Роман Зварич – начальник розвідувальної прикордонної застави 15-го мобільного прикордонного загону «Сталевий кордон». Його підрозділ зараз виконує бойове завдання на Сумському напрямку: повітряну, наземну та радіоелектронну розвідку на визначених рубежах.

- Найперше – розкажіть більше про себе, чим займалися у цивільному житті? Очевидно, позивний «Ведучий» обрали не просто так...

- Ви праві, обрав його не просто так. У цивільному житті я був ведучим. Вів корпоративи, весілля, різні церемонії. Працював сценаристом, стендап-коміком, чи навіть є діючим стендап-коміком, тому що таке не втрачається з часом.

- Яким було ваше 24 лютого, як і де зустріли повномасштабне вторгнення?

- Я живу в Ірпені. 24 лютого 2022 року зустрів повномасштабне вторгнення саме там. Напередодні вів корпоратив, додому повернувся пізно й міцно заснув. Коли все почалося, дружина метушилася, нервувала, будила мене: «Прокидайся, треба щось робити». Я був сонний і не зовсім розумів, що відбувається. Але перші вибухи одразу привели до тями – буквально в декількох кілометрах знаходиться аеропорт Гостомель.

Я евакуював сім'ю у більш безпечне місце – до батьків. Ну, як безпечне... Це також була Київська область. Там вступив у ТрО, возив гуманітарку в Ірпінь, помагав відновлювати свій зруйнований квартал, організував охорону. До нас часто приїздили різні міжнародні делегації, як-то Шольц, Макрон, Драгі... Але бачте, яка іронія: ми з дружиною дуже довго обирали будинок, де б хотіли мешкати. І здавалося, що знайшли його, те саме місце – найбезпечніше в Ірпіні. Поряд військовий госпіталь, військова частина, класна інфраструктура. І якраз у це «найбезпечніше місце» 24 лютого прилетіло найперше. Мій район було сильно зруйновано. У будинку жили окупанти – двері виламали, все догори дриґом...

- Виходить, це й стимулювало долучитися до війська? Чи правильно розумію, що до Великої війни ви взагалі не проходили військову службу й тим паче не мали бойового досвіду?

- Гадаю, що так. Але питання було не в будинку, а в безпеці сім’ї. Я хотів їх захистити. Щодо бойового досвіду, то його у мене справді не було. Проте, навчаючись у КПІ, закінчив військову кафедру. По ВОСу – зв'язківець, однак виконую тепер зараз дещо інші завдання.

- До «Сталевого кордону» ви були у ТрО. Якісь бойові завдання виконували?

- Я б не назвав це бойовими завданнями. Здебільшого ніс службу на блокпостах і багато навчався як будувати бліндажі, хибні позиції тощо. Ці знання мені направду згодилися. Зараз я вже знаю набагато більше, передусім, як облаштовувати лінію оборони.

- А до бригади як долучилися?

- Якщо чесно, то методом тику (сміється). Просто гортав в Інтернеті різні анкети з пропозиціями й вирішив, що, мабуть, це воно. Я навіть не очікував, що зі мною так швидко зв’яжуться. Увечері відправив резюме, а уже вранці наступного дня задзвонив мобільний: «Романе, запрошуємо вас на співбесіду».

Я приїхав, пройшов ВЛК і приступив до служби. Тоді стався один комічний момент: мені видали погони, я їх прикріпив, але... задом наперед. Скільки так ходив по частині не згадаю, але довго. І от зустрічаю офіцера, він глянув на мене і сказав: «Господи, хлопче, не ганьби нас, переверни вже ті погони!».

- Ви кажете, що одразу стали до служби. А навчання?..

- Навчання були. У Франції. Мене туди відправили як офіцера розвідки. Але це були навчання розвідки... танкового батальйону (сміється). Тим не менш, усе пройшло дуже круто. Пробув я там близько місяця. І знаєте, те, як це влаштовано у французькій армії, ну, це справді «вишак». Французи передали нам великий досвід. Хоча цей досвід був взаємний, ми також багато чого їх навчили. Наприклад, їх чи не найбільше цікавила тема безпілотників. Я повернувся в Україну, а за кілька тижнів вийшов на своє перше бойове завдання.

