«Перший ковток води після спраги»: Як живуть прифронтовий Оріхів і його газета
Є відчуття, які важко передати словами. Ми звикли до своїх щоденних речей: гарячого душу і кави вранці, новин у смартфоні, вечері при світлі, дзвінка рідним, коли заманеться. Але що, коли звичне стає розкішшю?
«Перший ковток води після спраги» – так один із читачів назвав свою «рідненьку» оріхівську газету.... Оріхів та села Оріхівської громади – це реальна прифронтова зона. У 85% міста немає електропостачання. Щодня росіяни обстрілюють Оріхів та навколишні села. Але близько тисячі місцевих мешканців відмовляються залишати свої домівки і продовжують жити і виживати...
Минулого тижня я разом із головною редакторкою «Трудової слави» Світланою Карпенко проїхався «хлібним» маршрутом із героїчними запорізькими рятувальниками – вони доставляли 720 хлібин мешканцям кількох сіл та Оріхова. Символічно, що разом із хлібом ми привезли свіжий випуск газети.
Через високий ризик обстрілів російськими дронами наше авто було обладнане РЕБом. Проїжджаючи кілька сіл на межі до фронту – лише за 4 кілометри – рятувальники наполягали бути в шоломах навіть в автомобілі. Але і РЕБ наразі не рятує. Росіяни все активніше запускають дрони на оптоволокні – тобто на «нитці», яка передає інтернет, тому РЕБи не можуть заглушити такі дрони і зупинити їхній смертоносний обстріл.
Для місцевих мешканців доступ до інформації надзвичайно обмежений. Але і надзвичайно важливий. Чоловік в одному із сіл нарікав, що живе без світла вже 1 рік та 8 місяців. Новини дізнається дуже рідко. Лише коли в село приїжджають рятувальники. Або коли він зрідка виїздить за ліками. Інтернету немає, радіо та телебачення теж. Своя газета – це велика цінність...
Але люди навіть у фронтових умовах прагнуть жити за правилами і звичками мирного життя: доглядають за городами, за худобою. В одному із сіл біля Оріхова – лише за 5 кілометрів до фронту – ми побачили, як чоловік і жінка дбайливо обробляли клумбу в центрі села...
В Оріхові головний центр незламності й місце отримання гуманітарної допомоги та урядових сервісів – це приміщення мерії. Тобто підвал приміщення міської ради, адже другий поверх приміщення поруйнований повністю, перший поверх – частково, немає жодного цілого вікна. У відремонтованому підвалі обладнали кімнати для лікаря – фельдшерський пункт, кімнату для працівників Укрпошти, кімнати для службовців міської військової адміністрації, які надають соціальні сервіси, приймають заявки від місцевих жителів на будівельні матеріали, щоб первинно закрити будівлі, що постраждали від нових обстрілів окупантів. Потисли руку начальникові Оріхівської міської військової адміністрації Миколі Вініченку, мужньому фронтовому «меру».
Але найбільше вразив інший пункт незламності – в одному з районів Оріхова місцеві жителі (усі літнього віку, 11 родин) – обладнали собі прихисток у підвалі багатоквартирного будинку. І в них утворилася така собі комуна: зі своїми правилами співжиття, користування «кухнею» – підвальним простором, де у кожної родини є своя мінігазова плитка для приготування їжі; «чоловічою» кімнатою, де чоловіки грають у доміно чи шахи.
Цей підвал має світло, яке все ж часто відключається через російські обстріли електромереж. Є резервний генератор. Але місцеві жителі, звичайні милі бабусі, упевнені, що вони своєю присутністю рятують Оріхів. «Без нас тут уже все би розмародерили. А так ми зберігаємо квартири собі й нашим сусідам». Удень, коли хоч і постійно «бахкає» (чутно гучні вибухи), але місцеві жителі почуваються безпечніше і розходяться по квартирах. А вже на вечір усі сходяться ночувати у свій рідний підвал...
Особливо важкі емоції в моєї колеги Світлани Карпенко були, коли наш рятувальний екіпаж під'їхав до приміщення редакції газети.
Поруйнована будівля, куди Світлана десятками років приходила на роботу. Два роки тому, коли я приїжджав уперше у прифронтовий Оріхів (у березні 2023 року), у будівлі ще були цілими більшість вікон. Трималася вивіска «Редакція газети “Трудова слава”». Тепер – жодного вцілілого вікна, усі кімнати поруйновані, стеля впала, фрагменти вивіски рознесло після обстрілів...
Світлана не приймає гірких думок про майбутнє. Нарікає на себе, що в минулому не оформила документи на приміщення як на історичну пам'ятку, то переживає, чи отримає підтримку під час відбудови. Але вірить, що настане час. І вона повернеться із умовно безпечнішого Запоріжжя, де тепер проживає, до рідного Оріхова, і відбудує редакційне приміщення. І продовжуватиме свою благородну справу – згуртовувати земляків, інформуючи про важливі новини міста та громади.
Публікую добірку фото з нашої поїздки до Оріхова. Їх авторами є я, рятувальниця Анна Логвиненко й мій колега – режисер і оператор інформаційної служби НСЖУ Євген Черевко. Кадри, які ми зробили, промовляють голосніше за будь-які слова: життя триває навіть за кілька кілометрів від лінії фронту. А прифронтова преса має надзвичайну вагу.
І фінальне фото в цьому дописі – заслужена відзнака для Світлани Карпенко. Вона першою з колег отримує Спеціальну відзнаку Національної спілки журналістів України (НСЖУ) за відродження прифронтової преси. Бо журналісти – важливі. Особливо там, де їхнє слово – як ковток води після спраги.
Сергій Томіленко, голова Національної спілки журналістів України
Фото автора, Анни Логвиненко та Євгена Черевка
FB
реклама