Трагедія російської мови - кремлівської зброї брехні та агресії
6 червня, у день народження фундатора сучасної російської мови, великого поета і письменника О. С. Пушкіна, в Росії – і не тільки – відзначать День російської мови. Свято це – не вихідний день, але все ж помітне і має в РФ статус державного. А з 2010 року воно стало міжнародним і увійшло в календар ООН, поряд з днями п'яти інших офіційних мов цієї організації (англійська, французька, іспанська, китайська, арабська).
Цей день – хороший привід поговорити про те, як кремлівське керівництво використовує гуманітарну тему, російську мову, її розвиток, захист як зброю, і до чого це призведе у найближчому майбутньому.
РОСІЙСЬКА МОВА ЯК ПРИВІД ДЛЯ ОКУПАЦІЇ
Напевно, в Україні не потрібно особливо нагадувати про те, яку роль зіграли у провокуванні війни, розгортанні спецоперації «Російська весна» розмови навколо російської мови, «захисту російськомовних», накручені на скасування закону Ківалова-Колесніченка, що так і не відбулося.
А мені хотілося б нагадати інші факти. Спроби дестабілізувати ситуацію в Криму, відірвати його від України почалися буквально відразу ж після проголошення незалежності, ще при відносно демократичному президентові Єльцині. Тоді, на початку 90-х, це було пов'язано з посадою президента Криму Юрія Мєшкова, що посів цю посаду у лютому 1994 року. Через рік ця спроба розгойдування ситуації була припинена, посада президента Криму – скасована.
Тоді кремлівське керівництво зрозуміло, що потрібно грати в довгу і почало застосовувати в Автономній Республіці Крим більш тонкі методи, які використовувалися у той час у країнах Балтії, зокрема – «захист російської мови». Мешковський Республіканський рух Криму було переформатовано в Російську общину Криму.
І вже у 1996 році за ініціативою Російської общини, 6 червня в Криму щорічно почав відзначатися День ЗАХИСТУ російської мови. У самій Росії тоді такої дати ще не було.
Минуло десятиліття. Наприкінці свого другого терміну Путін твердо зрозумів, що від влади він йти не хоче, отже реальна інтеграція в західні, європейські структури йому не світить. 10 лютого 2007 року президент Росії Володимир Путін виголосив свою знамениту «Мюнхенську промову», в якій чітко проголосив курс на конфронтацію із Заходом.
Тоді ж різко зросла спецслужбістська активність Росії. Особливо явна на пострадянському просторі – організація заворушень у Талліні (березень-квітень), Тбілісі (вересень-листопад). А в Криму, тим часом, сталася подія не таке гучна, але з більш далекосяжними наслідками. З 2007 року та сама Російська община Криму почала проводити 6 червня Міжнародний фестиваль російської, слов'янської культури «Великое русское слово». «Ну, фестиваль, і що?» – скаже хтось. А те, що з того року з'явилася традиція – Російську общину Криму... а можна написати і з маленької літери – російську общину Криму з пушкінським днем, Днем захисту російської мови, вітає президент РФ В. В. Путін. І далі – щороку, 6 червня, аж до окупації.
Великою мірою – це і було початком окупації, на першому етапі – ідеологічним, соціально-інфраструктурним. З наступного, 2008 року, в Криму при потуранні тодішньої української влади міцно улаштувалися залдостановські «Нічні вовки». У севастопольській Балаклаві біля гори Гасфорта вони проводили щорічні мото-шоу під прапорами Російської Федерації, з закликами «відновити єдину країну» і тавруванням зрадників, які голосували у 1991 році за незалежність України.
Кожен, хто чув Залдостанова, розуміє, що Пушкін для нього – занадто складно, тому байк-шоу проходили не 6 червня, а мали плаваючий графік. Що важливо – в їхній організації брали участь Чорноморський флот Росії і так звані севастопольські козаки (подібні структури з щедрим фінансуванням з Кремля створювалися тоді по всій південно-східній Україні). Тобто контакти, досвід взаємодії напрацьовувалися протягом багатьох років.
Зверніть увагу на ще одну красномовну деталь. Офіційний статус пушкінського дня в українському Криму був встановлений набагато раніше, ніж у самій Росії. І міжнародним святом у рамках ООН воно стало, як вже говорилося, у 2010-му. І лише наступного року в Кремлі схаменулися – занадто очевидною ставала політизована підкладка пушкінського дня, що з подачі РФ відзначається по всьому світу, починаючи з Криму, але не у самій Росії.
І тільки тоді, 6 червня 2011 року президент Путін підписав відповідний указ: «Встановити День російської мови і відзначати його щорічно, 6 червня, в день народження великого російського поета, основоположника сучасної російської літературної мови О. С. Пушкіна».
