Гнатюк казав: «Без України я не зможу співати». І це було його життєве кредо
Дмитро Гнатюк - то ціла епоха в українській музичній культурі. Про це говорили журналістам відомі в Україні люди, які приходили сьогодні в Національну оперу, щоб попрощатися з видатним співаком і непересічною особистістю. Про це, мабуть, могли, але простішими словами, сказати й пересічні українці, яких прийшло багато, і серед яких були не самі лиш кияни - дорогу до театру у мене запитувала літня жінка, що була лиш за півкварталу від нього.
Церемонія прощання почалася об 11:00, і люди все йшли і йшли, поволі піднімаючись на величну сцену і поволі сходячи з неї. Ми говорили з людьми, які близько знали Дмитра Гнатюка, а над нами лунав його голос. Він співав до болю рідні всім нам пісні - "Рідна мати моя...", "Черемшину"... Цей могутній і водночас такий ніжний, проникливий голос, і ці пісні, пропри сум і біль утрати, дарували світле відчуття - що вони не минуть так просто, не відійдуть зовсім, а будуть з нами завжди. Бо це те, що залишають всім нам Великі Виконавці, ідучи у Вічність.
Ще 28 березня на дні народження Гнатюка ми співали разом "Рідна мати моя..." - Володимир Рожок, ректор Національної музичної академії ім.П.І.Чайковського
- Ми з Дмитром Михайловичем дружили багато років і до останньої хвилини. Я був у нього 28 березня на дні народження. І ми, обнявшись, співали дуетом "Рідна мати моя...", "Два кольори". Він уже почував себе не дуже, в нього погано працювали ноги. І він сказав: "Як гарно на цьому світі. Але всьому приходить кінець..." Ми гарно провели вечір. Після цього він пішов у лікарню... і помер.
Осиротіла Національна музична академія України, де Дмитро Михайлович працював в останні роки професором, академіком, завідував кафедрою оперної підготовки. Він страшенно любив студентів. Викладав майже до останку, хоч йому вже було за 90. Він приходив на роботу. Студенти дивувалися: "Перед нами - жива легенда".
Він здійснив у нашій студії п'ять постановок, і остання була "Травіата". Поновив "Запорожець за Дунаєм", "Наталку Полтавку", поставив "Севільський цирульник" і "Фауст". Він любив вводити виконавців. Казав: "Я ввожу молодих виконавців і сам згадую свої молоді роки, коли мене, зовсім невідомого буковинця, привели на сцену прославленої Київської опери і вводили у вистави".
Дмитро Гнатюк співав провідні партії в театрі, ще будучи студентом Київської консерваторії, де навчався у Івана Сергійовича Паторжинського. Він створив більш ніж півсотні оперних образів. Першою його постановкою був "Князь Ігор", де він виконував головну партію. Це був один з кращих образів, створених Дмитром Михайловичем. Потім були Тарас Бульба, про якого він мріяв все своє життя. Були і "Пікова дама", і "Хованщина", і багато-багато інших.
Це був унікальний митець, епоха в історії української музичної театральної культури. З 1951 року звучав його голос у світах і в Україні. І це єдиний співак, який отримав звання народного артиста СРСР, не маючи ще звання народного артиста України.
Йому пропонували залишатися працювати в різних країнах, але він казав: "Без України я не зможу співати". І це було його життєве кредо. Це був великий патріот, великий українець. Це була людина, яку поважав весь світ.
Всі просто захоплювалися видатною постаттю Дмитра Михайловича. Коли він виходив на сцену в Палаці "Україна" або в театрі, зал вставав. Два видатні актори - Євгенія Мірошниченко і Гнатюк - виходили на сцену з такою осанкою, що зал вставав. Інші не могли так захопити зал. А Дмитро Гнатюк захоплював.
Його голос - це дар Божий, це те, про що словами не скажеш - Петро Чуприна, генеральний директор Національного театру опери і балету ім.Тараса Шевченка
- Сьогодні в театрі - "Євгеній Онєгін", якого він співав. Сьогодні опера працює. І це знак великої шани і поваги до митця, який був долучений - як головний режисер - взагалі до всіх оперних вистав у театрі, і зокрема до цієї.
Зараз регулярно у нас ідуть поставлені ним "Севільський цирульник", "Травіата" і "Аїда". "Травіата" і "Аїда" взагалі об'їхали півсвіту і немає сумніву, що вони відповідають найвищим мистецьким критеріям. Моя улюблена вистава - "Аїда", мені здається, вона увібрала в себе найкращі досягнення і по режисурі, і по сценографії, і по виконавцях.
