна. Тож я, як чоловік, просто зобов’язаний захистити свою сім’ю». Все.

Війна – із 2014-го, і я ще тоді вирішив, аналізуючи ситуацію, що ніколи не житиму в окупації. Тож це очевидно: якщо ти – чоловік, у тебе все добре зі здоров’ям і з почуттям власної гідності, повинен іти до війська, бо лише ЗСУ можуть давати згуртовану та сплановану відповідь ворогу.

- Привернув увагу ваш пост у Фейсбуці, де ви пояснюєте землякам, як стати операторами БПЛА і потрапити у ваш підрозділ.

- Цей пост з’явився після низки змін, що відбулися останнім часом. Ще кілька місяців тому ти не міг вибрати підрозділ чи командира, коли заходив до ТЦК, не знав куди потрапиш, – це була лотерея. На щастя, ситуація змінилася. Так, серед командирів є некомпетентні й некваліфіковані, і цивільних це лякає. Але мало говорять про командирів, які є великими авторитетами в підрозділах. От у мене дійсно класний командир. Зараз є можливість спрогнозувати. Можна пройти навчання – і тільки працюй, роби свою роботу, ніхто не принижує, будь-яка розумна ініціатива вітається. Якщо займатися дронами, то це – технології, які постійно розвиваються, і ти сам ростеш із цим родом військ. У принципі, грошове забезпечення – на достойному рівні, якщо ним правильно розпоряджатися. Тому якщо є бажання, і ти не хочеш «бусифікації», обирай підрозділ, враховуй фізичні навантаження, функціонал – і вперед, дій.

Перший крок зробити складно. Не приховуватиму, коли я йшов у 2022 році в ТЦК, нутрощі крутило від страху. Потім ти їдеш уночі незрозуміло якими дорогами, незрозуміло, куди дійшов ворог, телефони вимкнені, всюди блокпости, тебе завозять у «сектор», – для цивільної людини це дійсно страшно. Але потім психіка адаптується, починаєш працювати у штатному режимі, відповідно до обстановки.

Так само відбувається зараз із тими, хто потрапляє на службу. Але навколо мобілізації так багато негативу, взяти хоча б весь цей хайп довкола ТЦК, «бусифікації»… У суспільстві існує думка: якщо потрапив у штурмовики, піхотинці – все, вважай, загинув. Людину призвати не встигли, а її вже хоронять і кажуть, що все пропало.

Небезпека на війні є для всіх. Тому що і ми розвиваємося, і ворог, на жаль, також. Незалежно від того, чи ти від «нуля» за кілометр, за два чи за чотири, все одно дістає артилерія, міномети, постійно прилітають дрони. Не можна комусь сказати, мовляв, прийдеш до нас і все буде «в шоколаді», гарантовано залишишся живий. Ще до середини 2023-го року ми заїжджали на позиції на пікапах і там їх залишали, попередньо замаскувавши, і це – за два-три кілометри від «нуля». А тепер на перезмінку виділяємо максимум хвилину. Бо поки їдеш до позиції, тебе «вичисляє» ворог і найлегший сценарій – по тобі працює міномет, а в гіршому випадку – летить ворожий FPV. Але ми всьому даємо раду: частково перекриваємо РЕБом, частково «граємось» із маршрутами, якщо щастить, то й погоду підбираємо. У кожного свої хитрощі.

Піхотинцям, звісно, найважче. Ці люди викликають величезну повагу, тому що сидять за 50, 100 метрів від ворога, там постійні перестрілки. Ті, хто стоять далі, – наприклад, мінометники, які завдають великої шкоди ворогу, теж дуже ризикують, бо їх постійно намагається знищити ворожа артилерія. Так само, як і ПТРКшників, і операторів безпілотних літальних апаратів: як тільки ворог виявляє бліндаж із пілотами, туди летить усе, що він має.

Чесно скажу: я не герой. І хлопці з нашого підрозділу, що поряд зі мною, з усіх регіонів, також не герої. Ми звичайні люди, але ми адаптувалися. Так, ми постійно потрапляємо під обстріли, удари авіації, артилерії, РСЗО. Якщо вдалося змінити позицію і тебе не виявили, то якийсь час ти можеш побути в умовній тиші в бліндажі і працювати скритно. Є свої заходи безпеки. Це все небезпечно, це війна, може бути що завгодно. За три роки війни – купа історій, коли хтось дивом уцілів, а буває, що нічого не віщувало біди, а вона сталася.

Можливість обирати підрозділ важлива для бойового духу. Військовозобов’язаний вважає, наприклад, бригаду «Холодний Яр» класною, – а вона дійсно така, – і приходить на службу з іншим настроєм. Він не налаштовує себе, що «все погано». Він дотичний до спільноти людей, яка нещадно б’є ворога, бо вся війна – це виключно спільна робота. Тому дуже добре, що наші законодавці дозволили бригадам набирати людей напряму.

У зацікавленій в новобранцях бригаді мають сказати: «Ми гарантуємо, що твоє життя для нас цінне і важливе». Це мотивація і для командира, бо він знає, що від його дій напряму залежить наповнюваність підрозділу. «Недалекі» командири вважали себе царьками. Зараз ситуація інша: якщо вони не дбатимуть про особовий склад, якщо від них підуть люди, то в таких командирів не буде підрозділу, їх самих потім пошлють штурмувати посадки. І тепер солдат розуміє, що його життям не будуть розкидатися, не розмінюватимуть його життя задешево, до нього ставитимуться з повагою і берегтимуть. І це дуже важливо. До слова, зараз можна за лічені дні перевестись із одного підрозділу до іншого, і це прекрасно. Раніше на це могло піти пів року, або ж цього взагалі могло не статись.

НАМ НЕ ВИСТАЧАЄ ІНЖЕНЕРІВ, АЛЕ ВОНИ ПОТРІБНІ Й ОБОРОНЦІ

- У тилу існує думка, що на війну беруть лише «простих людей», а інтелектуальна еліта, успішні бізнесмени, депутати не йдуть в армію. Вас можна назвати успішним у мирному житті. Хто поруч із вами воює?

- У мирному житті я – депутат міської ради, за три місяці до повномасштабної війни почав виконувати обов’язки заступника міського голови, маю статус радника міського голови. Звісно, я зараз не даю порад місцевій владі та адміністрації. Бо дуже важкий час, я воюю на сході й мені неетично казати, що робити в Херсоні, на місці краще видно. Це якби, приміром, хтось з іншої ділянки фронту розповідав, як краще воювати з мого бліндажа. Але я дуже переживаю за місто і знаю, що ті, хто боронить Херсон, так само сумлінно діють, аби стримати ворога, як і ми на сході.

Не скажу, що моє довоєнне життя було безтурботним, але воно розвивалося так, як планував. Я робив кар’єру, спокійно займався бізнесом і родиною, мене все влаштовувало. Коли в 2020 році відбулися вибори, я вдруге став депутатом. Мав досвід, заявив про амбіції й був готовий до серйозних посад. Вважаю себе достатньо успішною людиною.

Стосовно тих, хто поруч зі мною. Я проходжу службу в бойовому підрозділі, ми виїжджаємо на бойове чергування, коли повертаємося, то живемо у зйомному житлі. Так-от, зі мною в будинку живе дуже крутий підприємець із Херсона Олег з позивним «Габі», у якого до війни був свій меблевий бізнес у люксовому сегменті. Зі мною в екіпажі – Рома з позивним «Ромео». Це хлопець із Києва, у якого була невелика будівельна бригада, яка займалася ремонтами в елітних особняках. Є бізнесмен із Херсонської області, з міркувань безпеки не називатиму його ім´я, бо він має родичів на лівому березі. Хоча дуже крупних бізнесменів мені на фронті не зустрічалося. Також є столяри, фінансисти. Ще один мій знайомий, який нині на фронті, був першим заступником голови Вінницької облради. А ще я зустрів людину із позивним «Фокусник»: до війни він працював у шоу-бізнесі і вміє показувати фокуси, на позиціях трохи цим розважав. Тобто служать різні люди.

А щодо істерії, коли кажуть, мовляв, нехай служать депутати або їхні діти, скажу: я – депутат, служу, ставайте поруч зі мною і служіть, а не варнякайте. Або коли кажуть, мовляв, нехай служить поліція, бо там є погані люди. Так, можливо, серед них є такі, але я неодноразово виїжджав на бойові завдання з хлопцями з патрульної поліції, ми потрапляли під танковий обстріл, ганялися за під@рськими штурмовиками, працювали по два тижні у екіпажі. Це – достойні хлопці, у яких сталеві нерви і сила духу на рівні. Усі знають бригаду Нацполіції «Лють», у мене там теж є знайомі, які зараз рубаються з ворогом. Пацани з мого підрозділу працювали з хлопцями з Нацгвардії. Ми між собою жартуємо: «Ви, кажуть, мєнти». Але вони з того теж сміються, ці хлопці пройшли не одне коло пекла і вони варті поваги.

Але я проти того, щоб казати, що всі мають іти на війну. Бо зараз війна технологічна. У війську не вистачає людей з інженерною, радіотехнічною освітою. Але такі фахівці приносять дуже велику користь і в тилу, якщо працюють на оборонку. Їх усіх слід перерахувати і дати роботу там, де вони зараз найпотрібніші.

Давайте на прикладі дронів. Ти можеш отримати просто зібраний дрон, у якого буде звичайна прошивка, його заглушить перший же РЕБ. Або можеш мати високотехнологічну «пташку», яку прошиє інженер. Такий БПЛА зробить сто-двісті бойових вильотів.

Я це все пройшов на своєму досвіді: від дронів, які відлітали від мене на півтора кілометра, а потім просто падали, і ти молився, щоб тільки не на голову своїй піхоті, і до «пташок», які літали за найскладніших умов, і ми знищували ними живу силу.

Так, є в тилу ті, які зараз не мають важливого функціоналу. Навіть у Херсоні такі є. Хлопці, до вас прийшов ворог, він вас побив, вас ЗСУ звільнили, чого ви сидите, якщо не виконуєте соціально важливої функції? Ви – не комунальник, не сапер, не медик, не рятувальник, не вчитель чи викладач, не та людина, яка життєво необхідна під час війни в тилу. Якщо ви не в цих категоріях, то що з вами сталося, чому ви не служите?

- Чи може ваш підрозділ зараз ефективно працювати без волонтерів?

- Є київський волонтер, який став мені близьким другом. Це програміст, людина з напрочуд гострим розумом Женя Мурий, який зібрав навколо себе спільноту однодумців і вже з початку повномасштабного вторгнення допоміг різним підрозділам у війську десь на 8 млн гривень. Цей хлопець забирає на себе частину функціоналу нашого підрозділу – шукає нам спонсорів. Приміром, ми йому кажемо: «Женю, нам треба п’ять ось таких дорогих дронів». Женя через місяць: «Тримайте, ось п’ять дронів загальною вартістю 400 тисяч гривень». Розумієте, держава, військові частини не в змозі оперативно реагувати на зміни. Наприклад, з’явилася нова антена, і вона нам конче потрібна. Поки держава знайде, де придбати, поки закупить, мине пів року, і ця антена буде не актуальна, зміниться десять поколінь тих антен. І такі питання ми закриваємо через волонтерів. До слова, у Жені великі проблеми з серцем. Вважаю, що як цивільний він принесе в тисячу разів більше користі, ніж на війні. Саме ця людина самотужки ефективно забезпечує цілий підрозділ, закриває питання, які ми не вирішимо через державу. І в цьому полягає несправедливість: його мали б «списати», але все навпаки. На позірні історії з МСЕКами дивитися гірко, це розриває душу, бо ти розумієш, скільки жлобів, в яких є по 10-15 тисяч доларів, і вони побігли до цієї «мадам», аби відкупитися. А «інваліди» від прокуратури, а голови ТЦК, яких взяли на хабарях?! Вони мають сидіти. Бо якщо не покарати, це дуже підриває дух та волю до спротиву.

Але набагато більша частина людей допомагає війську, віддаючи левову частку своїх доходів. І ми просто зобов’язані перемогти.

- Що треба змінити у нашому суспільстві, щоб ми були більш підготовленими до війни у майбутньому?

- Ми з хлопцями з Херсона вже обговорюємо плани на майбутнє, – якщо все буде добре і я повернуся. І ці плани – великі та амбітні. Основне – виховання молоді і відбудова міста. Ми сформуємо нові підходи і будемо власними силами долучатися до підготовки молоді на категорично іншому рівні. Кожна дитина з 5-6 класу повинна мати базові навички з виживання, тактичної медицини, мінної безпеки. Зі старших класів мають вийти абсолютно підготовлені хлопці та дівчата. Ми докорінно все це змінюватимемо. Життя показало: не будемо сильними – нас знищать. І вчитися воювати треба не для того, щоб воювати, – вибачте за каламбур, – а щоб у ворога навіть не з’являлось думки нападати. Щоб він знав: як тільки полізе – одразу вмиється кров’ю. Ми не маємо права бути слабкими. Світовий порядок полетів під три чорти, працює тільки право сильного як фізично, так і економічно. Ось цим ми й займемось. А поки що головна задача – не дати знищити Україну. Не буде України – не буде нас.

Ірина Староселець

Фото з архіву В'ячеслава Білковського