Депортація кримських татар: імперська версія

Як зазначає А. Кримський, цей вектор російської самодержавної політики виявлявся у двох формах. По-перше, відбувалося планомірне заселення безлюдних степових територій Криму. Зокрема, у такий спосіб імперська влада намагалася ліквідувати «фактор степу», який упродовж багатьох століть заважав Російській імперії та її попередникам заволодіти територією Криму. Наявність значних незаселених територій у вигляді відкритого степу не давала можливості російським військам поповнити запаси продовольства, а також звужувала коло можливостей для відступу. До того ж, російське дворянство прагнуло колонізувати найбільш вигідні з точки зору забезпеченості природними ресурсами території. По-друге, мали місце масові еміграції корінного татарського населення (як добровільні, так і примусові).

Загальним результатом цих процесів стало доведення кількості кримських татар до частки 25 % серед місцевого населення. У той же час, кількість етнічних росіян сягала біля половини від національного складу населення Криму. Основною метою проведення національної політики у Криму було, по-перше, формування прихильності татарського населення до самодержавної влади і, по-друге, «розчинення» цього населення у багаточисленному суспільстві «тюрми народів». По суті це були послідовні елементи єдиної мети. Однак, незважаючи на очевидність подій, висвітлення цієї політики в українській і російській історіографії суттєво різниться. Відтак, на нашу думку, доцільно виділяти проукраїнський та проросійський напрями в історіографії, оскільки серед українських та російських істориків трапляються прихильники як одного, так і іншого напряму.

Так, Н. Прозорова висловила суперечливу позицію з аналізованого питання. Розкриваючи зміст політики Катерини ІІ щодо населення новоприєднаних територій, дослідниця визначає основним принципом цієї політики зміцнення економічного становища цих територій. За її словами, кримська економіка значно відставала від російської. Саме тому, стверджує Н. Прозорова, місцеві суспільства повинні були бути об’єднаними, інтегрованими в єдине цілісне суспільство. Особливу увагу дослідниця приділила аналізу політичної стратегія Катерини ІІ з приводу того, що лише самодержавна політика здатна сприяти максимально ефективному та швидкому вирішенню соціально-економічних проблем приєднаних регіонів імперії. Лише жорстка централізація, на думку імператриці, здатна була запобігти розколу держави, і однією з її основоположних засад була саме асиміляція населення. У той же час, Н. Прозорова характеризує зміни у національному складі населення Криму без згадок про насильницькі виселення корінного населення. Посилаючись на думки істориків, а не на першоджерела, вона зазначає, що відбувалися переселення татар до Туреччини та віддалених регіонів Російської імперії. Окремо акцентовано увагу на масовому продажі корінним населенням своїх земель за безцінь. Визнаючи факт русифікації місцевості, Н. Прозорова описує переселення на ці землі корінних росіян. Однак жодним чином не згадуються насильницькі виселення кримських татар.

У 1787 р. князь Г. Потьомкін видав розпорядження, згідно з яким місцевим губернаторам наказувалося створити для кримськотатарського населення максимально сприятливі умови проживання з метою запобігання «залишення оселі своїх батьків і дідів». Ця позиція пояснювалася тим, що місцевому населенню складно було адаптуватися до нової мови, культури, релігії, законодавства. Однак, як зазначає А. Озенбашли, поряд із такими розпорядженнями царський уряд розробляв детальні плани з колонізації Криму, але одночасно дбав і про здобуття прихильності місцевого населення. Так, у зв’язку з тим, що разом із Кримом за одним і тим же Маніфестом до території Російської імперії було включено також і Кубань, яку так само необхідно було заселяти, туди було переселено ногайських татар із материкової частини колишнього Кримського Ханства. На вивільнені території планувалося переселити російських кріпосних селян, оскільки ногайські татари вели переважно кочовий спосіб життя, і тому території їх проживання були набагато гірше обжитими порівняно із землями на самому Кримському півострові.

