За три роки нас стало менше, та тепер ми маємо досвід і знання
«Залиште собі по комплекту цивільного одягу, при найгіршому розкладі хоч хтось із нас має вибратися».
Тиша. Я дивлюсь на стиснені потріскані побілілі губи людини поруч. Дивлюся в очі, які блищать чи то від температури, чи то від сліз. Здається, що зараз у цій тиші хтось закричить і тоді кричатимуть усі вголос, і від того крику стеля і вся будівля рухне на нас. Натомість протяжно, з переливами і зітханнями, лунає хропіння з кутка, де поруч із трубами було доволі тепло, що давало змогу забутися уві сні. Дядечко прийняв хороброї води і спав сном, з якого вертаються з філософським спокоєм, а не розгубленим, розібраним станом свідомості, наче людина кожен раз заново намагається прийняти нову реальність.
Я шукаю гідазепам для того, кого невпинно трясе, і щось до крові штрикає мене в долоню. Цим предметом виявляється голка дикобраза з гірської стежки на півночі Ізраїлю. Заходять побратими, які повернулися з виїзду. Ми говоримо про походи, природу і я комусь дарую ту голку. Не памʼятаю вже кому.
В ті дні насправді мало в кого поруч була віра в якісь позитивні варіанти розвитку подій. Переважало прийняття того, що прийшов час перевірки на справжність декларованого. Чи не зречешся. Когось надія на межі з відчаєм змушувала шукати прихистку в групі – що доволі розумно в часи потрясінь.
Братику, з яким ми збирали ті голки дикобраза на стежці маршруту від моря до моря, скільки ти розраховував прожити на початку березня 2022-го – дні, тижні, місяці?
Якась мовчазна впертість звучала в деяких людях. Коли все, що кричало, смикалося, стискалося – перегоріло.
Когось, навпаки, зсередини запалювала суміш емоцій. Настільки сильних, що інстинкт самозбереження потопав під хвилями якоїсь містичної люті.
«Ми їдемо туди, звідки скоріше за все не повернемося. Ви можете відмовитися».
«По вас ще не прийняли остаточне рішення, але те, що пропонує... дічуха повна при тому, що у вас в наявності».
Тоді я лишила в нашому першому підвалі свої цивільні речі. Лишила рюкзак з документами, грошима і дивним набором найціннішого – як-то лапка полярної сови з Гренландії і камінчики з різних гір, морів і океанів. Мій побратим виживе в Ірпені й поверне мені рюкзак.
«… втрутився. Ви будете працювати з … і … Це вже схоже на щось реальне. Удачі!»
Замість Маріуполя ми опинилися на межі Київщини і Чернігівщини.
«Зніміть розпізнавальні знаки, замотайте чорним скотчем номери автівок. Ви їдете на зачистку. 2-3 дні максимум».
В ці дні почалися спільні операції нашого добровольчого підрозділу і ЗСУ на тому напрямку. Засідки на ворожі колони, які не закінчилися табличкою «загинули в нерівному бою», учасники будуть згадувати з посмішкою.
За три роки нас стало менше, але всупереч пафосно-трагічним фразам, усіх не повибили. І не всі з живих скурвилися.
Тепер ми маємо досвід. Знання. В тому числі й про те, що хоч як би ти собі уявляв новий етап війни – будуть моменти, які не врахуєш. Тож навичка швидко вчитися й адаптуватися – обовʼязкова.
Про те, що найважчі ситуації були обумовлені не лише зовнішнім тиском, а й неадекватним реагуванням на нього.
Що панікери і некомпетентні здатні накоїти стільки ж лиха, як і прямі агенти ворога.
І найслабше місце часто не в наших виснажених порядках, а в головах тих, хто за нашими спинами. Біда – коли ці люди ще й відповідальні за прийняття рішень.
А досвід і знання – непогане доповнення до мовчазної впертості або містичної люті.
реклама