Снайпер Енвер: Краще не «партизанити», а вбивати росіян відкрито - у лавах ЗСУ

Снайпер Енвер: Краще не «партизанити», а вбивати росіян відкрито - у лавах ЗСУ

Укрінформ
Кримський татарин Енвер Кутія воює за Україну з 2014 року. Його сім’я тепер живе у Львові. Енвер поділився своєю історією з Укрінформом.

Пишучи портрети кращих людей України, які зараз воюють на Півдні чи на Сході, розумію, що для більшості з них є дві епохи: до 24.02.22 (або з 2014 року) і після. До війни та Війна. Народження воїна з артиста, програміста, бізнесмена, перекладача – історії, які читаєш із болем та гордістю водночас. Наче два життя. У Енвера Кутії, кримськотатарського снайпера таких життів було три... Бо ж його повернення до Криму разом з депортованою родиною - це для кожного кримського татарина також епоха. Я не знаю, які роки були кращими для нього, не знаю, чи можна думати в таких категоріях про таке непросте життя. Але, слухаючи Енвера, розумію, як яскраво та суголосно його життя пульсує разом із життям і власного народу, і власної країни, і власної армії.

Я ПОБАЧИВ, ЯК РОЗКВІТАЮТЬ НАШІ СТАРІ, ПОВЕРНУВШИСЬ ДО КРИМУ

Моя родина повернулася до Криму 1992 року. Дивовижний був час. Ми і в Узбекистані, куди нас виселили, зберігали традиції, але я відчув, як ідентичність на рідній землі – розквітає. Я бачив, як розквітали наші старі, повернувшись до Криму. Ми могли їхати на весілля одне до одного за двісті кілометрів. Для нас було так природно ділитися одне з одним радістю, всім. Ці роки були часом неймовірного натхнення та важкої роботи – облаштування. За наступні роки я звів два будинки, один для батьків, один для власної родини, у мене дружина та дві доньки. Майдан та Революція гідності застали мене, коли у мене була і домівка, і свої коні.

В світі мало чого є, за що можна віддати життя. Батьківщина, родина, релігія, честь... Це найтонші струни душі, і коли починається війна за це все, то у справжнього чоловіка навіть питань не постає: чи його це війна. А 2014 року ворог прийшов на нашу землю. Ми не запрошували його. Я 2013 року виїхав на Майдан, а тодішня влада у Криму (Партія регіонів. – Ред.) влаштовувала рейди, знімала людей з потягів на Київ без жодних підстав. Мене теж зняли, але я таки доїхав до Києва. Було очевидно: Янукович діє за вказівкою з кремля, президент не здатен захистити Україну. Паралельно в Криму відновлювали якесь “русское казачество”. Які ще «казаки»? Їх у Криму століття вже не було. Для чого це?

Я ДОБРЕ РОЗУМІВ, ЩО МЕНЕ АБО ВБ’ЮТЬ АБО ПОСАДЯТЬ. АЛЕ СЕНСУ СИДІТИ – НЕ БАЧИВ.

Потім повзуча анексія почалася, стали заходити «зелені чоловічки», наші (українські) підрозділи почали брати в облогу. У нас, близько Євпаторії, в Донузлаві, Саках стояли кілька бригад ЗСУ. В Євпаторії – артилерійські склади. Я тоді безпосередньо контактував із командирами сухопутних частин. Ми для них розвідку робили, патрулювали. Друга група їздила в Донузлав допомагати. Мене ще запитували: звідки ти все це вмієш? А я казав і кажу: і життя вчить, і гени. У Кримського ханства завжди були сильні бійці. Вся Європа запрошувала, свого часу, на службу кримських татар. У татар є дві групи: кримці та ногайці, горці та степовики, аграрії та бійці. Я – ногаєць, воїн потужної колись держави. І де б ми не були, ми всюди наполягали: дайте нам зброю. Я у 2014-му казав командирам: якщо ви підете, то зброя дістанеться «казакам», а нам доведеться з палицями йти на кулемети. А командири боялися трибуналу, зброю не дали. Точніше, хтось не дав, бо боявся, хтось з подачі росіян звик думати, що головна загроза в Криму не російська, а кримськотатарська. А хтось був просто зрадник. Військові в Криму тоді вичікували, держоргани – МВС, СБУ, місцева влада – або зраджували або мовчали. А ми казали: не хочете дати нам зброю, то бодай заведіть нас на територію частин, ми будемо поруч. Ну, вони й це побоялися зробити. Що було, то було…

Я досі пам’ятаю свої тодішні відчуття щодо Росії, росіян – гопники, сволота, яка бачить, нашу слабкість саме в час, коли ми переходимо до демократії, і точно як зараз, на стику епох – встромлюють ножа в спину.

