Пам’яті мінометника Миколи Силка (позивний «Кіндер»)
Микола Силко служив у 33-й окремій механізованій бригаді: 22-річний юнак був командиром мінометної батареї. Він повернувся з Польщі, щоб стати на захист країни, і чотири рази ходив до військкомату - просився, щоб його мобілізували.
У підрозділі Микола був наймолодшим і тому отримав позивний «Кіндер». Побратими кажуть, що хлопець заряджав їх позитивом і навіть у найскрутніші моменти на фронті не панікував, не втрачав упевненості. А ще він писав поезію, мріяв про швидкісний байк, на якому зможе подорожувати після війни, був беручким до роботи, турбувався про двох своїх братів - старшого і молодшого.
Микола народився 20 квітня 2001 року у селі Залісся Камінь-Каширського району Волинської області. У сім'ї було троє синів, Миколу називали «Середній». Мама Героя пані Ірина розповідає, що хлопці стояли один за одного горою.
- Я синів, звісно, ніколи не била. Але якось, коли вже народився молодший, розсердилася за щось на Миколку, схопила його в оберемок і спересердя закинула на ліжко. Він тоді образився і каже мені: «Все, я твого найменшого сина глядіти не буду». І з того часу ми так і почали жартувати, що маємо Старшого сина, Середнього і Найменшого, - згадує вона.
Хлопець ріс допитливим, цікавився технікою.
- У нас є мотоцикл, колись ми їздили у Польщу на сезон і заробили на нього. То у Миколи цей мотоцикл був доглянутий, як лялечка. Він все казав: «Мама, я прийду з війни, то куплю собі швидкісний», - розповідає пані Ірина.
Після закінчення школи Микола навчався на електрогазозварника в училищі у Ковелі. Дуже захоплювався цією справою - і мангал сам зробив, і буржуйку (для сільської хати - дуже потрібна річ), і ворота зварив.
- У мене в синів, як то кажуть, руки з правильного місця ростуть, - каже мама.
Попри захоплення технікою, Микола кохався у поезії: вмів гарно декламувати і сам писав вірші. Вони, як каже пані Ірина, були юнацькими, щирими. Рядки з його вірша рідні викарбували на пам’ятнику, встановленому на могилі Миколи. Звучать вони пророче, так, наче він бачить і день сьогоднішній. Починається вірш такими словами: «Чуєш, Світе, не станемо на коліна…».
Микола повернувся до України після 24 лютого 2022 року.
- Як почалося широкомасштабне вторгнення, Микола був у Польщі на заробітках, працював будівельником. Я йому казала: «Не треба сюди їхати, бо тебе ж в армію все одно не візьмуть, ти ще малий, таких не беруть». А він мені каже: «А хто, як не я?» Мовляв, от дадуть повістку Юрі (це мій старший син), а в нього - молода дружина і донечка маленька. У мене ж, каже, немає жінки та дітей, я не маю ні перед ким зобов’язань, - згадує мама.
Спочатку Микола намагався бути корисним у тилу - варив «їжаки» на блокпости. Чотири рази ходив до військкомату, але його не брали на службу: казали, мовляв, ти ще ж малий, тобі ще рано. А наприкінці січня 2023 року вручили повістку, і 30 січня він вже поїхав з дому.
- Спочатку воював біля Роботиного, потім їх перекидали, і йому дали відпустку коротку - на 5 днів з дорогою. Потім ще раз приїхав у відпустку - відсвяткував Новий 2024 рік з нами, днів десять мав. Ми тоді його бачили востаннє, - каже пані Ірина.
Вона розповідає, що Микола був дуже веселим, про таких кажуть - душа компанії, романтик.
А ще Миколу вдома називали котячим татом, бо підгодовував бездомних чотирилапих. Було таке, що допоміг з’явитися на світ кошеняті у кішки, яка помирала. На передовій приручав їжаків.
- Ми його називали «Кіндером» - через його юний вік. Познайомився я з Миколою 19 травня 2023 року - перед виїздом безпосередньо в зону бойових дій. Цей день я назвав дорогою в безодню. Охоплювала якась така невизначеність, багато різних думок в голові. Не скажу, що нам було страшно, але щось було на думці таке, що постійно тривожило. Але коли до нас в машину сів Микола, все різко змінилося, цей молодий хлопець заряджав позитивом. Здавалося, що він вже там неодноразово був, в його очах не було страху, а навпаки - впевненість і позитив. Усю дорогу туди він нас розважав, розповідав анекдоти, кепкував з нас, а ми з нього. Складалося враження, що їдемо не на бойове завдання, а на якісь гульки в сусіднє село, - ділиться спогадами побратим Миколи Богдан.
Він згадує, як вони потрапили вже безпосередньо в зону бойових дій. І там Микола не розгубився, а навпаки - діяв впевнено і злагоджено.
- Дивлячись на нього, я, зі свого боку, також набирався впевненості в собі. Микола в нашому розрахунку, який складався з 4 осіб, був розвідником-далекомірником. Це людина, яка працює на геодезичному приладі, будь-яка його математична помилка призвела б до фатальних наслідків. Микола чудово розумів, що в нього немає права на помилку, і ніколи в його діях не було розгубленості чи паніки. Недарма пізніше його призначать командиром розрахунку, - зазначає Богдан.