Починаючи з 1830-х рр., представники кримськотатарської еміграції відверто засуджували дії російського царизму як щодо насильницького «прийняття під Російську державу» Кримського півострова, так і щодо національної політики на приєднаних землях. Не надаючи чітких юридичних оцінок діям Петербурга, політичні емігранти наводять численні факти утисків культурних прав кримських татар на рідній землі, у тому числі вилучення та спалення літератури кримськотатарською мовою, заборону діяльності національних кримськотатарських театрів, шкіл, культових установ, заборону національної релігії, переслідування за інакодумство, економічні утиски і т. п.

Подібна ситуація склалась і після Кримської війни 1854–1856 рр. між Російською та Османською імперіями. За даними А. Озенбашли, попри урядові заборони на видачу кримським громадянам паспортів для обмеження еміграції, у воєнні та повоєнні роки 29 956 мешканців Таврійської губернії офіційно одержали паспорти. Підкреслимо, що це лише офіційна кількість осіб, які заявили про свої наміри емігрувати за межі Російської імперії. Неофіційні ж цифри сягали майже 200 тисяч емігрантів. Причому збільшення зазначеної хвилі еміграції припало на початок 1860-х рр. – напередодні та після селянської реформи 1861 р.

Показовим у цьому відношенні видається таємний указ російського імператора Олександра ІІ від 22 травня 1856 р. Цей указ став реакцією імператора на донесення військового командування про масові еміграції з території Криму до Османської імперії, зумовлені початком уже згаданої Кримської війни. Імператор не бачив жодних підстав у створенні перепон для еміграції кримських татар за межі Російської імперії. Більше того, кримські татари названі у цьому указі «шкідливим населенням», і їх виселення розглядалось у якості фактора, який міг би сприятливо вплинути на розвиток цих територій.

Вбачається, що виданням зазначеного указу імператор вирішував одразу дві задачі. По-перше, ставилося за мету нівелювання територіальних претензій Османської імперії щодо своїх колишніх територій через ліквідацію можливих осередків формування національно-визвольного кримськотатарського руху. По-друге, імператор формував плацдарм для нової хвилі русифікації Криму шляхом переселення туди етнічних росіян та максимального обмеження економічної свободи кримського корінного населення. Кримська війна показала цілковиту небоєздатність та незабезпеченість продовольством російської армії, що також спричиняло селянські повстання, у тому числі, й у Криму.

Зазначений указ спричинив значний резонанс у кримському суспільстві. У зв’язку з цим Петербург у 1861 р. знову надав таємні інструкції місцевим чиновникам. Зокрема, ці інструкції передбачали зниження податкового тиску на кримських селян та обмеження свавілля місцевих чиновників, зняття окремих обмежень на використання селянами природних ресурсів. Однак після створення цих інструкцій адміністративний тиск на місцеве населення лише посилився, а кількість емігрантів невпинно зростала. Разом з тим, у другій половині ХІХ ст. місцеву кримськотатарську політичну еліту в органах влади Таврійської губернії замінюють корінні росіяни. Якщо у перші роки перебування Криму у складі Російської імперії тиск на селян і робітників чинили в основному представники дворянства, то у зазначений період провідну роль у цьому плані стали відігравати представники місцевої адміністрації. Мінімізувалася лібералізація урядової політики щодо кримського населення.

Втім, незважаючи на зазначені утиски, під час перебування Криму у складі Російської імперії (1783–1917 рр.) сформувалися представницькі органи кримськотатарського національного самоврядування: національний з’їзд кримських татар – Курултай та обраний ним представницький орган – Меджліс кримськотатарського народу, а також система місцевих меджлісів відповідно до чинного на той час адміністративно-територіального поділу. Ці органи сформувалися в умовах значних національних утисків кримських татар після включення території Кримського Ханства до складу Російської імперії у 1783 р. Саме їх діяльність і була спрямована на протидію самодержавній політиці асиміляції корінних національних спільнот з метою формування етнічно однорідного складу населення, яке б не було здатним поставити під загрозу безперешкодне функціонування імперського державного механізму. За таких умов кримські татари виявили високий рівень здатності до консолідації з метою відстоювання своєї національної самобутності. Досить часто Курултай та Меджліс мали серед населення вищий авторитет, ніж офіційна влада.

Де гарантія, що не буде неоімперської версії депортації?

Національна академія СБУ

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства