Чому саме її? По-перше, я інших людей з культурної сфери там не знаю, а з нею знайомий. Вона приїздила на територію України, багато разів виступала, в складі гурту "Стан" робила якісь українські акції в Луганську. Ми не запрошували представників офіційних структур "ДНР", "ЛНР", не запрошували людей, які воювали проти ЗСУ. Питання було і в тому, щоб запросити людину, якій не заборонений в'їзд на територію України. От Заславська в'їхала через російсько-український кордон і виїхала. Ми запросили людину з іншими поглядами для того, щоб це, дійсно, були дебати, дискусія, а не просто монологи з одного боку в порожнечу.

Для мене було важливо, дивлячись їй у вічі, поговорити про те, чому людина відмовляється від своєї батьківщини, відмовляється від якихось речей, які раніше для неї були прийнятними, чому вона переходить на інший бік.

- Що ж ви почули і побачили? Яке обличчя? 

- Ми побачили людину, яка вороже ставиться до нас. Це неприховано: ми її вважаємо ворогом, вона нас вважає ворогами. Ми на різних позиціях. Але ж ніхто і не передбачав, що буде якесь братання і цілування. Очевидно, для неї це теж був непростий крок - їхати на територію, яку вважає ворожою, знаючи, як до неї тут ставляться, і не знаючи, чи її посадять у тюрму, чи не посадять. Очевидно, вона вважала, що не вчиняла якихось протиправних дій. От і приїхала.

- Якщо чесно, я трохи збентежена цією інформацією і всією цією колізією. Мені було б важко говорити з людьми з "того боку". Але, очевидно, такий ваш підхід, зважений і неупереджений, - почути другу сторону - важливий.

- Можна ігнорувати цю думку, можна її не приймати, можна з нею не погоджуватися. Але я іншого варіанту поки що не бачу. Той, хто говорить, що потрібна лише мова сили, має взяти в руки автомат і піти на фронт добровольцем, а не сидіти в теплому офісі в Києві чи Львові і говорити, що треба закатати під асфальт півтора мільйона мешканців, що залишились на Донбасі. Це, щонайменше, безвідповідально.

- А що робитиме та ж Олена Заславська у разі, якщо ми туди повернемося?

- Я в неї  питав, що вона буде робити. Я підозрюю, що вона не до кінця усвідомлює цю річ. Як і багато людей не усвідомлюють, що, вийшовши за правове поле, вони фактично обрізають собі дуже багато якихось шляхів повернення. 

- Вони просто не уявляють, що українська влада туди повернеться?

- Ні, вони якраз припускають, що це може статися, і що вони можуть повернутися до нас. Наприклад, на правах автономії чи якогось особливого регіону. Вони про це говорять, і наскільки ми готові їх прийняти, наскільки ми готові далі співіснувати. Тут головний висновок, що більшість із нас, справді, ще не готові говорити. Просто немає мови, немає слів, з яких починати розмову.

Росію, чесно кажучи, я не надто добре знаю, і для мене це завжди була країна, яка не зовсім надається до розуміння. Це країна з величезними комплексами, величезними фобіями - і через це надто вразлива. З якимись позитивними рисами теж, безперечно. І я не став би в усьому демонізувати Росію.

Але різниця між нами суттєва. І зараз це чітко можна побачити. Хоч би що там говорили - що ми слов'янські народи, що ми брати - все це дурниця. Ми дуже різні. Я не кажу, що ми хороші, а вони погані, ми просто різні.

МАЄ ЗМІНИТИСЯ ПРИРОДА ВЛАДИ, І ЯКЩО НА ГОРІ ЦЬОГО НЕ РОЗУМІЮТЬ, ТО ПОВТОРЯТЬ ДОЛЮ ЯНУКОВИЧА

- Новітня історія України почалася з Майдану. Минуло два роки, багато чого сталося - війна, тисячі загиблих, нові вибори, нова влада... На вашу думку, наскільки справдилися сподівання Майдану?

- Ця історія ще не завершена. Ця справа ще відкрита, і вважати, що Майдан - це щось таке, що зафіксовано і відійшло, не можна. Всі ті гасла, які там озвучувалися, і ті вимоги, які висувалися, і далі актуальні. Тому що більшість тих речей не виконані, більшість вимог не реалізовані.

Але і люди, які виходили на Майдани, вони ж не зупинилися! Та частина суспільства і далі активно включена в суспільне життя. Хтось пішов у волонтерський рух, хтось сьогодні - в армії, хтось - у політиці, хтось займається якимись громадськими ініціативами. Тому я з висновками щодо Майдану поки що почекав би.

Ясна річ, що немає реформ, якихось видимих, значимих трансформацій. Але свідомо чи несвідомо багато хто не хоче помічати, що насправді в суспільстві запущені дуже серйозні рухи. Вони, можливо, не настільки очевидні, не такі яскраві та зримі, але те, що вони відбуваються, для мене - данність. І ці рухи так чи інакше дадуть свої конкретні результати. Треба працювати - вперто, наполегливо - і тоді ми їх побачимо.