У новому випуску проєкту «Командири нашої перемоги» – офіцер командного пункту штабу 16 окремої бригади армійської авіації «Броди» Володимир Попелишин. Від його рішень і дій особового складу залежить успіх кожної бойової операції армійської авіації. Володимир Попелишин став на захист країни ще 2014 року. За його плечима – запеклі бої за Донецький аеропорт у небі. Початок повномасштабного вторгнення РФ зустрів на Київщині. Докладніше про бойовий шлях командира – далі в інтерв’ю.

- Ви керівник групи бойового управління. Розкажіть, що це означає, чим займаєтеся і чому ви такі важливі.

- Авіація – це не тільки пілоти і засіб, який літає, повітряне судно, але й комплекс заходів, без яких просто так повітряне судно не злетить на виконання бойового завдання. Є різні допоміжні функціонали, щоб були вдале виконання бойового завдання, влучне попадання по цілі та безпечний відхід з місця удару. Тому створені такі групи управління, як наша, в армійській авіації.

- Тобто це і технічний стан, і заряджання боєприпасами?

- Якщо це комплексна група, туди входять офіцери інженерно-авіаційної служби і різні допоміжні засоби для запуску вертольотів і літаків...

- Ще розвідка, напевно.

- Розвідка – це вже про передові цілі навідників, вони теж входять до складу груп бойового управління. Якщо будується комплекс заходів, якщо у нас є група ціла, спрямована на роботу майданчиків підскоку, наприклад, то туди входять багато інших офіцерів і військовослужбовців контрактної служби для успішного виконання завдання бойової авіації.

- А ваші й вашого особового складу які завдання?

- Якщо комплексна група, то це бойова зарядка повітряного судна, технічний стан повітряного судна, огляд, ремонт, заправка, його запуск, медевакуація також входить в обов’язки групи, яка задіюється на майданчику підскоку. Посаду, яку обіймаю, наші пілоти називають «очі на землі»: пілот у повітрі не настільки бачить поле бою, наскільки бачить людина, яка є на землі й безпосередньо на передньому краї біля противника. І от по радіозасобах ми передаємо пілоту, куди він має летіти, з якою швидкістю, яким курсом, коли має відстрілятися і куди відійти. Й екіпаж повітряного судна виконує ваші вказівки для безпечного заходу, удару й безпечного відходу. Якщо не буде такої людини, то просто не полетить авіація для завдавання удару.

- Звучить доволі просто, але це – титанічна робота, дуже багато процесів.

- Починаючи від вибору цілі, від вибору засобів авіаційного ураження, – це все передає навідник, який перебуває на передньому краї. Чим можна уразити, на яку глибину треба стрельнути з вертольота, щоб уразити цю ціль, чи можна підійти вертольотові до тої цілі, тому що є і в противника засоби ураження. Це все залежить від вибору цього передового навідника: якщо від подасть нормально, якісно вибере ціль, і характеристики цієї цілі будуть відповідати засобам авіаційного ураження, думаю, що це відсотків 70 успішного виконання завдання.

- Ви стали на захист країни ще в 2014 році, які тоді завдання були перед вами?

- 2014 рік дуже відрізняється від 2022 року тим, що сильно пішло вперед технічне забезпечення. У 2014 році ми могли і по радіостанціях поговорити з екіпажем більш-менш безпечно, і навести так по радіостанції, що екіпаж відстрілявся і відійшов, – тепер цього не зробиш. У 2014 році не було такого широкомасштабного наступу, він був більш локальний, районний, можна було підійти ближче. Мені здається, що в 2014 році було трошки легше воювати.

- Які тоді завдання виконувала бойова авіація?

- Найважчі. Наприклад, Донецький аеропорт відбивала наша армійська авіація, Луганський аеропорт теж відбивали в 2014 році, зайняли і тримали оборону, стратегічний аеродром був у Краматорську наш, от ми з нього також вилітали, здійснювали удари. Тоді було більше простору, більше можливостей.

- Що вам запам’яталося із цих складних операцій?

- Це був досвід, який дуже знадобився мені в 2022 році. По-перше, були відчуття ворожих ударів, у 2022 році це було вже не новиною для мене. Із 2014 до 2018 року ми постійно перебували на лінії зіткнення з ворогом, на передній лінії, за нами були закріплені бригади, куди ми їздили, дивилися підходи вертольотів, де безпечніше підійти, куди вдарити, їхні цілі розглядали. Це був 2014 рік, це була стаціонарщина така, а тепер усе в русі й міняється набагато частіше.

