Музей майстра Микити

Кореспонденти Укрінформу побували в одному з небагатьох приватних художніх музеїв у країні - вдома в академіка, Народного художника України Володимира Микити.

…Музей розмістився в одному зі старих приватних ужгородських двориків - художник облаштував його у власному дворі, в будинку, який теж зводив сам.

Тераски, кладені доріжки у дворі й плющ. Тут усе обвито плющем, це додає особливого шарму. Як і гірка за будинком-музеєм та майстернею Володимира Микити. Усе створює враження якогось особливого натхненного спокою - якраз такого, що налаштовує на вищі лади. От навіть не скажеш, що всього за тридцять метрів унизу - одна із найжвавіших міських вулиць, де стоять у корках автівки, сигналять та лаються шофери через нерозчищені комунальниками зледенілі вулиці. Тут про це просто не думається. Отак, з оповитими плющем думками, заходимо в один із небагатьох приватних художніх музеїв - не тільки в Ужгороді, на Закарпатті, а й в Україні.

ПРО ВІДВІДИНИ ДОМОВЛЯЙТЕСЬ ЗАЗДАЛЕГІДЬ

Цікаво, що, власне, статус "приватний" не заважає цьому музеєві бути разом із тим відкритим, доступним для всіх бажаючих. Майстер Микита справді приймає тут усіх охочих - щоправда, про зустріч треба попередньо домовлятися. Хоча б за два дні. Зв'язок із художником - через знайомих, або ж за контактами на його сайті. Але варто зазначити, - гості тут бувають часто. Екскурсію зазвичай проводить сам майстер - адже спеціальних робітників Володимир Микита не тримає. Каже, можливо, колись донька-мистецтвознавець, що наразі мешкає в Києві, повернеться знову до Ужгорода - вона стане найкращим екскурсоводом у батьковому музеї.

Отож, заходимо до будинку. Майстер просить не знімати верхній одяг - адже всередині холодно, комуналка зараз дорога для усіх - і для народних художників також. Майстер розповідає, що в будинку - шість кімнат, у них вдалося розмістити 90 картин.

- Це, маю вам сказати, дуже густо, занадто, тому в цій експозиції зміг показати лише третину того, що маю, - пояснює Володимир Васильович.

Роботи розміщені не за хронологією - хоча тут представлені картини з усіх творчих періодів Володимира Микити. Тут і особливо дорогі його глядачу обличчя закарпатців у картинах "із народного життя", як їх сам називає художник - за якими його, власне, найбільше впізнають. Також його екологічні, філософські роботи, портрети, пейзажі, абстракції… Їх, до речі, найменше. Для абстрактних робіт потрібен простір - а його тут дуже мало, пояснює майстер.

Примітно, що під час огляду експозиції майстер майже не коментує. Він дозволяє як завгодно довго роздивлятися, приглядатися, роздумувати… А потім радо відповідає на усі питання.

ДУМКА ПРО ВЛАСНИЙ МУЗЕЙ БУЛА ЗАВЖДИ

Володимир Васильович каже, що ідея сформувати такий музей на підсвідомості, мабуть, була завжди.

- Інакше, чому б я завжди лишав роботи з усіх серій, із різних періодів творчості? Така думка про музей була завжди - тому й не продавав роботи, окрім великих композицій - бо їх просто не було де зберігати. А другий раз - чоловік має ж за щось і жити, - усміхається він.

Майстер розповідає історію, як, власне, постав цей музей.

- Свого часу я почав будувати дім - думав, залишиться онукам. Зводив його довго й мучно, а коли нарешті, будинок уже стояв, я змінив його призначення. Вирішив облаштувати тут свій музей. Це був початок 2000-х. На той час мав багато робіт у приватній колекції - і хотів, аби вони мали глядача, я ж не для того їх писав, аби вони лежали складеними одна до одної у майстерні, - каже художник.

КОЛИ ЗАБИРАВ РОБОТИ ІЗ НАЦМУЗЕЮ - ДО ПЛАЧУ БУЛО УСІМ

Цікаво, що для свого музею майстер забирав картини із музейних колекцій, деякі роботи навіть викуповував.

- От відома картина "Цімборки" - із колекції Національного художнього музею в Києві. Її разом із трьома іншими роботами відібрали на закупку. За два пейзажі вони заплатили одразу, а ще дві роботи залишалися неоплаченими протягом досить довгого часу - бо держава тоді на це музеям майже не виділяла грошей. І от коли я почав формувати музей, згадав про ці роботи. Дуже зрадів, що мені за них ще не заплатили й попросив віддати. Ясне діло, що усім було до плачу - директор просив не забирати, бо ці роботи були заплановані до каталогу, але я таки забрав. Мені вони були необхідні. То фігуративні композиції, й без них би тут не обійшлося.

Схожа ситуація була й з роботою, що подарував свого часу в музей Чендея, але ту вже був змушений сам викупити. У музеї вона була як подарунок - але насправді я її не дарував, а дав просто перетримати, бо коли переселявся із квартири до квартири - важко було щоразу переносити картини. Крім того, до Чендея завжди приїжджали літератори - і з сусідніх регіонів, і з країн, тобто, робота була на виду, а не припадала десь пилюкою. Для мене це було важливо, бо всі художники пишуть картини для того, аби їх бачили. Ну, але зрештою ці пояснення не дали результатів, тому я вимушений був цю роботу викупити за досить серйозну суму, - розповідає художник.

КОЛИ ЗАПИТУЮТЬ ПРО ТВОРЧІСТЬ, НЕ МОЖУТЬ ЗРОЗУМІТИ, ЯК Я ПИСАВ ПОРТРЕТИ

У експозиції приватного музею Володимира Микити тільки один із портретів, якими також славиться художник - на ньому відомий закарпатський письменник Петро Скунць.

- Про мої портрети часто бесіда заходить, як відвідувачі просять розповісти історію картини, - каже майстер. - Найперше та найчастіше питання: як довго позували герої. І всіх страшно дивує, коли я кажу, що жоден зі своїх портретів знаменитих людей не писав із натури. Для деяких навіть зарисовок не робив. Я усе робив по пам'яті. У кожного є свій спосіб, от у мене - такий. Просто наставав момент, коли я розумів, що от все - треба писати, і в цей момент бачив перед собою ту персону. Такий спосіб роботи портретиста дивував моїх колег. От Гаврило Глюк довго не міг порозуміти - як то так можна: портрет намалювати без того, аби хтось тобі годинами позував. Не міг, бо він теж писав портрети - і писав їх саме класичним способом.

Цікавлюся у майстра, як він зазвичай пояснює цю особливість.

- Я ставлю у приклад великих. От Леонардо, Боттічеллі чи Гойя - світові майстри. Вони такі майстри були, що портрет за півдня могли зробити, - то ж для чого тоді вони по півроку ходили на розмови до своїх героїв - королів, князів? Чому місяцями писали? А тому, що вони шукали спосіб, отак ходячи до них і розмовляючи, - аби їх розкрити ізсередини, аби зрозуміти їхнє нутро, суть, характер. Чомусь це нікому не приходить на гадку, а саме це і є призначення портрета - показати суть людини.

Цікаво, що приватний художній музей, як у дворику Володимира Микити, насправді свого роду феномен - бо ж найчастіше художні твори таки експонують у державних чи міських музеях. Але майстер Микита каже, що проміняв би отакий-от статус ексклюзивності свого музею - і радо віддав би роботи зі своєї приватної колекції, якби дали приміщення для того, аби всі їх виставити.

- Можна говорити про те, що найдорожчі для вас роботи - тут?

- Безумовно, є такі, що у числі найдорожчих. Є серйозні нові роботи, і знову ж таки - тут тільки третина мого матеріалу. Мені би треба великі зали, аби я міг виставити усе, що хочу показати людям і так, як я хочу, - зауважує художник.

Володимир Васильович каже, що думає, як розширити музей.

- Були пропозиції допомоги - ми думали розширити музей тут, у дворику. Хотіли викупити територію у сусідів - поряд із музеєм пустує двір. Але з господарями не знайшли спільної мови щодо цього. Також восени виникла ідея обладнати під таку експозицію один із залів у "Совиному гнізді", там можна було б створити постійно діючий музей. Але це поки на рівні ідеї.

- І ви погодилися б передати ці роботи?

- Звісно. Я ж їх писав для того, аби люди могли бачити! Постійно діючий музей - це найкраще, що може бути. Я би для цієї експозиції не тільки віддав те, що маю - але й дозичив би ще із запасників музейних, адже багато музеїв мають у фондах чимало моїх робіт, які - я б волів - щоб стояли перед людськими очима, а не пилюжилися по сховищах. А так їх ніхто не бачить, хіба періодично якусь тематично виставляють. Між тим, там є такі роботи, які були закуплені для "Третьяковки", я їх за великою протекцією перетягнув до Ужгорода - то чому вони мають лежати у фондах? Ті роботи - про Закарпаття, про людей, життя нашого краю, мого народу. Майже всі мої глядачі, хто залишає відгуки в книзі музею, кажуть, що мої роботи - це літопис життя Закарпаття. За ними можна вивчати й пізнавати цей край. А це і є моє завдання - писати про життя закарпатців й давати можливість людям поринути у наш світ.

Тетяна Когутич, Ужгород.

Фото Сергія Гудака