- Із висоти прожитих років?

- Ні, нема такого відчуття. Мені, навпаки, здається, що я ще не жив. Ювілеї дуже швидко приходять. Здається, 80-річчя було вчора, а п'ять років пройшло… Знаєте, у молодості я відчував, як роки йдуть. Швидко чи тягнуться. А тут п'ять років - як за тиждень. Дуже дивно. Ну, і ще ювілеї для мене - це складно, в тому сенсі, що треба організовувати виставки. Везти роботи в інші країни категорично відмовляюся, бо шкодую тратити на це дорогоцінний час, у який можна малювати. Тому не розумію художників, що їздять світом, орендують десь приміщення в коридорах театру чи в кафетеріях, тільки аби виставити свої картини й аби хтось щось купив. Це ж скільки треба витратити енергії, нервів, часу… Зате радо згоджуюся на збірні виставки, коли держава відбирає картини різних митців, в тому числі й за кордон. Були такі ситуації, коли словаки приїхали, запакували, повезли, привезли, ще й каталог надрукували. Але державним шляхом. Незабаром от муситиму їхати в Київ.

- І довго малюю. Навіть етюди приношу додому, й іще додатково їх організовую, домальовую. Через те кожна робота має сильну енергетику. Це вже визначення екстрасенсів - не моє. Вони досліджували мої картини, кажуть, полотна мають таку властивість, як ікони - виліковують людей, наприклад. Була одна історія…

- … Розкажіть.

- Жінка з Виноградівщини, журналіст, їй треба їхати Америку - а вдома мама дуже хвора, залишити не можна. А їхати треба. Вона почула про ці дослідження екстрасенсів, позичила мій етюд - пейзаж із сільськими хатами, повісила картину над ліжком матері. Через кілька днів їй стало краще. Ця журналістка тепер живе в Норвегії.

- Ви й самі любите подорожувати. На це є час?

- Не завжди. Якось друг кликав мене на Канарські острови. У нього там вілла. Вже й документ мені оформив. Я не поїхав. Що я там робитиму? Пузо грітиму? До цього не звик. Мій відпочинок - це робота. Я так вихований. До сьогодні ні одного дня не спочивав. Завжи радів державним святам - це була прекрасна нагода попрацювати вдома. 

- Не маю відповіді на це питання… Я свої картини називаю "дітьми". Вони мені дуже дорогі - бо викладаю себе до абсолютности. Тому навіть коли в результаті виходить не зовсім те, що планував зобразити - люблю цю картину. Так як у людей є діти каліки, але вони їх люблять. Пропонують у Києві зробити виставку, обіцяють звезти мої картини з усіх українських музеїв. Радію, бо коли ще матиму таку нагоду побачитися зі своїми дітьми?! Дуже багато композицій, де я виклав душу, зараз по колекціях різних музеїв. Я давно їх не бачив…

- Який найщасливіший день вашого життя?

- Коли склав повноваження голови спілки художників Закарпаття (Володимир Васильович головував у Закарпатській організації спілки художників України з 1996-го по 1999-й роки, - ред.). Мене часто туди сватали, я завжди був кандидатом, але на зборах радив когось іншого - і його обирали. А тут - завтра збори, я знову в кандидатах на голову… Перед зборами вночі приснився Ерделі. Він сказав: "Мітальку, мусиш! То, що я організував, - не сміє розвалитися! Інакше пропаде моя ідея!" Я проснувся, розбудив дружину, кажу: "Слухай, Наталко, мушу". Вона зажурилася - ми дуже гармонійна пара була, розуміла мене з півслова. А я прийняв той тягар на себе і ледве дочекався перевиборів, як тільки мені вдалося відібрати достойного кандидата, а відбирав прискіпливо, радо передав йому головування. Ото був мій найщасливіший день! Хоча щасливих днів згадується багато. Щасливі дні були щоразу, як народжувалися діти, внуки, а тепер три місяці має третій правнучок. Оце мої радості. Це продовження життя.

- Якщо вже зачепили політику… Як переживаєте той час, у якому ми, наш народ, країна зараз опинилися?

- Третя світова війна почалася тоді, коли перша нога російського солдата ступила на Кримський півострів. Усі патріоти мені заперечують. Але я Папі Римському це не казав - а він теж цю думку озвучив. Дуже складна ситуація в світі. Крім війн, Бог постійно карає нас катаклізмами, вся планета в біді. Це логічно: якщо ми відхиляємося від Божества, отримуємо за заслугами. Тепер треба бути дуже богобійним, молитися. Дивлюся на своїх правнуків і боюся: що їх чекає?

Тетяна Когутич, Ужгород.