- Як ви адаптуєтеся до цього, бо ви сказали, що раніше це все було безпечніше, тобто зв’язок?

- От нам, наприклад, перекрили радіозв’язок, треба по-іншому виходити, вирішувати це питання. Значить, ми перед тим облітуємо цілі, які хочемо вразити, все повністю про них дізнаємося, характеристики, чим можна буде вразити, а далі використовуємо нашу бойову авіацію вже без радіоефіру. Перед тим їм все віддаємо, що тільки можна було, але також під час удару перебуваємо в районі маневру, тобто там, де йдуть пуски ракет. Тепер ми підтягнули програми цілі, де бачимо, як летять вертольоти, і вертоліт бачить, де ми стоїмо, у прямому ефірі, в онлайні.

- Тобто це постійній технічний розвиток.

- Так, якщо в 2014 році ніхто не знав, що таке «мавік», квадрокоптер, то тепер солдат себе не почуває повноцінним без нього.

- А вони також пов’язані з вашою роботою?

- Так, ми ж облітуємо цілі, розглядаємо, характеризуємо їх, видаємо дані, де діє РЕБ, де його немає, де краще підійти вертольоту, де безпечніший буде прохід, де підхід безпечніший, – це все напередодні удару визначається.

- Напередодні повномасштабного вторгнення ви з особовим складом вирушили на навчання. Як це було?

- Це було 15 лютого, я так зрозумів, що це було одне з перших, а можливо, і перше бойове розпорядження командування Сухопутних військ. Пам’ятаєте, у 2022 році РФ  зайшла в Білорусь, щоб робити спільні навчання з ними, накопичила там особовий склад, військо, і тоді вже аж пішла широкомасштабним вторгненням на нашу Україну. Але вони все це робили під егідою навчань. От у них були навчання, і ми паралельно робили свої навчання. Було підписано, напевно, перше бойове розпорядження командування Сухопутних військ, щоб відрядити групу бойового управління й організувати майданчик підскоку вертольотів у населеному пункті, у Києві.

- Але ви не розуміли, що буде повномасштабне вторгнення?

- Я вам скажу, багато хто не розумів. Ми виїхали і мали зі собою боєприпасів по 120 патронів до автомата і все, більше нічого.

- Оці навчання відповідали тому, що відбувалося далі?

- Ви знаєте, самих навчань ми і не застали, тому що, прибувши в Київ 15 лютого вночі, нас зустріли, показали місце розгортання нашого польового базового табору, ми розгорнулися, 16 числа прийшов наш старший з управління армійської авіації, розказав нам дещо, ми вибрали з ним майданчик, де будуть стояти вертольоти. Це вже займало час, поки розгорталися, 17 числа почали облітувати цей майданчик. Що таке обліт майданчика? Це захід вертольотів з посадкою, пари вертольотів з посадкою, потім їхній злет і відхід з майданчика (це було вже 17 числа). А далі було отримання боєприпасів, озброєння, їхня підготовка до застосування тих самих боєприпасів і все – от вам 24 лютого.

- Наскільки ви були готові, також морально, щоб відповідати на цей виклик?

- До кінця якось не вірилося, що в ХХІ столітті може бути таке широкомасштабне вторгнення в центрі Європи, що може бути взагалі така війна, що в когось розуму вистачить до того. Як виявилося, вистачило. Але ми, у принципі, були готові до того.

- Як розгорталися події далі?

- Ми розгорнули польовий базовий табір у Києві. Якраз на такій пересічній дорозі, якою постійно їздила одна машина, і один раз я сказав: зупиніть цю машину, перевірте документи водія. Вони зупинили машину, він вийшов, привітався з нами, я подивився на документи, зі мною був офіцер, який мав знайомих у Міністерстві внутрішніх справ, його по базах даних «пробили» – наче нормальний хлопець, звати Сергій, він з нами почав контактувати. Бачачи, до чого вся ситуація приводить, він усе більше і більше з нами контактував. 22–23 лютого в Києві вже починається видача зброї цивільному населенню, він прийшов до мене і питає, що нам робити. Ми почали його вчити, як користуватися зброєю (він сам з територіальної громади Києва, і формувалася водночас ТрО). Їхнє ТрО ми залучили в свою групу, і вони нам багато допомогли в подальшому.