П'ЯТА ІМПЕРІЯ І ТРЕТІЙ РЕЙХ
Червоно-білий російський імперець, письменник і журналіст Олександр Проханов – кращий показник ідеологічного божевілля сучасної Росії. Спочатку газети, які він видавав («День», після закриття – «Завтра»), були абсолютним маргінесом. Багато хто купував їх для «чисто поржать» (як у радянські часи – багато ілюстрований журнал «Корея», який видавали у КНДР).
У сьогоднішній Росії недавній маргінал Проханов став мейнстрімом, а П'ята імперія (у парадигмі автора – спадкоємиця чотирьох попередніх авторитарних імперій: Русь, Московське царство, Російська імперія, СРСР), яку він оспівує – практично дійсністю.
При цьому порівняння нинішньої Росії з Третім рейхом давно вже стали банальністю, завдяки таким очевидним паралелям як Судети-Крим; концепція «розділеного німецького/російського народу», що дозволяє втручатися у внутрішні справи чи не всіх сусідніх країн, агресивна і всеохоплююча пропаганда в ЗМІ.
Мені ж хочеться провести паралель менш очевидну – ставлення до стержневої мови Рейху-Імперії.
Малограмотні пострадянські гуманітарії, виховані на радянських підручниках (у яких критика фашизму/нацизму велася геббельсовськими ж методами), зображують нацистів тупими дикунами, байдужими до літератури, мистецтва, культури, здатними лише на те, щоб палити книги.
В реальності все було складніше. Німці разово спалили в піарівських, як сказали б зараз цілях, невелику кількість «шкідливих» книг. Але бібліотеки вони підтримували, розширювали їхню мережу. Книговидання в Третьому рейху процвітало. Смаки нацистських вождів були схожі зі смаками радянських (середнього і пізнього періоду) – класика, неокласика, поменше модернізму. Особливою повагою, подібно до Радянському Союзу, користувалися письменники, які писали про село.
І далі можна було б, звичайно, сказати, що німецька мова (як тепер російська) ні в чому не винна, але... Але німецькою мовою проводилися, дозвольте сказати, «гуманітарні дослідження» – псевдонаукові розробки у нацистській, расистській, антисемітській парадигмі. Під прапором захисту німців, німецькомовного населення німецькою мовою проводилася пропаганда в сусідніх країнах. Залучаючи собі в союзники багатовікову і дійсно велику німецьку культуру, нацисти вели багатоголосну пропаганду на інші країни світу, «арійські» за їхньою термінологією – Британія, США, Франція тощо.
І хоча у всьому світі була істотна і шановна антигітлерівська німецька еміграція, німецька мова у 1930-1940-і роки була, в першу чергу, мовою брехні, пропаганди, агресії, якщо можна так сказати – соціально-ідеологічного спокушання світу.
(Подібна функція російської мови Комінтерну якоюсь мірою врівноважувалася численною і в культурному сенсі авторитетною білою еміграцією. Але, на жаль, не повністю – після Другої світової війни західна інтелігенція була значною мірою інфікована прорадянським «лівим ідіотизмом).
ІДЕОЛОГІЯ СУЧАСНОГО РОСІЙСЬКОГО АВТОРИТАРИЗМУ/ФАШИЗМУ
Продовжимо порівняння. В авторитарній П'ятій імперії Росії, на відміну від тоталітарного Третього рейху, немає вибудованої ідеології, нехай навіть такої малонаучної, рухлої та сумбурної, як націонал-соціалізм. І у цьому сенсі корисний термін відомого російського публіциста і аналітика Ігоря Яковенка «медіафренія», яким він позначає відсутність усіляких стійких поглядів, їхню пластичну імітацію, яка оперативно змінюється під впливом медіа, централізовано керованих Кремлем.
Все так. Але можна говорити і про те, що в Росії все ж таки є елементи державної ідеології. Просто вони настільки прості, базові, що легко видозмінюються і тому іноді вислизають від усвідомлення.
Це архаїзація свідомості – пропагування в якості еталону традиційних, столітніх соціальних ролей. Чоловік – брутальний мужик, годувальник, воїн. Жінка – мати, дружина, яка мріє в першу чергу про сім'ю, а не про інший варіант особистісної самореалізації. Важливо підкреслити, що це дається в російському інформполі як мейнстрім, тренд, що вітається владою, суспільством. яке ним контролюється (при цьому як екзотика, а також вітрина для Заходу можливі деякі відхилення на кшталт спікера ради федерації Валентини Матвієнко). Жорстко подається норма гетеросексуалізму – з масовим засудженням сексуальної меншини (аж до тортур і вбивств, як у Чечні). Терпимість до ЛГБТ, боротьба з гомофобією в сьогоднішній Росії неможливі.