- Де саме?

- У Донецькій області.

- Що пам'ятаєте з тих днів?

- Спочатку я був офіцером розвідки штабу, тобто не залучався безпосередньо до роботи в «полі». Але мій командир батальйону знав, що у мене є певний досвід роботи з відео, тому доручив мені зняти сюжет. Моїм першим бойовим завданням було прикриття групи, і саме тоді, маючи камеру GoPro, я відзняв, як ми працювали з мінометом. Після цього мене залучали до таких завдань, я виконував функції супроводу та одночасно фіксував відеоматеріали.

Згодом мені запропонували посаду заступника застави з персоналу, тобто відповідального за морально-психологічне забезпечення. Але хитрим способом переконали тимчасово взяти на себе обов’язки начальника застави, обіцяючи згодом перевести. Не перевели (сміється). Тож я очолив заставу. Вона поступово розрослася до зведеного підрозділу, бо якщо проста застава це близько 30 людей, то в мене – 70. 

Зараз я вже чітко розумію, як виставляти позиції, як налаштовувати роботу, організовувати прикриття, супровід, повітряну та наземну розвідку. Іноді мої заступники навіть трохи ображаються – настільки я все контролюю. Жартують, що не можуть відпустити мене навіть на лікарняний, бо тоді їм доведеться самим приймати рішення. Вони звикли, що я все продумую, вирішую і контролюю.

-  Де ще були, окрім Донеччини?

- Наш підрозділ виконував завдання на Харківському, Чернігівському та Сумському напрямках. Саме на Харківщині відбулося найбільш ґрунтовне злагодження, адже ми працювали там близько 10 місяців. Це був наш закріплений район, де ми розуміли: стоїмо тут надовго.

Ми збудували багато фортифікаційних споруд, налагодили повітряну розвідку та ефективну протидію ворожим дронам. Наші фахівці РЕБ і оператори анти-дронових рушниць забезпечували безперебійну роботу наших «пташок» та захист піхоти від загроз із неба. Була впроваджена чітка система ідентифікації «свій-чужий», що дозволяло миттєво реагувати на присутність ворожих БПЛА – або збивати їх, або подавляти засобами РЕБ.

Саме в Харківській області сформувався кістяк нашого підрозділу, який і сьогодні продовжує виконувати бойові завдання.

-  Яким було ваше найважче завдання?

- Найскладніше завдання будь-якого командира – ухвалювати рішення та згодом запитувати себе, чи воно було правильним. Вибір – кого відправити на завдання, а кого ні – це відповідальність. Я намагаюся особисто супроводжувати й координувати хлопців на всіх етапах. Але після певних ситуацій мені чітко дали зрозуміти: маєш трохи пригальмувати. На тобі тримається багато процесів, і якщо, не дай Боже, з тобою щось станеться, підрозділ випаде на довгий період.

- Як у вас із вищим командуванням, наскільки вільними є у свободі дій?

- З теперішнім командиром у мене дуже добрі стосунки. Він бачить, який об'єм роботи виконую я, мої хлопці, а тому йде назустріч і багато в чому допомагає. Велика йому за це дяка. Зазвичай ми намагаємося ретельно, до дрібниць усе обдумувати. Втім, буває і таке, що обдумувати ніколи, тож робимо «на характері». Тобто, без будь-якого плану, і воно працює.

- А який ви начальник – вимогливий, людяний, суворий, помірно агресивний?

- Я завжди намагаюся бути добрим начальником. Буває, що підлеглі цим користуються. Маю вже п’ять доган, але це не змінює мого ставлення – я справді люблю свій особовий склад. Наприклад, щодо відпусток, для мене принципово, щоб спершу їх отримали всі мої підлеглі, а вже потім я. От якби не це інтерв’ю, то я б не зміг вирватися на пару годин додому. Востаннє я там був ще в липні.

Через службу я, мабуть, не найкращий сім’янин. Помешкання пошкоджене, потребує відновлення, і весь цей тягар ліг на плечі моєї дружини. Це важко для неї, і я це розумію. Тож з одного боку – фронт, відповідальність за людей, а з іншого – вдома накопичуються проблеми... Але найбільше болить, що мене немає поруч із донькою. Вона пішла в перший клас, у неї випадають молочні зуби – це щасливі моменти, а я все пропускаю.

- Розкажіть про ваших побратимів? Хто вони, переважно люди з цивільного життя чи є професійні військові?

- Я знаю про побратимів усе. І найбільше тішить, що вони довіряють мені свої історії. Я знаю, коли у когось народжуються внуки, і коли в сім’ї проблеми. Найстаршому бійцю в нашому підрозділі 56 років, наймолодшому – 21. І це не заважає триматися разом.

Середній вік нашого підрозділу – приблизно 35-40 років. Але якщо подивитися за напрямками, то різниця відчутна. В наземній розвідці – молодші та витриваліші хлопці. У повітряній навпаки, більше досвідчених бійців, є оператори, яким 52 роки. У радіоелектронній розвідці служать і молоді, і старші, а нашому вибухотехніку днями виповнилося 56.

В цивільному житті він був ювеліром – працював з алмазами, виточував їх до ідеалу. А зараз «виточує» вибухівку. Можливо, робить це не так швидко, як хотілося б, бо звик до максимальної точності, але повірте: якщо береться за справу – ворогу не позаздриш

- Ювелір...

- Так, наш підрозділ – це люди дуже різних професій. Хтось до війни займався фітнесом і мріє вступити до університету фізичної культури. Хтось працював у полі та хотів стати фермером.

Недавно ми збили дрон, це зробив мій водій звичайною гвинтівкою, точним пострілом у відсік двигуна. То він взагалі-то мисливець. Мій заступник до служби шив жіночі сукні та трикотажні вироби. Ну, а я – ведучий. У кожного була своя історія, але тепер усіх нас об’єднує одна мета.

На всю групу я єдиний офіцер, в нас немає кадрових військових. Наші бійці – це люди, які підписали контракти та продовжують воювати. Хтось із них буде офіцером. Ми не мислимо шаблонами.

- Що мається на увазі?

- Те, що працювало кілька місяців, може стати неефективним. Наприклад, дрони, які ми збивали влітку, вже модернізовані…. Ворог вдосконалює тактику: саморобні вибухові пристрої на дронах – усе еволюціонує, і ми маємо відповідати. Ми теж швидко вчимося, бо іншого вибору у нас немає.

- Ми вчимося і ворог вчиться...

- Вірно. Ми змінюємося щодня і так само змінюється ворог. Йде постійний обмін: ми застосовуємо щось нове – він це підлаштовує під себе, доробляє і використовує проти нас. Водночас ми спостерігаємо за його методами, аналізуємо, адаптуємося, вдосконалюємось.

Західні партнери уважно стежать за цим протистоянням – війна стала полігоном для новітніх технологій. Щодня на полі бою застосовують нові дрони, нові види боєприпасів, системи боротьби з безпілотниками.

Можливо, прозвучить жорстко, але зараз піхота – це своєрідна приманка. Бійці тримають позиції, а по них летить усе: артилерія, дрони, керовані снаряди. Сьогодні піхотинець – це справжній «сталевий» чоловік, який протистоїть найновішій зброї.

- Зараз ви на Сумщині... Як часто російські ДРГ намагається прорвати кордон?

- Наш підрозділ перебуває на Сумщині з вересня минулого року. Проривів ворожих ДРГ на нашій ділянці не було, але обстріли тривають. З грудня значно почастішали зальоти ворожих БПЛА, особливо таких, як «Гербера» та «Шахеди». Помітна нова тактика: спочатку запускають «Гербери», які виконують розвідку й водночас діють як фальш-цілі перед атакою «Шахедів».

Останнім часом ворог почав нашпиговувати «Гербери» вибухівкою. У носовій частині встановлюють осколково-фугасний заряд вагою до 5 кг, додатково начинений шрапнеллю. Такі дрони літають уздовж державного кордону, виманюючи наші підрозділи на вогонь. Ці БПЛА мають дальність польоту близько 200 км, оснащені бензобаками на 10 літрів і коштують відносно недорого – у межах 2-3 тисяч доларів. Часто вони падають на ворожій території за 500-600 метрів від кордону, і самі окупанти їх не забирають, бо знають, що ті можуть бути заміновані.

Тому ми стараємося збивати такі цілі на відстані щонайменше 5 км від держкордону – це дозволяє уникати демаскування наших позицій і завдавати вогневі ураження із безпечнішої дистанції.

- Наскільки наш кордон надійно нині захищений?

- Говорити про повну надійність не доводиться, ворог завжди має можливість завдати удару. Зокрема, десь до грудня минулого року була висока інтенсивність обстрілів керованими авіабомбами (КАБ). Від них не рятує ні бетонний ДОТ, ні дерев’яний бліндаж – ударна хвиля та уламки знищують усе навколо. Але ми також не стоїмо на місці. Наносимо глибинні удари по скупченнях живої сили противника, його складах боєприпасів та інших важливих об’єктах.

- А є якісь ознаки, що ворог готується до атаки?

- Посунути в бік Сумщини? На нашій ділянці не спостерігаємо ознак формування противником ударного кулака. Однак ворог постійно проводить ротації, укріплює свої позиції, зводить нові фортифікаційні споруди та активно веде розвідку.

- А що у нас з фортифікаціями?

- Держава збудувала велику кількість бліндажів на відстані 8–10 кілометрів від кордону, і це, безперечно, плюс. Але є й мінуси.

- Які?

- Багато з них розташовані просто у відкритому полі. І коли надходить команда «заселитися», виконуєш наказ, але в голові крутиться думка: а якщо просто зараз щось прилетить?.. Вибір, втім, завжди є: можна викопати додатковий бліндаж у 100 метрах у посадці…

- Чого зараз не вистачає найбільше?

- Людей і зброї. Але більше людей. А ще... Не вистачає терпіння. Тому що дехто говорив на початку, що ця війна на кілька днів, максимум – на кілька тижнів.

- Ви у це вірили?

-  Мушу зізнатися, що так. Коли я був у Франції на навчанні, то думав, що не встигну навіть постріл зробити. Але не закінчилося насправді нічого. І не закінчиться. Ця війна надовго – назавжди. Тож готуватися треба кожному, готуватися ще зі школи. Я не маю на увазі якісь серйозні навчання, хоча б морально...

- Яка зброя нині ефективна?

- Та будь-яка. Наприклад, кулемет ДШК, випущений ще у 1933 році, досі чудово виконує свою роботу – збиває дрони, розриває ворожі позиції. Були випадки, коли наші дрони, як-от «Вампір» чи «Кажан» (росіяни їх називають «Баба-Яга»), поверталися з пробитими пропелерами та бортами. Але це були не кулі, а щось інше – ми знаходили навіть наконечники стріл. Тобто наш противник, не маючи достатньо засобів боротьби з БПЛА, буквально збиває їх з луків. Виявляється, навіть зброя, якій тисячу років, у сучасній війні може бути дієвою…

Нещодавно нашу позицію атакували дрони на оптоволокні. Ми швидко відреагували: вже на другий день виставили кілька постів зі звичайними гладкоствольними помповими рушницями, вибрали правильний напрямок і почали збивати. За день знищили чотири дрони, наступного – ще більше. На третій день ворог змінив напрямок. Цей випадок ще раз доводить: навіть мисливська рушниця може бути ефективною зброєю.

- Що б ви порадили тим, хто зараз розглядає можливість стати частиною Сил оборони України, беручи до уваги ваш досвід?

- Та що я можу порадити... Хіба що не боятися. Не варто думати, що от сьогодні тебе призвали, а вже завтра на «м'ясо відправлять». Це не так. У нашій бригаді таких випадків точно не відбувалося і не відбудеться. Я розумію, що у людей можуть бути побоювання, що їх направлять у ДШВ, що насправді є великою честю. Але якщо людина хоче стати прикордонником, усе просто: достатньо набрати номер, приїхати до нашої частини, де працює центр рекрутингу. Там проводять співбесіду, після чого зв’язуються зі мною, щоб уточнити, які посади вільні. Якщо все підходить, людина займає свою посаду.

Зараз нам, окрім пілотів і наземних розвідників, дуже потрібен кухар. З липня у підрозділі немає людини, яка б готувала для бійців, і це відчувається. У нас був чудовий кухар – «Балу». Він не просто готував смачно, завжди даючи багато м’яса, а й створював особливу атмосферу. Але через хворобу він змушений був перевестися в тил, і ми зрозуміли, наскільки незамінною є ця, здавалося б, проста цивільна професія. В армії немає другорядних спеціальностей – кожен важливий.

- На початку розмови ви казали, що навіть попри війну залишаєтеся стендап-коміком, мовляв, таке не втрачається з часом. Можете якийсь жарт «вистрілити» без підготовки?

- Я не хочу, щоб Путіна вбивали. А хочу, щоб йому облаштували в'язницю, наприклад, десь на острові Зміїний. Щоби весь острів засадили вербами, калинами, щоби на кожному дереві повісили портрет Степана Бандери, щоб цілодобово там звучав гімн України. І щоб Путін наприкінці своїх днів зірвав гроно калини, підійшов до верби й заспівав пісню Вєрки Сердючки «Ніхто мене не любить, ніхто не приласкає, піду я у садочок – повішусь на вербі».

- Ви згадували про донечку. Про що говорите з нею, коли є така можливість, і що вона розповідає вам?

- Напередодні інтерв’ю я ненадовго зміг побачитися з рідними. Говорив з Домінікою, зі своєю донею. Сподіваюся у березні піду і я нарешті у відпустку. Так от, доня сказала, що якщо мене раптом не відпустять, то вона зателефонує командиру і проведе з ним дуже серйозну розмову.

- Як вас змінила ця війна? І яка ваша мрія, чим займатиметесь після?

- У мене досить типова мрія насправді: живим повернутися додому. А взагалі, як керівник підрозділу, мрію про те, щоби зібрати усіх і сказати: "Хлопці, цей місяць ми більше не скидаємося на потреби підрозділу, ми скидаємося на великий банкет!". І щоб через якийсь час мені подзвонили побратими зі словами: "Рома, друже, у нас все круто, ми вдома!". Я мрію, щоби у "Качана" відросли два пальці, які він втратив на Харківщині. Щоби "Дюк" став мером Бударок. Щоби «Фантомас» знайшов свою другу половинку і пішов з нею в театр на «Конотопську відьму». Щоби "Балу" влаштувався на роботу, про яку завжди мріяв, і щоби в нього все було добре з ногами. Щоб "Гордон" перестав вживати заспокіливі й нарешті зрозумів, що його міномет не обстріляє. 

Чим займатимуся конкретно я? Поки не знаю. Чи далі буду військовим? Мабуть, ні. Зрештою, і тим, чим займався до 24 лютого 2022 року — ведучий, стендапер — теж не зможу. Найперше хочеться простого щастя. Хочеться бути поряд з дружиною і донечкою — бачити як вона росте. Ну, і щоби нарешті з мене військове майно списали.

Поговорив Мирослав Ліскович. Київ

Фото Кирила Чуботіна