Меджліс раніше почав формувати списки людей, готових воювати. Щось на кшталт самооборони. Охорона власних населених пунктів. Але зброї не було. Меджліс завжди тримав нас у тонусі. Ненасильницька боротьба за свої права була для нас звичайною справою після повернення з Узбекистану. Нам не треба було пояснювати суть подій, ми добре усвідомлювали, що відбувається. Але у нас не було зброї. Кримський татарин фактично ніколи не мав можливості отримати зброю ані для полювання, ані для спорту. Нас було 13% населення Криму.

…Одним словом, відбулася анексія. Я добре розумів, що мене або вб’ють або посадять. Ми ж всі були під контролем, за мною б швидко прийшли. Сенсу «сидіти» для себе не бачив. Надихати когось прикладом, як черговий в’язень Кремля?

А тут почалася війна на Донбасі. Перші дні, я ледь стримувався. Бо бачу, в одному місці нашу колону обеззброїли, в іншому наші відійшли, Луганську базу прикордонників атакували… У мене було почуття, що я знову втрачаю Крим... Аж тут здійнялася хвиля – створення добробатів – «Донбас», «Азов». Я відправив запит по Інтернету – сказали чекати. А кордони в Криму почали ж закривати, мінувати, між КПП вже не пройдеш. Ми на півострові, перешийок тонесенький: перекривають дорогу на материкову частину – і все. Ну скільки ти зможеш в Криму партизанити: місяць-два? І я вирішив, що краще буду вбивати їх офіційно та відкрито, поїхав потягом з Криму. Мамі сказав, що на будівництво, заодно слід було фото на паспорт міняти, мені у 2014-му вже 45 виповнилося.

Потрапити в добробат було непросто. Я знав, що «Донбас» дислокується у Петрівцях, під Києвом. Мені вони подобалися, бо дуже круто відбили два блокпости на Донбасі. Про командира батальйону Семенченка говорили багато різного, але є факт: там воювали багато мотивованих людей.

Я прийшов на КПП в Петрівцях і кажу:

- Хочу в батальйон.

У відповідь чую:

- Братан, штат вже набрано.

Я кажу:

- Хлопці, мені назад в Крим дороги нема…

Шість годин чекав поки в них нарада якась йшла. Нарешті, запросили мене в штаб. Пояснив ситуацію: я інженер, кажу, коли будемо повертатися до Криму, я буду для вас незамінним. І мене взяли. Ми мусульмани – фаталісти, наша книга життя вже написана. І ось мене взяли в батальйон, дали намет, поставили «на довольствие». Я ж з Криму вийшов з однією сумкою. Навіть маленького ножа на взяв, аби не дати приводу мене розвернути.

В липні 2014-го під Миколаївкою (це біля Слов’янська. - Ред.) нас поставили перекривати один з можливих шляхів відходу банди Гіркіна. Але він пішов іншим шляхом.

Курс молодого бійця я пройшов швидко. І хоча я ніколи не мав своєї зброї, і фізично, і морально я був готовий до війни. Боявся, що не пройду медкомісію. Я її не пройшов, до речі. Просто десь там загубилася анкета. Я одразу потрапив у взвод снайперів. У розвідці потоваришував із хлопцями, прикривав їх.