24 лютого о другій годині ночі до мене передзвонив командир частини і сказав, що щось планується нехороше. Він був у нас 22 числа, побачив усе, як у нас стояло на майданчику, і каже мені: порозтягай возимий боєкомплект свій і паливозаправники в різні боки, а якщо буде можливість, то забирай із землі невозимий боєкомплект (у мене було 25 тонн боєприпасів авіаційного ураження). Від пів п’ятої ми були в укритті (від нашого табору відійшли) до за п’ятнадцять шоста. Потім люди почали нервуватися, кажуть, треба митися, снідати, повертатися у табір. Ми за п’ятнадцять шоста повернулися в табір, я знову вийшов на зв’язок з командиром, кажу, що у нас все тихо, нічого немає, він відповідає: добре, що тихо, наче минулося. Я тільки поклав слухавку, вийшов на місток між машинами і причепом і чую – приходить по три, по чотири...

Десь близько восьмої години до мене був дзвінок з командування, щоб прийняти першого пораненого, евакуювати і розмістити екіпажі вертольотів, які стояли на аеродромах базування в Києві. І пішла у нас «карусель». Що це означає? Пара вертольотів сідають, ми їх заправляємо, заряджаємо – і відлітають, за ними заходить друга пара, теж заправляється, заряджається – і теж відлітають. І  «карусель» – це вони йдуть по колу завжди через майданчик підскоку. Яка роль майданчика підскоку? Скоротити час заправки, зарядки і самого польоту від удару до удару, чим ближче буде майданчик підскоку до ведення бойових дій, тим менший термін виконання наступного удару. І ми досить-таки багато заправили і зарядили вертольотів у перший день війни.

- Скільки це могло бути за день, скільки часу треба, щоб повноцінно зарядити вертоліт?

- З людьми, які були в мене, 36 чоловік, повноцінно і швидко не могли справитися. Тому я й казав, що нам ТрО помогло дуже сильно. Навіть самі льотчики дивувалися, як то цивільні люди беруть в руки ракету, біжать до вертольота і заряджають.

- І таке було?

- Так, вони своє ТрО зайняли ділом таким, що і нам приносило користь. Ми справлялися, і зарядка, ну в один вертоліт 40 некерованих ракет треба зарядити, плюс дві тонни авіаційного гасу. Нам ішло на пару 20–25 хвилин зарядки.

- І скільки таких зарядок за день?

- 7–8–10 могло бути.

- Російська авіація тоді летіла потоком і мала перевагу. Завдяки чому нам вдалося вистояти?

- Вони летіли потоком і мали на меті цим ударом знищити всю авіацію бойову. Вони на 100 відсотків були впевнені, що їм це вдалося. Але перший поранений наш був від того моменту, коли наш вертоліт появився над Гостомелем і розрядив там в їхні стоянки, де вже були їхні вертольоти розкопочені, де інженерний склад їхньої служби ходив, і охорона ходила по стоянках. Наш вертоліт зайшов туди і відстріляв по них.

- А вони були впевнені в чому?

- Що все – немає авіації взагалі в повітрі. Відстріляв наш вертоліт, правда, у нього все, що було в руках у них, але відійшов вертоліт. Було поранено льотчика-оператора. І тоді вони зрозуміли, що не все пішло за планом. Коли армійська авіація вдарила і по Гостомелю і била по всіх колонах, які йшли в напрямку з Білорусі на Київ, майже всі колони були обстріляні армійською авіацією, вертольотами. Можливо, хтось і був, хтось і знав, що настане така ситуація, що буде повномасштабне вторгнення, а хтось не знав, але весь цей комплекс заходів, які були сплановані нашим керівництвом Збройних сил України, Сухопутних військ, допоміг нам у тому, що ми спромоглися вистояти в оці перші дні, дати потужний відпір окупантам.

- Коли ви бачили знищення російської авіації, результати вашої роботи, що відчували?

- Я був трошки гордий за себе, за свій особовий склад, що  зміг-таки виконати поставлені завдання без жодних втрат і навіть без пошкодження нашої авіаційної техніки.

- Як ви підтримували особовий склад, координували їх в ці такі екстрені перші години, хвилини?

- Знаєте, зразу я побачив, хто з 2014 року брав участь у відбитті наступів, у відбитті агресії, а хто ні. Тому що після перших ударів по Києву помітив у деяких ступор, в інших зблідлі обличчя і закам’янілі ноги, довелося з кожним говорити, кожного налаштовувати на роботу. Дуже багато розмов було, без розмови, без обґрунтованих пояснень люди не вистояли б, вони психологічно зламалися б.

- Але вам вдалося їх мотивувати.

- Так, вдалося, і не тільки своїх, ТрО теж зі мною працювало  дуже якісно, і забрав усі екіпажі, які стояли в Києві, до себе, де було укриття, кожного зайняв. Вільні екіпажі займалися з ТрО, навчали їх володіння зброєю, якісь мінімальні вправи робили зі стрільби.

- Ще хотіла запитати про вашу роботу. Ви сказали 20 тонн боєприпасів, так?

- Двадцять п’ять.

- Це приголомшлива цифра, як ви із цим працювали?

- Я ж кажу, допомагали хлопці з ТрО, мої були всі зайняті  роботою, ніхто не мав жодної хвилини на якісь дурнички, навіть деколи не було часу передзвонити до своїх близьких, рідних. Тому що всі працювали і знали, для чого працюють: що нам потрібно вистояти і перемогти суто в перші дні. У нас був ще один майданчик, де була команда відійти, – відійшли. І всі боєприпаси, які там були, привезли мені. Київська операція протривала, по-моєму, до 8 березня, а 3 березня мені вже дали команду покинути місце. Але боєприпасів багато було, треба було щось з ними робити. І знову ж таки ТрО, ми з ними поховали всі боєприпаси, які потім вивезли.

- Як ви організовували свою роботу, враховуючи те, що майданчики підскоку – важлива ціль для ворога? Були випадки, коли екстрено доводилося міняти місце?

- Ми і міняли місце. Де був наш табір базування, стояли просто на відкритому майданчику. Після того як почався широкомасштабний наступ, нам довелося йти звідти, тому що і безпілотні літальні комплекси ворожі нас би побачили, це 100 відсотків. Ми поміняли два рази місце розташування буквально за 6–7 днів, а це купа тоннажу треба було перенести, перевезти.

- Окрім Київської операції, були ще якісь?

- Так. Я потім поїхав у 28 бригаду – відбивати Миколаїв. Ми тоді відбили Миколаїв і стабілізували лінію оборони. Далі – в 95 бригаді операція, від початку і до кінця, аж до Кремінної я був. Із 95 бригадою теж важка операція. У 72 бригаді я був під Вугледаром, ще тоді Вугледар був наш. Тяжкі напрямки.

- От коли ви кажете «важкі операції», то що для вас у них є найважчим?

- П’ять-шість ударів на день, на яких ти повинен бути, і під час наступу, і взагалі це важко, бо цілі міняються дуже швидко, майже нема стаціонарів. І от вибрати ціль – це так само узгодження. Погодження з командиром бригади, з командирами батальйонів, щоб випадково не попасти десь у свої війська, тому що йде постійна зміна лінії бойового зіткнення, за якою також слідкувати потрібно. І от шість ударів на день – це просто наприкінці дня ти вже нічого не хочеш, тільки десь впасти і відпочити, незважаючи на те, що збоку падають снаряди навіть.

- На вас відповідальність і за життя екіпажу, який піднімається. Як відчуваєте цю відповідальність?

- Вірите, слава Богу, жодної втрати на своєму напрямку не мав, але переживаєш кожен раз, як уперше.

- Бажаю, щоб і далі так було, щоб усі пілоти й екіпажі завжди поверталися цілими. Чи була ситуація, коли ви на зв’язку з пілотом і, щоб зняти напруженість, жартуєте?

- Так, і не тільки, і на підготовці жартуємо, і під час польоту жартуємо, і під час повернення жартуємо. Не жартуємо тільки в момент, коли заходимо на бойовий. Тоді вже все там має бути чітко, розраховано до мілісекунди. Коли цю кнопку натиснути, коли мають ракети вийти, уже не до жартів. Але коли він відстріляв і на відході, і ти бачиш, що все нормально, все безпечно, за ним ніхто не женеться, там «ефпіві» якась чи «орлан», можна вже знову жартувати.

-  Бували й інші випадки?

- Так. Коли на моменті пуску ракет прилітає fpv-дрон, усе, відворот іде, і ти вже слідкуєш за тим дроном і кричиш у  рацію (хоча того не можна робити): «За вами женеться дрон!», починає відвертати і відлітати, а ти супроводжуєш і розказуєш, де він є, чи доганяє, чи ні. Але навіть у такій ситуації потрібно зберігати спокій. Тому що будь-який неправильний рух може призвести до його падіння, а за це будеш відповідати ти, тому що він пішов під твоє управління, ти ним керуєш.