Минав час, і побратими дедалі більше дізнавалися один про одного, тому що 24/7 були разом. В окопі за відсутності світла, інтернету і всіх благ цивілізації багато спілкувалися. Микола розповідав, чим займався до повномасштабної війни, як повернувся із-за кордону, щоб стати на захист держави.
- Слухаючи його розповіді, я ще раз відзначав для себе: от вони, герої нашого часу, бо цей 22-річний хлопець повернувся із безпечної Польщі, щоб піти на війну. Думаю, такий вчинок Миколи можна пояснити тим, що він був людиною із загостреним почуттям справедливості, готовністю до самопожертви заради інших, мав вроджене почуття патріотизму, - міркує Богдан.
І ще каже, що у юнака було добре серце, згадує його щиру посмішку.
- Микола, ти був великою і світлою людиною, а мені - як молодший брат. Дякую тобі за все, - каже побратим.
Щемливими спогадами про Миколу поділилася його подруга дитинства та однокласниця Каріна Тихонюк. Згадує, що хлопець був завжди на позитиві, посміхався і намагався щось вигадувати.
- Ми з ним проходили 11 років разом до школи, і з 9 класу сиділи за однією партою. Але не тільки разом гризли граніт науки, а й жили поряд, хата з хатою. То й дитинство провели вдвох. Рідні тоді жартували, що от станемо дорослими, надумаємо одружуватися, то поставлять шалаш на дві хати і гулятиме всім селом, - каже вона.
Згадує, як одного разу влітку принесли до хати багато зірваних кульбабок.
- Ну і кричимо собі: «Сніг, сніг!» Батьки це чують, але до нас не заглядають, бо ж граємося мирно, не б’ємося. А коли згодом зайшли, то оторопіли: уся кімната була повна того пуху. Просто нічого розгледіти не можна було за ним! Мама потім казала, що вони декілька днів хату провітрювали, - ділиться спогадом Каріна.
А ще згадує, як у 9 класі захотіли з однокласниками разом зустрічати Новий рік. Мама «Чорного» (таке було вуличне прізвисько Миколи) дозволила організувати це свято у них.
- Мама Миколи допомагала, а інші батьки за нами через вікно спостерігали (це ми вже дізналися пізніше). Мені треба було відкрити крабові палички. Микола тримає за два кінці цю упаковку, і перед тим каже іронічно: «Каріно, не забудь мені по пальцях пройтися». Я ж така «бабах» - і по пальцях таки Миколі вдарила. У мене шок, починаю кричати на нього, мовляв, чого він не тримав язик за зубами. А Микола просто сміється. Ми цю історію довго згадували, - ділиться однокласниця.
Також згадує, що дуже часто Миколу забирали з уроків, бо він швидко друкував тексти.
- Ніна Миколаївна завжди його відпрошувала, ну він, своєю чергою, теж когось відпрошував із собою. Частенько це був Максим Теребейчик. Той, мовляв, читає вголос, а Микола друкує - так вони казали вчителю. А ми, клас, знали, що просто Максиму на уроці лінь сидіти, - каже Каріна.
Вона згадує 10-й клас, як готували танець для випускників школи 2018 року.
- Ми танцювали вальс для них. Як зараз пам'ятаю, я танцювала з Миколою. В нас дуже гарно вийшло. І на випускному балу ми також були з ним в парі. Він відчував ритм і музику.
Однокласниця Наталя Савчук каже, що Микола був душею класу.
- Він активно підтримував усі шкільні заходи - від концертів до спортивних змагань. Його енергія та креативність надихали усіх. Він був ініціатором безлічі ідей. Я пам’ятаю ті миті, коли він жартома пропонував мені вийти за нього заміж — це завжди викликало сміх, адже ми ніколи не були парою, але він був справжнім другом, на якого можна було покластися. Одного разу він приїхав до мене серед ночі. Ми довго розмовляли, ділилися мріями та переживаннями. Ті розмови залишаться зі мною назавжди.
Миколи Силко загинув разом із двома побратимами 15 лютого 2024 року на Донецькому напрямку від ворожого авіаудару. Ще один побратим тоді дивом вижив. Похорон Миколи відбувся у червні 2024 року, коли вдалося повернути тіло. Впізнали хлопця по обвугленому хрестику - від удару поплавився навіть його жетон.
Мама Миколи, яка є майстринею з бісероплетіння, волонтерить разом з іншими членами своєї родини. Після загибелі юнака рідні назбирали на 22 дрони помсти - за кожен рік його життя. Їх відправили на фронт двоюрідному брату Миколи - оператору дронів Костянтину Юзвюку. Костянтин також віддав життя за Україну - помер від ран у госпіталі 18 липня 2024 року.
На вшанування пам’яті Миколи Силка і Костянтина Юзвюка їхні мами організували збір на авто для 110-ї бригади.
Шана Герою!
Фото з родинного архіву
