Пам'яті військовослужбовця Ярослава Стадницького

«Мир вам!» – так вітався Ярослав зі своїми односельцями, колегами у «Полицькій виправній колонії №76», а також із побратимами у фронтових шанцях.

Ярослав народився у селі Іванчі Вараського району на Рівненщині. Його мама пані Лідія згадує, що він був веселим, із дитинства ходив до храму. 

- Навіть ми, дорослі, не були настільки побожними. А от Ярослав мав потяг до церкви, бо дружив зі священником, дядьком мого чоловіка. Змалечку знав молитви, співав у церковному хорі. І то були не просто завчені слова, а повне усвідомлення закладених у них цінностей, – зазначає пані Лідія.

Навчаючись у школі в селі Полиці, він найдужче любив уроки географії, історії та правознавства. Здобув фах монтажника у профтехучилищі. За словами мами, Ярослав мріяв про військовий шлях. Під час строкової служби здобув професію десантника. Спробував вступити до Національної академії внутрішніх справ, але невдало. Вирішив наслідувати приклад старшої сестри Роксолани, яка працювала у Полицькій виправній колонії, і пішов служити молодшим інспектором відділу нагляду і безпеки. Цій роботі присвятив понад 20 років життя.

- Ярослава згадую як дуже приязну людину-позитив. На нього завжди можна було покластися. Хоч часто піджартовував, але був напрочуд відповідальним. Один із кращих наставників для молоді й ініціатор створення належних умов для персоналу, – каже старший інспектор з питань підготовки звільнених Полицької виправної колонії Іван Вакуліч.

Наталія Євтушенко, знайома Ярослава, каже, що він був чудовим господарем, тримав у ідеальному стані обійстя та допомагав сусідам.

- Він міг відмовити собі, але ніколи не відмовляв ближньому. Напевно, цього не дозволяв сильний внутрішній стрижень. Ярослав часто їздив у Хресто-Воздвиженський Чарторийський чоловiчий монастир на Волині до наставника, з яким він шукав власну втіху і спасіння, – додає пані Наталія.

Своєї родини у Ярослава не було. Чимало часу він приділяв чужим дітям, із товаришами збудував дитячий майданчик.

У перші дні російського вторгнення чоловік вступив до тероборони. Трохи згодом долучився до лав славнозвісної 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Казав, що йде захищати батьківщину, бо по-іншому не може.

- Жодних сумнівів, що його вчинок є проявом любові до ближнього, – зазначає пані Наталія.

Ярослав був водієм взводу підвозу пального та мастильних матеріалів роти матеріального забезпечення батальйону логістики. Воював на Харківському напрямку, часто виконував штурмові завдання.

Намагався не надто турбувати рідних розповідями про війну.

- Він щоранку й щовечора молився, навіть у шанцях, які могли будь-якої миті обстріляти, – розповідає про побратима Володимир Стельмах, який перебував з Ярославом на одній позиції. – Почасти навіть у дуже гарячій обстановці намагався жартувати, розповідати бойовим товаришам різні історії та байки. Був неформальним капеланом і психологом. Міг допомогти більш-менш безболісно пережити той треш і стрес у режимі нон-стоп, що панує на передовій. Ярослав назавжди запам’ятається зі своєю Біблією з червоною палітуркою – не розлучався з нею за жодних обставин.

Герой востаннє зателефонував додому з чужого телефону – його розрядився.               

29 березня 2022 року Ярослав виконував бойове завдання поблизу Кам’янки Ізюмського району на Харківщині. Потрапив під ворожий артилерійський обстріл, унаслідок чого отримав смертельні осколкові поранення.

Довгий час перебував у статусі зниклого безвісти.

- Коли зв'язок із ним пропав, ми понад рік жили з надією, що є якісь обставини, що заважають йому дати про себе знати. Можливо, полон, важке поранення... То був неймовірно важкий час із емоційними гойдалками – від іскорки надії до жахливого відчаю. Чимдалі ми розуміли: у тій групі загинули практично всі десантники і навіть їхній командир. Звернення до командування, спецслужб не давали ясності. Спершу робочою версією було те, що їх заблокували і немає змоги точно все перевірити. Далі – лише чутки, уривки повідомлень…, – згадує сестра героя Роксолана.

Коли восени 2022 року ЗСУ звільнили Харківщину, у рідних знову з'явилася надія.

- Але ні поганих, ні хороших звісток не надходило. Та ми рук не складали, хапалися за будь-яку можливість дізнатися правду. Моя двоюрідна сестра займалася пошуком зниклих безвісти. Вона вийшла на кілька груп у соцмережах, де були повідомлення і фотографії речей, знайдених разом із тілами полеглих захисників, похованих як невпізнані. Одне з таких кладовищ розташоване неподалік Дніпра, – каже пані Роксолана.

В одній із груп було фото молитовника, знайденого поруч із тілом невідомого солдата. У молитовнику співпадали імена родичів Ярослава – померлих і живих.

- Ми побачили ці світлини і одразу впізнали почерк брата. Ярослав постійно думав про близьких, молився за нас... Зв’язалися з людиною, яка виставила ці фото у групі, з’ясували, в якому морзі їх зробили. Там, у бушлаті загиблого, і знайшли молитовник. Довідалися, де саме, під яким номером поховали власника молитовника. Потім – ексгумація, відбір зразків ДНК, дослідження, – продовжує сестра героя.

Експертиза показала, що загиблий – Ярослав Стадницький. На все пішло майже п'ять місяців. Потім – збір необхідних документів і дозволів на перепоховання. Героя поховали в рідному селі Полиці у серпні 2023 року. 

- Маю надію, що прийде час, і ми змінимо назву вулиці Лісова у нашому містечку на Ярослава Стадницького. Це - найменше, що можемо зробити. І тоді на запитання маленьких дітей, чому так назвали вулицю, кожен мимоволі поринатиме у спогади про людину, яка всім зустрічним бажала миру. Бо він пішов за мене і за кожного з нас, – каже землячка героя Наталія Вознюк.

У Ярослава Стадницького залишилася мама та сестри.

Вічна слава і честь Герою!

Фото надані родиною