Потім був Іловайськ. 25-26 серпня ми вийшли з оточення, я був поранений - осколкове в ногу. Лікуюся в шпиталі і тут дізнаюся: вся штатка батальйону – в розпорядження ворога потрапила. А там же і дружина моя записана, і діти... Вона мені з Криму телефонує, каже, що кацапи вимагають брати паспорти. Я кажу: паспорти не береш, береш дітей та їдеш. Кацапи почали вимагати дозвіл на виїзд від батька дітей. Ну, зробили їм фальшиві документи, переправили. Сім’я моя вирушила, а на лінії розмежування росіяни захотіли відправити дружину з дітьми до Ростова «на ідентифікацію», але пропустили таки…

Приїхали вони в Київ. А друзі з батальйону запропонували Львів, як місце тимчасового проживання. Знайшли квартиру, поселилися... Дівчата мої вже закінчили університет – одна імені Франка, інша – політех. А зарплата у мене перші місяця 2014-го була 986 гривень. Проїдали гроші, які мали з Криму. Дружина пішла на роботу, на швейне виробництво, шиє форму. Вона каже, що серце спротиву України у Львові, і тому рада тут бути.

Я ж так і воював. 2014-16 – Донбас, 2017-18 – Громадська блокада Криму. Саме за це мене заочно засудили росіяни: за підрив ЛЕП у Херсонській області.

Мене часом розпитують, а як це все було, “винуватий” я чи ні? Відповідаю: деякі історії очікують на своє оприлюднення після війни. Чи було це “складне інженерне” рішення? Напевно, про це все історія взнає пізніше. Але росія тільки прямих збитків зазнала на 3 млрд рублів.

ПРО ТЕ, ЯК МИ ПОВЕРНЕМОСЯ В КРИМ

З 2019 року по нинішній час я на контракті у 80-й бригаді ЗСУ. Перед вторгненням ми кілька місяців були на полігоні в Миколаївській області. Ще в грудні почали готуватися до їхнього наступу. Тон, структура наказів командирів не залишали сумнівів – буде війна. Коли вона почалася, наша 80-та бригада була у найгарячіших місцях.

Сенс роботи снайпера? Я би сформулював: підтримуєш наших бійців. Когось підтримуєш, когось супроводжуєш. 24-го лютого мене прикомандирували до розвідки.

Снайпер особлива справа, ти глибоко інтегрований у свій підрозділ, і ти самодостатній, одночасно. Є ділянки неприкриті, де нема наших, є «дірки» між ділянками, є ділянки, до постійно «тиснуть» вогнем. Ти маєш це розуміти, приймати рішення. Питаєш пацанів: де саме вас тиснуть, де шляхи наступу, де – відходу. Збираєш всі ці дані і вирішуєш, де можеш вдарити, а куди краще не йти. Але я завжди покладаюся на Бога. Навіть, коли нема можливості звершити намаз, я дорогою туди-назад молюсь, в розташуванні – також. Український іслам дуже мирний і, щоб ви знали: жодної кримськотатарської дитини нема в дитячому будинку.

Милість Божа при обстрілах – нормальна ситуація на війні... Пам’ятаю у Багатопіллі поруч лягають міни 120 мм. Ми біжимо, двоє поранених, а на мені – ні подряпини.

А ще – перебував у зоні стовідсоткового ураження – броник на спині в хлам, каска теж... Деколи проходив мінними полями. Пацани кажуть: як ти пройшов, там же заміновано, розтяжки? То Бог провів...

Зараз проходжу медкомісію, це моє четверте чи п’яте поранення.. Чекаю на висновок. Перше поранення, коли було, – втік зі шпиталю, друге – так само... Раніше не фіксував всього цього, а тепер вирішив привести до ладу, залишилося висновок МСЕК (Медико-соціальної експертизи) отримати.

Я написав рапорт на переведення в Кримський батальйон. Я багато що вмію, таке було кримськотатарське життя.

Мене запитують, яким буде наше життя, коли ми повернемо Крим. Дасть Бог це буде за нашого життя, і ми залишимося живі. Що буде росіянами? Я сподіваюся, що ті, хто приїхав туди після 2014 року – поїдуть додому. Щодо інших: ми європейська держава, ми будемо дотримуватися правил. І будемо відновлювати Крим, який буде у складі України. Розводити коней, садити виноград, любити свою землю і зустрічати тут своїх братів, побратимів, посестер.

Лана Самохвалова, Київ-Львів.

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-