Пам’яті журналіста, майора Дмитра Богуславського
«Він був справжнім українцем. Розважливим, спокійним, усміхненим. А ще - винятково порядним і обов’язковим. Він не мав ворогів, окрім одного - потворного «руського міра», який знищує все людське довкола», - так на сумну звістку про загибель на фронті майора ЗСУ Дмитра Валентиновича Богуславського, який служив у 48-ій окремій артилерійській бригаді, відгукнувся викладач Інституту журналістики Дмитро Олтаржевський.
Дмитро Богуславський народився 5 червня 1975 року. Найстаршого сина мати оповивала любов’ю і колисанками. Пані Марія Гармаш згадує, як син зовсім малим міг присісти до мурашки на доріжці і питати: «Комашко, як тебе звати?» А зустрічних дітей обов’язково хотів обійняти.
Мати мусила виходити на роботу, коли синові виповнився рік, тож довелося віддавати зовсім малим у садочок. Хлопчик відразу зацікавився піаніно, тільки-но вихователька підвела до нього і натисла клавіші.
Коли через три роки з’явилася сестричка – вже допомагав за нею доглядати. «Мій малий розумничок з такою любов’ю забавляв сестричку, співаючи їй пісеньки та розказуючи віршики, що я вже могла спокійно вискочити в магазин», - згадує жінка.
Мати про малого сина склала вірш, який завершувався словами: «…наш меткий, хоробрий, // Невгамовний, чесний, добрий, // Справедливий войовник - // Дмитрик, славний захисник!»
Змалечку Дмитро був охочий до жарту й сміху. Але родину засмутила загибель сестрички – хлопець був тоді в третьому класі.
За словами матері, Дмитрові легко давалося навчання. Однак він був старанним та наполегливим у всьому до педантичності. Завжди до обов’язків ставився дуже сумлінно.
Закінчив школу, Стрітівську кобзарську школу, історичний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка - все це було його вибором життєвого шляху.
«І так багато різних сумних і веселих картинок на цьому шляху, та завжди він був захисником і помічником, - згадує мати. - Коли з нашим найменшим Данилком була біда, Дмитро взяв у Стрітівці академвідпустку, аби доглянути господарство і менших Яринку та Устимка - і справився із цим завданням на відмінно».
На останньому курсі свого студентства Дмитро зустрів кохання свого життя - Кубарич Людмилу, що стала Богуславською. Вони доповнювали одне одного: вдумливий і не поспішний у діях та рішеннях чоловік та практична й швидка, з чудовими організаторськими здібностями дружина. Встигли попрацювати разом у сфері журналістики. Тяжка хвороба скосила 43-річну Людмилу. Дмитро був поруч весь час уже в хоспісі – дружина померла в нього на руках. Потім Дмитро сам ставив на ноги сина-підлітка.
«Початок 2016 року був феєричним, - згадував чоловік. - Львів, Тернопіль, Моршин, Медобори, Туніс... Завжди в оточенні друзів, як це любила і вміла створити Люда. Хто ж міг подумати, що для нас це не просто 2016-й, а двадцятий і останній наш спільний земний рік...»
Журналістка Ліна Тесленко, співробітниця Національного музею Голодомору-геноциду розповідає: «З Дмитром ми були знайомі дуже давно - ще з його роботи в пресслужбі тоді ще Міністерства з надзвичайних ситуацій, з яким наш відділ новин тісно співпрацював. Дмитро - то була знахідка для будь-якої пресслужби. Якщо Дімі треба було щось надрукувати, то простіше було надрукувати, а не пояснювати, що «це не формат» і «це ніхто не буде читати». Відмовити Дмитрові з його неймовірною посмішкою було майже неможливо. І ми друкували всі оті пам'ятки про пожежну безпеку на новорічні свята чи поводження з обігрівальними приладами, які справді, напевно, ніхто не читав. Згадала це і усміхнулася. Бо то був час, коли не було війни і всі були живі».
Колега з ДСНС Ірина Савіна написала, що Дмитро був найкращим професіоналом з тих, кого знала. Був на посаді заступника керівника пресслужби. Згадала випадок, коли привезла на нагородження першокласницю Марійку, яка врятувала на льоду свого однокласника – знайшла палицю і витягла його з льодяної ополонки, коли всі інші розгубилися. У вечірній час Дмитро особисто потурбувався про воду і їжу для сміливої дівчинки. «А потім більше години слухав маленьку Марійку, яка йому щебетала спочатку віршики всі, які знала, потім про щось своє, дитяче довго розповідала. Я ще тоді здивувалася – така посада і такий людяний чоловік…»
Кілька років до Великої війни Дмитро Богуславський був керівником Журналістського фонду Національної спілки журналістів України. Відразу після початку повномасштабної російсько-української війни пішов захищати свою країну добровольцем. Маючи вищу освіту й офіцерське звання, майже по блату записався у військову частину і воював з перших днів.
Випадково зустріла його на Сумщині журналістка Наталія Калініченко. У 2022 році вона максимально хотіла зібрати інформацію про ті підрозділи, які звільняли Сумщину і впродовж того року захищали її кордони. Готуючи черговий матеріал в газету «Захисник Сумщини», запланувала зустріч з командиром одного з підрозділів, який стояв на Краснопільщині. Зідзвонились і домовились зустрітися.
«Я чекаю в умовленому місці, бо в обличчя не знаю цього командира. Дивлюсь. Йдуть на зустріч двоє військових. Придивляюсь, один з них - Дмитро!», - розповідає пані Наталія.
Богуславський поруч з командиром дотримувався субординації й кілька разів нагадав, що він уже не журналіст, а командир кулеметного взводу.
Дмитро просив про нього нічого не писати, нічого не виставляти у ФБ. Бо стояли на кордоні і облаштовували позиції методом копання траншей та іншими способами захисту. У приватному листуванні про бажання знайомих провідати Дмитра на позиціях, він відповів: «О-о-о... От мені то зараз геть не до прийому гостей(( Тим більше дорогих і любих серцю... Я тут до прийому ворогів ніяк не підготуюся, все треба і треба, то там, то сям, то те, то се... Стройка, вона така)). Хай уже по снігу, як будова припиниться))».
Через деякий час частину перевели в інше місце. Дмитро зателефонував і попросив Наталію Калініченко: «Зберігай все що пишеш, бо як наші діти дізнаються про те, що ми пережили».
Про загибель Дмитра Богуславського – офіцера Збройних Сил України, керівника Журналістського фонду Національної спілки журналістів України – на Південному фронті 15 листопада 2024 року повідомив Максим Степанов.
Не можна читати без сліз звертання матері до полеглої дитини:
«Синочку-соколику. Мій мудрий, мій розважливий Дмитрику! Перед очима наче весь час прокручується фільм нашого життя, де ти всіх об’єднував, тихо всім допомагав і ненав’язливо радив. (…) Пам’ятаю твою радість приїзду до мене, коли ти не тільки старався щось допомогти, а й радів моїм мальвам, моєму молодому садочку, який я ростила для вас. Ти добре запам’ятав мою маму, твою бабусю Уляну і її розповіді про долю нашого роду, ти найкраще розумів мене в будь-якій ситуації» .
Пані Марія – багатодітна мати завжди підтримувала патріотичні переконання дітей. Болить її серце за Дмитром: «Прощаюся з ним сльозами й думками кожну хвилину, не хочу вірити в цю реальність, але мушу. Вся Україна тоне в морі горя і сліз, гинуть наші діти за правду, а тому ніяк не можна допускати відчаю, - переконана мати Дмитра пані Марія Гармаш. - Що б не було, треба всім вистояти в правді, бо інакше чого варте наше життя? Адже «хто вистоїть до кінця, той спасеться».
Рідні, друзі і побратими прощалися з Дмитром Богуславським у Києві у Михайлівському соборі 24 листопада. Вічний спочинок офіцера ЗСУ - на Алеї героїв столичного Лісового кладовища. Поряд з навіки 29-річним братом Данилом Мельником, який пройшов бої в Іловайську, а під час повномасштабної війни він знову став на захист України і віддав життя у бою під Бахмутом 10 травня 2023 року.
Вічна слава Захисникам!
