Церква, яку заповів мені дід

Закарпатський горянин доглядає за капличкою, що збудована предками на родинному дворі

…Колись в цьому храмі в селі Тихий на Великоберезнянщині вінчали, хрестили, освячували... Тепер церковка стоїть пусткою цілий рік - лише один день, 27 вересня, на храмовий празник Воздвиження Чесного Животворящого Хреста, вона оживає. Сюди приходять парафіяни з місцевим парохом, зі свічками й хоругвами, й правлять літургію на славу Бойку Ласкавому, Солодкому (так тут називають Господа). А протягом цілого року молиться тут Христу хіба що газда - Михайло Герзанич.

-- Я щоранку відчиняю церкву й іду сюди на ранкову молитву, -- розповідає він. - Ми з жінкою її прибираємо в середині та доглядаємо ззовні, аби кам'яна церковця ще довго передавалася в роду Герзаничів, як за віки прийшла від прадіда до мене.

Прошу розповісти переказ про сімейну церкву.

-- За переказом старожилів, -- розповідає Михайло Михайлович, --знаємо, що дід, Василь Герзанич, який звів храм, був багатим чоловіком. Він тримав воли, обробляв ними людей та й продавав, із того й жив. Якось він продав пару волів й збудував церкву. Коли це було - достеменно не відомо, бо не збереглося жодних записів. Але кажуть, що збудував для того, аби люди в селі мали храм. Бо до 1792-го року в Тихому тимчасово не було храму - згорів за недоглядом дяка, вціліло при пожежі тільки Євангеліє, друковане 1645 року. Воно зберігається нині в цій дідовій церкві. І от дід вирішив звести для односельчан храм на своїй землі.

Побудована церква з каменю, кладка трималася на глині до кінця 90-х років минулого століття, коли Михайло Михайлович з братом зробили капітальний ремонт церкви й укріпили товсті стіни цементом. На цю невелику будівлю пішло 22 мішки! А ще церква має незвичну круглу форму, чим нагадує найдавніший на Закарпатті храм - Горянську ротонду в Ужгороді. Трималася кладка на глині. До ремонту в 1999-му силами братів Герзаничів останній раз церкву ремонтували ще 1891-го, тобто, майже сто років назад).

До збереження зовнішнього виду храму та його інтер'єру в родині ставляться дуже відповідально: коли бачать, що потрібен ремонт, збирають гроші й роблять його. Тому храм має гарний вигляд: ні тріщин, ні інших вад ззовні нема. Усередині теж дуже затишно: вишиті рушники та скатерки обвивають образи та вкривають лави... У церкві немає цінних старовинних ікон чи іншої утварі (все цінне забрав із собою останній греко-католицький парох усередині 40-х років минулого століття, коли був змушений покинути й церкву, й паству - тікав від совєтів). Головна цінність храму на обійсті Герзаничів - древнє Євангеліє, те саме, друковане 1645-го року. Старопис має навіть автограф єпископа Поповича, поставлений 1864-го року. Його газда береже, як зіницю ока. Читають з нього про діяння Господа на літургії лише раз на рік - 27 вересня на Здвиги, як кажуть русини про цей празник.

-- Тут правили служби, вінчали, хрестили - тобто, церква діяла до 1944-го року, -- розповідає Михайло Михайлович. - Останнім священиком був отець Талабірчук із Королева. А за совєтів хотіли зробити в храмі склад - на сміх, але люди не дали. Церква просто перестала діяти. Але ми її зберегли.

Біля церкви є хрест, що теж має незвичну історію. Він зроблений із дорогого мармуру (таких хрестів усього два на Закарпатті, зазначає нинішній парох із Тихого). На ньому надпис: «Цей хрест на славу Божу поставив Василь Герзанич, 1918». Це був однофамілець Михайла Михайловича - Герзаничів у Тихому багато. Чоловік йшов на першу світову воювати, й перед тим, як залишити рідне село, зайшов до церкви помолитися - аби Господь уберіг від смерті на війні. Він повернувся живим через шість років, й поставив цей хрест - на знак подяки за своє життя.

Цікавий також дзвін над входом. Він невеличкий, мідний, має своє ім'я - Йов. Михайло Михайлович дзвонить в нього, як з гір йде гроза. Каже, що дзвін допомагає розігнати грозові хмари. А вперіщити й потовкти городину може хіба що з Великодня до Вознесіння: тоді, за законом, не можна дзвонити під час грози. А ще хранитель церкви показав раритет: старий мідний дзвоник, в давнину з таким піп ходив селом й, дзвонячи, скликав людей на службу Божу.

До речі, на храмовому святі в неділю, коли й собі разом з іншими завітала до Герзаничевого обійстя, здивувалася, що небагато людей було на службі в церкві.

-- А у нас у селі і в церкву небагато ходять, -- пояснює Михайло Михайлович. - Не тому, що небожителі. Нема коли: щоб мати копійку, люди тримають 5-7 корів. А це все зранку треба напоїти, подоїти, вигнати на пашу, вичистити в хліві... У село приходить моловокоз - купує молоко, а в основному жінки возять на електричці в Ужгород, Березний чи Перечин. Як котра газдиня метка й має клієнтів, за один суботній день може й до 2-х тисяч заробити.

...Повертаючись додому від господаря з незвичним спадком, ділимося враженнями. Усіх вразила надзвичайна доброта та відкритість Михайла Герзанича. Видно, дідівський спадок впливає... А ще дискутували про незвичну форму храму, який нагадує ротонду.

-- Я випадково побачила цей храм під час свого туру «Міста сили Карпат»  Великоберезнянщиною, -- розповідає гід Олена Кудря, директор турінфоцентру «Сторнац» в Мукачеві. - Його видно з дороги. Я звернула увагу саме на ці товстезні стіни й на круглу форму, й спеціально вибралася сюди з Мукачева. Спершу мене вразив феномен «родової» церкви, а коли пан Михайло став розповідати історію, виникло багато запитань щодо її походження. Справа в тому, що ця церква віднесена в каталогові Михайла Сарухмана, найгрунтовнішого дослідження давніх закарпатських храмів, до 19 століття, тобто, дослідники взяли за час зведення дату останнього задокументованого ремонту, який проводили 1891-го. Аргументовано це тим, що храм не згадується в кадастрових картах. Але ж сільські старожили розповідають, що церкві понад 500 років. До того, ж нема логіки в тому, аби відносити її до 19 століття: якби її зводили тоді, вона була б або дерев'яна, або цегляна. Із каменю тоді не будували! Тим більше, не мазали його глиною! Це раз. Також тоді не будували такі маленькі храми - це два. Ну і три - її стіни мають товщину 80 см! Тому ця церква ще чекає своїх дослідників.

Тетяна Когутич, Мукачево - с.Тихий, Великоберезнянщина