- Серед уражених цілей є та, якою пишаєтеся?

- Ну, у нас переважно окопи, піхота, легко броньовані цілі, майже завжди є ураження, перехвати, є робота. Було б тяжкувато без нашої авіації. Навіть стримати ворога вдається дуже прекрасно. Хочу, щоб хоча би збільшили дальність польоту ракет на кілометр, і тоді буде в нас усе добре. Якщо ми збільшимо на кілометр дальність ураження ракет, то ворога, думаю, можемо здолати.

- Скажіть, а з яким озброєнням вам доводилося працювати, як адаптуєтеся до нового?

- Однозначно, нам західні партнери допомагають. Ми вже свої боєприпаси відстріляли, користуємося іноземними зразками озброєння. Їдемо в ту країну, яка надає нам допомогу, нас інструктують, нам показують, як вона працює, куди вона може долетіти, які її характеристики. І все одно ми тут далі її удосконалюємо, пробуємо інші способи і методи її застосування, щоб збільшити дальність польоту. І в нас це виходить, причому західні партнери дуже здивовані, що у нас виходить збільшити, а вони не знали навіть того.

- Як ви оцінюєте рівень нинішньої української авіації, що вдалося здобути, змінити, а чого ще не вистачає?

- Є вже напрацювання, ми вже чітко вказали своїм іноземним партнерам, що нам потрібно, чого не вистачає, над чим теж ведеться кропітка робота. Чого досягнули? Я вам скажу про свою бригаду. Думаю, що наша бригада, 16-та, виконала свої завдання настільки чітко та без усіляких зауважень, що мого командира бригади призначили командувачем. І вважаю, що  почують про 16 бригаду ще не раз, є в нас деякі напрацювання та варіанти.     

- Але це поки що сюрприз для ворога?

- Так.

- Якою бачите українську авіацію майбутнього?

- Хотілося б бачити її безпілотною, щоб пілот сидів на землі, керував апаратом, який у повітрі; щоб сім’ї дочекалися своїх батьків додому, щоб не гинули льотчики, люди в таких повітряних боях, як-от тепер.

- Ви ставите собі запитання: що я зробив би по-іншому?

- Звичайно, а інколи навіть не маю відповіді.

- Бо інакше неможливо було?

- Так було в мене: от кінець Київської операції, мені надходить команда покинути групу, завантажити екіпажі вертольотів і особовий склад інженерно-авіаційної служби в три вертольоти, сісти з ними, бути за старшого та в точку базування відійти. Я ніч не спав, дзвонив до командира, з ним спілкувався, сказав, що виконаю цей наказ. Але так і не виконав його, не знав, що сказати своєму особовому складу, з яким перед тим розмовляв постійно і казав, що ми єдина команда. Я просто не сказав їм і не виконав той наказ.      

- Тобто якщо ви бачили, що це неможливо, ви відстоювали?

- Так, відстоював. Командир сказав: «Володю, ти офіцер, ухвалюй рішення своє, ми, якщо щось, у тому-то місці, проривайся». Я так зрозумів, він, зі свого боку, дав мені добро залишитися зі своєю командою, от. Ми вийшли нормально, без втрат, усі.

- Якщо порівнювати українську й російську авіації, які є сильні наші сторони, що маємо таке, чого нема у ворога?

- Тепер ведення бойових дій у мене асоціюється з повною імпровізацією. І в нас вистачає розуму, щоб зімпровізувати і ситуацію, взагалі не вигідну для нас, повернути в бік, вигідний для нас. Ворог не може навіть сподіватися на таке, пробує повторити потім після нас наші ж заходи – не вдається, не вистачає йому розуму для того. От ми збільшили політ нашої некерованої авіаційної ракети, ворог побачив, пробував повторювати за нами – попадав суто в передній край свій, своїх військ.

- Таки своїх?

- Своїх військ, 95 відсотків ударів по своїх військах, вони відмовилися від цього.

- Про авіацію, пілотів ми з особливою обережністю говоримо в цій студії, про те, на якому напрямку ви тепер, які операції виконуєте...

- Крайній напрямок мій був Харківська область, на Вовчанську, теж була непогана робота: за два місяці здійснив 60 авіаційних ударів. Думаю, це нормальний результат, ворога там зупинено, ситуацію стабілізовано.

- Це в який проміжок часу було?

- Серпень–вересень минулого року. Після того залучений був на завдання по повітряних цілях противника.

- Ворог постійно тероризує наші міста, цивільних атаками, зокрема «шахедами». Яка може бути цьому протидія?

- Вона вже йде, робота виконується, просто звертається дуже велика увага на ППО противника та засоби його ураження, які стоять у прикордонні. Ми не можемо підлетіти ближче, ніж встановлено технічними характеристиками. Чим більша висота, тим дальність ураження ворожим ППО збільшується, тому треба летіти на малих висотах, і не вистачає кілометражу, щоби захистити міста більше, хочеться всі захистити, але не виходить.

- Тобто це основна складність чи є ще щось?

- Думаю, що так.

-  Що можете сказати про маршрути, які використовує ворог, намагається заплутати?

- Так, він маніпулює, заходять безпілотні засоби на територію України, потім розвертаються, заходять у зворотному напрямку і б’ють по якомусь селу. Дуже багато заходить засобів через Білорусь. Ми не можемо підлетіти туди, з ними щось зробити, через 22-гу зону також багато заходить безпілотних засобів. Вогрог використовує такі ділянки місцевості, куди ми не можемо підійти. Ми добре знаємо про них, от з боку моря вони заходять по кордону з Молдовою, по Придністров’ю, – ми не можемо туди підійти.

- Але хотілося б тоді реакції інших країн.

- Так. Я сам спостерігав, коли пролітала ракета через Румунію, наприклад, і била по нашому Закарпаттю. Не було реакції ніякої. Через Молдову пролітала – так само не було реакції. Із Білорусі – я вже взагалі мовчу, там щоденно.

- Ви зазначили проблеми, що ми не можемо підлітати на певні відстані, щоб їх знешкоджувати. А от щодо кількості ракет для того, щоб їм протидіяти, – чи із цим є проблеми?

- Протидіяти кому? Безпілотникам?

- Безпілотникам.

- Там ракет не потрібно, їх не ракетами збивають.

- «Петріотами»?

- Безпілотники збиваємо стрілецькою зброєю. Ну, думаю, це вже не секрет, тому що інтернет гуде тим всім, відеоролики показують. Не треба ракети для збиття.

- Це більш ефективно?

- Це дуже дешево, дуже ефективно.

- А «Петріоти» використовуємо вже тоді, коли...

- Ракети. Коли швидкісні йдуть, тоді ракети – так. А це не вважається швидкісною ціллю, цей шахед. До того ж тепер видно, що пішла у ворога проблема із «шахедами», він саме «шахедів» менше використовує, більше йдуть «гербери» – вони менші від «шахеда», менше боєприпасів несуть, більше випускається вже пародій, які просто забивають ефір нашого ППО, щоб ми реагували на ці цілі, але вони ніякого зла не несуть в собі. Видно, є проблеми, ми зробили їм таку каку.

- Тобто це свідчить про дефіцит, що все не так добре із цим виробництвом?

- У них так.

- У наших гостей ми традиційно запитуємо про перемогу. Якою ви її бачите і що для вас означатиме перемога?

- Що означає? Повернення всіх не вдасться. Ну, хоч би відшкодування нам за те, що вони зробили. А в якій воно буде мірі, навіть не знаю, бо вони нам стільки зробили зла, що жодних грошей світу не вистачить, щоб відшкодувати те все. Щоб російська нація була гірша від найнижчої касти в Індії, найнижча, щоб її взагалі ніде не поважали, не сприймали як націю, – оце буде для мене перемога. Знищення ворога такими методами, яких ще не було.

- Що для вас означає авіація?

- Це моє життя.

- Що для вас офіцерська честь?

- Тепер багато що означає, помінялося все кардинально. Я люблю свою роботу, я офіцер.

- Чи може одна людина змінити хід історії?

- Так.

- Ваш найбільший страх у житті?

- Висота.

- Що для вас найбільша нагорода?

- Моя сім’я.

- Війна для вас – це...?

- Зло.

- Що ніколи не зможете пробачити?

- Підступність.

- З якою думкою прокидаєтесь?

- Сьогодні буде легше, ніж учора.

- Що найперше зробите після перемоги?

- Напевно, поїду на курорт.

- А що оберете?

- Тільки Україну.

- Дякую.

Розмову вела Діана Славінська

Фото: Данило Антонюк

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на Укрінформ TV