Ексгранатометник «Хрущов»: Чий ВОГ скоріше вилетить, той і залишиться живим

На фронті він командир взводу гранатометників на позивний «Хрущов». У тиловій правоохоронній роботі – начальник кінологічного центру ГУНП в Запорізької області, старший лейтенант поліції Микита Устінов. Йому 39 років, з яких 18 працює з собаками, адже дуже любить тварин. У поліцію прийшов одразу після армії. Починав службу з патрульно-постової служби.

З Микитою Сергійовичем (звідси і позивний) ми зустрілися в кінологічному центрі. Але про роботу кінологом та про собак поговорили зовсім трохи. Основна розмова – про його бойовий досвід у штурмовій бригаді.

"З ЯЙЦЯМИ НЕ НАРОДЖУЮТЬСЯ, ВОНИ ПОТІМ ВИРОСТАЮТЬ"

- У 2023 році я був на посаді старшого інспектора кінолога. У той час саме формувалася штурмова бригада «Лють». Я добровольцем пішов. Строкову службу проходив у повітряно-десантних військах і вважав, що маю досвід і можу ним поділитися. Спочатку в нас була підготовка три місяці, а в квітні ми поїхали на бойові. Я потрапив на посаду командира взводу гранатометників. У мене в підпорядкуванні було 32 людини. Ми несли службу на Донецькому напрямку. Спочатку Курдюмівка, Бахмут, Часів Яр, Торецьк, – розповідає Микита.

На перший погляд він здається суворим і жорстким, але вже з перших хвилин знайомства стає зрозуміло: з почуттям гумору в нього все класно. А ще на війні він навчився легко говорити про страшні речі й цінувати кожну хвилину життя.

Питаю, чи одразу він зрозумів, що служба в «Люті» буде лютою.

Відповідає, що вже сама назва «штурмова бригада» говорить про те, що вона створюється не для тилу чи чергування на блокпостах.

- Ми для того, аби бути в контакті з противником. Ми штурмова бригада. Я розумів, куди йду. Більше скажу: в моєму підрозділі більшість, 17 людей, були цивільними, серед них і тракторист, і безробітний. Хоча я думав, якщо чесно, що в мене буде підрозділ із поліцейських. Ми мали звільняти захоплені ворогом території, й хлопці саме для цього йшли в «Лють». Якщо хтось має сумнів, мужик він чи ні, то треба сходити в «Лють». Бо скажу грубо, але як є: з яйцями не народжуються, яйця потім виростають. Я в цьому впевнився, коли хлопці, яким 21 рік, витягали поранених побратимів з-під обстрілів і тягли їх по кілька кілометрів.

"МИ ЗНАЛИ, ЩО В ПОЛОН НАС НЕ БРАТИМУТЬ, ТА Й САМІ Б НЕ ПІШЛИ"

За час розмови він багато разів скаже, що його підрозділ найкращий і його побратими – шикарні. Він якось по-батьківськи говорить про кожного з них і щиро сподівається: в його підрозділі втрат не буде.

- Ми зайшли в Часів Яр у складі 30 людей. У такому складі й були на всіх ділянках фронту. У моєму взводі, дякувати Богу, немає загиблих за цей час. Усі в строю. Щиро сподіваюся та вірю, що так і буде. У мене хлопці шикарні. Я потрапив до полку, де всі бойові офіцери, і вони чули нас. Ми в будь-яких ситуаціях могли знаходити рішення. Задачі були складні, але, наприклад, мене як фахівця з використання гранатометів чули. І якщо сапер казав, що краще зробити ось так, тоді буде результат, – йому відповідали: ок, дій як вважаєш за потрібне. Ми працювали в контакті з операторами дронів, мінометниками, бригадами ЗСУ. На війні ми всі свої, – розповідає.

Питати його про важкі дні на фронті було якось навіть неправильно, бо легких – у штурмовиків не буває. Микита згадує, як їхній підрозділ перевівся на Часів Яр, і там саме почався прорив ворожих військ. Потім їх перекинули у Торецьк – і росіяни почали штурмувати його.

- Я був готовий до того, що буде важко, але був морально не готовий побачити в своєму взводі 18-річних хлопців. У мене було шість 18-річних дітей! І це, як виявилось, ідеальні воїни. Вони настільки прекрасні люди та чудові бійці! Я дивився на них і був вражений їхньою сміливістю. Вони вчаться миттєво і легко. Якщо хтось буде казати, що наша молодь погана, то я скажу – ні. У нас молодь чудова, – запевняє.

Микита має шість сильних контузій. Згадує, як під час виконання бойового завдання потрапили під сильний ворожий обстріл. Каже: противник добряче «пристрілявся» по них, іще б буквально кілька мін – і все…

- Ми знали, що в полон нас не будуть брати, та й ми б самі не пішли. По радіо попросили підрозділи, які поруч, підтримати нас вогнем. До нас приєдналися, і такий вийшов потужний кулак, ми таку відповідь забабахали! – з блиском в очах згадує ситуацію чоловік.

Та при цьому додає:

- Треба бути готовим до смерті. Вбити може в будь-який момент, і треба цінувати кожен день і все, що маємо.

За час повномасштабної війни він жодного разу не сварився з родиною. Запевняє – жодного.

ТЕМНОШКІРИЙ БОЄЦЬ У ФОРМІ ЗСУ

Повертаємося до теми контузій. Микита розповідає, що крім них має численні осколкові поранення рук та ніг.