Першою його постановкою був "Князь Ігор", який жив на сцені не один десяток літ. Після того були такі знакові і масштабні роботи, як "Тарас Бульба", "Мазепа", "Війна і мир" та інші. І всіх їх він любив, як своїх дітей. Але "Аїда", мабуть, домінує і до цього часу успішно йде на сцені.
Дмитро Гнатюк мав особливий голос. Це був могутній баритон з повним діапазоном. Це був дар Божий. Перше, що має бути в голосі, це правильне інтонування - для того, щоб проникнути в серце. Друге - це потужність і тембр голосу. А потім уже смак і те, про що словами не скажеш. Так от те, про що ми не говоримо словами, якраз було чи не головним у Дмитра Михайловича! Була унікальна харизма, унікальна енергетика. І він приникав до всіх слухачів.
Крім оперних арій, він співав і пісні, що зробили його відомим серед загалу. В театрі звучав його голос і в операх, і в концертах. І він звучав по всій Україні і в світі. Він співав на всіх сценах, які тільки є в Києві. Він співав у полі. Він співав на підприємствах...
Він - з тої когорти, яка і сформувала нашу вокальну школу.
"Пісня з полонини" була імпульсом для фантазії і для мого майбутнього - Анатолій Мокренко, колишній соліст Національної опери і, як і Гнатюк свого часу, колишній її гендиректор і художній керівник.
- Для мене це особливо скорботний день. Я поминаю зараз не просто свого старшого колегу і видатного співака сучасності Дмитра Михайловича Гнатюка.
Більше 50-ти років ми з ним товаришуємо. Це справжні, теплі, дружні чоловічі стосунки. Я в нього багато чого навчився.
Між нами не було конкуренції, хоча ми обидва баритони. Я прийшов у цей театр уже зрілою людиною, після оперної студії Київської консерваторії, маючи 14 провідних оперних партій. Починав не з білого листа і просто увійшов у спектаклі.
В той час Дмитро Гнатюк і Юрій Гуляєв вже були відомими, мали славу, їм хотілося бути більш вільними. Це бажання кожного артиста - як можна більше обдарувати своїм талантом людей. І Дмитро Михайлович, і Юрій Гуляєв хотіли більше їздити по світу. А це значить залишати театр. І Мокренко прийшов якраз на ці партії. Ми цінували один одного. І так буває якнайчастіше в театрі...
Я вчився в 10 класі сільської школи на Сумщині і по радіо почув голос, який запам'ятав на все життя. Це був якийсь імпульс для фантазії і для мого майбутнього. Це була "Пісня з полонини", і співав її Дмитро Гнатюк. Він мав голос, який забарвлюється душею, харизмою.
Все, що співав Гнатюк, це вищий пілотаж любові - Лариса Кадочникова, народна артистка України.
- Я повинна попрощатися в великим співаком, генієм. Божественної краси була людина. Згадайте, як усі його любили. Дай бог, щоб кожен з нас прожив таке життя. Все, що він співав, все прекрасне. Все - найвищий пілотаж: майстерності, краси і любові до людей. Напевно, це найголовніше, і саме божественна любов до людей привела його до такої вершини.
Це був унікальний співак, баритон з унікальним голосом, унікальною життєвою позицією. Він прожив прекрасне життя. Кожна творча людина має просто позаздрити.
Я щаслива, що бачила, чула його, була на його концертах, була знайома з ним, що жила в цей час...
Відвалилося півматерика української музичної культури - Іван Драч, письменник, Герой України
- Після того, як пішли Анатолій Авдієвський, Леопольд Ященко, а тепер - Дмитро Гнатюк, в мене враження, що відвалилося півматерика української музичної культури. Це величезна, грандіозна втрата для нас, коли думати, які люди пішли в небуття.
І мені дуже прикро, що сучасна влада, та й попередня, звичайно ж, не дуже тямить, на яких основах стоять український народ, українська духовність. Коли не буде витоків музичних всюди і скрізь, коли не будуть бити джерела, не буде того океану музичної духовності, до якого старалися вкласти свою душу ці велетні. І особливо Дмитро Михайлович Гнатюк.
Я пам'ятаю, як ми їздили з ним на могилу Івана Степановича Мазепи. Це село Варниця, де була перша могила Мазепи. Як там Гнатюк співав прекрасну думу, яку він ніде ніколи більше не співав. Ми їхали, і він розповідав про все своє життя...
Я згадаю тут Анатолія Мокренка, який був другом Гнатюка і працював з ним разом, який уже протягом довгих років робить хорові фестивалі у себе на Сумщині. Він добивається того, щоб такі фестивалі були в школах, щоб школа заспівала...
І ще раз і ще раз хочу сказати - і сьогодні, у день прощання з Дмитром Гнатюком, треба обов'язково про це сказати! - що коли не буде джерел, не буде цього музичного океану.
Валентина Пащенко