- Чи були такі моменти, коли вже прощалися з життям? – питаю.

- Ой, – махає рукою та щиро посміхається, – були, і не раз! У Часовому Ярі так вийшло, що під час обстрілу я ліг на вибухонебезпечний предмет, який ворог скинув з дрона. Той одразу не розірвався, у траві його не було видно, і коли почався мінометний обстріл – я впав на нього. Добре, що броня та шолом взяли на себе всі осколки. У мене два розірваних пальця, уламок у плечі. Мені пощастило. Захист нам видали ідеальний.

Уже без жартів він каже: скид з дрона – страшна зброя. Якщо в момент його вибуху людина буде стояти, то поранення отримає – сто відсотків.

На фронті гранатометникам із «Люті» довелося працювали разом із Третьою штурмовою та П'ятою штурмовою бригадами ЗСУ, бригадою «Кракен», Інтернаціональним легіоном. Про останній у Микити є ціла історія.

- Мене афроамериканець з-під обстрілу витягнув і до себе на позиції затягнув. Я прийшов до тями – і не можу зрозуміти, глюк у мене який чи що. Дивлюся і бачу темношкірого чоловіка, але у формі ЗСУ. Думаю, ну й контузило ж мене! А з цим поруч був іще один – із Риги, і він говорив російською. Каже мені: «Не волнуйся, свои». Це був Інтернаціональний легіон. Якби не вони, то нам хана була б, – підсумовує.

Говорячи про контакт із підрозділами ЗСУ, Микита не приховує, що спочатку, у 2023 році, ті були в шоці, коли дізнавалися, що поруч із ними на фронті поліцейські.

- Коли ми заступили на Курдюмівку, то там була 28-ма бригада. Одразу був бій, і потім вони нам кажуть, що ми типу “красавчики”. Питають, із якої ми бригади. Ми їм сказали, що ми поліція. Вони такі: “В смислі?” Ми їм кажемо: ну серйозно, ми менти. Вони не повірили, типу ні, менти ж не воюють. Посвідчення тоді у мене не було, кажу: ну, ми “Лють”. У відповідь почув, що вони нас поважають.

Микита разом із побратимами за час служби на фронті евакуював багатьох поранених та «двохсотих» військових. Говорить, бувало так, що бачили, як противник по наших хлопцях угатив.

- Я за те, щоби всі хлопці повернулися додому, навіть «на щиті». Ми хотіли дістати як можна більше наших, щоб як можна менше було безвісти зниклих. Але на жаль, усіх вивезти було неможливо.

ПІДСТУПНІ ДРОНИ

Чоловік каже, що в жодному разі не варто недооцінювати ворога. Бо хоч як прикро визнавати, але є речі, де він випереджає нас. Наприклад, каже Микита, виробництво багатьох боєприпасів росіяни вже поставили на потік. Ті ж самі скиди для БпЛА, кумулятивні снаряди вони виробляють на заводах.

Дуже багато у противника FPV-дронів, які важко знищувати.

- Вони підступні. Підлітають, сідають на дорогу і чекають. Як тільки наші їдуть, вони атакують. Не висять у повітрі, не висаджують акумулятори і не чекають, поки ми їх зібʼємо, – говорить співрозмовник.

Нинішня війна – це більше не про традиційні й вуличні бої, а про атаки дронів. Микита пояснює: якщо тебе ворог побачив, то все, чекай, що як мінімум дрон прилетить. Саме тому військові намагаються все робити вночі або ж у сутінках – "по сіряку".

Окремим «видом мистецтва» бійці називають вміння маскувати позиції та забезпечувати їх усім необхідним.

- Без сіток маскувальних робити на позиціях нічого. Маскування – це основа. Якщо ти вкритий, то тебе не видно. На війні як: якщо не ти, то тебе. Чий ВОГ (боєприпас для гранатомента. – ред.) скоріше вилетить, той і залишиться живим.

СОБАКА МАЄ БУТИ З ХАРАКТЕРОМ

Після майже двох років військової служби Микита Устінов повернувся до лав поліції. Його кандидатуру подали та погодили на посаду начальника кінологічного центру ГУНП в Запорізькій області. Тут налічується понад 40 службових собак. Серед них є й ті, які спеціалізуються на пошуку загиблих людей. За час війни вони кілька разів залучалися для роботи на місцях ворожих ударів.

Микита зізнається, що дуже скучив за тваринами. Вдома у нього пʼять собак і шість котів. Усі чекали його повернення.

- Собаки для нас – це частина життя, а ми для собак – усе життя. Це треба завжди памʼятати. Собаки щиріші, ніж деякі люди, і дуже віддані, – говорить.

Зараз у кінологічному центрі він має обрати собаку, з яким працюватиме в подальшому. За його словами, тварина має бути з характером та трошки «наглувата і дєрзковата», така, яку треба не штовхати, а зупиняти. На прикметі є одразу дві.

Також він говорить, що одне з пріоритетних завдань на новому місці – безпека, як особового складу, так і собак.

Микита згадує міста, де був ще зовсім нещодавно: Часів Яр, Торецьк… Каже: красиві міста… були.

- Вони скидали КАБи по шахті, яка працювала, там були люди. Ми бачили вирви, що залишилися... Тож головне наше завдання – захищати Запоріжжя. Готовий робити це і як боєць штурмової бригади, і як поліцейський.

Ольга Звонарьова, Запоріжжя

Фото Дмитра Смольєнка та з архіву Микити Устінова