Це вождізм. Тут без коментарів. Хоча... Згадаймо наріжне формулювання нинішнього спікера Держдуми В'ячеслава Володіна: «Є Путін — є Росія, немає Путіна — немає Росії». Вражаюче, наскільки вона схожа на слова Рудольфа Гесса: «Гітлер — це Німеччина, так само, як і Німеччина — це Гітлер!» Цими словами закінчується промова Гесса у «Тріумфі волі». Але навряд чи В'ячеслав Вікторович настільки інтелектуальний, щоб подивитися цей видатний фільм. Сам додумався, просто вождістські режими в усьому світі однакові.
Це культ перемоги, війни, героїв, смерті. Ну, тут, напевно, дійсно без коментарів. Достатньо слова, в якому є всі ці чотири інгредієнти – «Побєдобєсіє» (а вже воно періодично дає перспективне відгалуження у вигляді світового розгортання спочатку «Георгіївської стрічки», потім – «Безсмертного полку»).
Це зневага до «західних» або «загальнолюдських» цінностей – свободи слова, зборів, виборів, прав людини. Причому (і це вже своєрідність російської медіафренії), з одного боку, ці поняття висміюються, маргіналізуються, подаються як брехливі вигадки «англосаксів». Паралельно ж, буквально встик, якщо треба очорнити Україну, кажуть, що усього цього немає як раз у «київської хунти», а в Росії – з надлишком. Ну, хіба що з деякими елементами національної своєрідності.
Це культивування з одного боку – національної винятковості росіян. Але оскільки у багатонаціональній Російській федерації тільки цього мало, то в пандан йому дається ще й оспівування соціальної винятковості багатонаціонального «русского мира» (російськомовних різної національності, які, нібито, монолітно згуртувалися навколо стрижневого російського етносу і великої імперської російської культури).
Усі ці п'ять елементів традиційні при визначенні фашистських режимів. Але щоб нейтралізувати цю очевидну подібність, невигідну для Москви, кремлівська пропаганда настирливо повторюється, що однією з головних функцій росіян, Росії, російського світу останні сто років є як раз порятунок світу від фашизму.
При цьому, що цікаво, в Росії ослаблений такий елемент фашистської ідеології, як міжкласова, корпоративна солідарність. В режимі путінської клептократії замість цього в масову свідомість впроваджено абсолютно маргінальний посил: «А ти що, хіба б не крав, опинившись на їхньому місці?». І це вже медіафренічно доповнюється атмосферою обложеної фортеці, яка все більше згущається: «Треба потерпіти. Всім погано. Зате ми великі, і нас усі бояться».
СПОЧАТКУ ЗАВОДЬ, ПОТІМ – БОЛОТО
Одна з найбільших сьогоднішніх небезпек для світу – путінський, російський авторитаризм/фашизм говорить російською мовою. І він поширює свій погляд на світ, нав'язує світові свій порядок денний по-різному. В тому числі, і ховаючись за спиною великої двостолітньої російської культури.
Художній керівник і генеральний директор Маріїнського театру, знаменитий диригент Валерій Гергієв їздить на гастролі з класичним репертуаром. Але перед цим він отримав медальку за концерт в ненадовго захопленій росіянами в Сирії Пальмірі. І в інтерв'ю всюди Гергієв розповідає про правильність російської політики, яка по-своєму продовжує традиції столітньої російської культури.
Ті самі функції виконують й інші народні артисти Росії, інші знамениті худруки, (кіно)режисери, актори, письменники. Нонконформна щодо кремлівського режиму тільки мала їх частина (письменники – дещо більшою мірою, оскільки їхня робота, на відміну від театру, кіно не вимагає великих бюджетних вливань). При цьому навіть критично налаштовані до Кремля журналісти, публіцисти повторюють, як мантру: «Але ж російська мова ні в чому не винна! Але ж російська культура ні в чому не винна! Не можна обривати культурні зв'язки». І відповідно роблять все для збереження та розширення культурних зв'язків з контрольованою Кремлем сферою мистецтва, культури.
Офіційний Захід погоджується, що «не можна розривати зв'язки». Однак активісти вже не залишають без уваги приїзди та виступи найодіозніших пропутінських діячів культури. І тут потрібно подякувати українській діаспорі, що відіграє в цьому велику роль – організуючу, просвітницьку.
При цьому спроби агресивного впливу на країни Заходу вже призвели до того, що російські ЗМІ, їхні представництва, спільноти Росспівробітництва, спонсоровані Москвою «аналітичні центри», носії російської мови, а також російських клавіатур і інтерфейсів все частіше стають об'єктом уваги. Спочатку – аналітиків, потім - спецслужб.
Захід надто довго не бачив системну роботу Кремля з хаосизації світу, ослаблення центристської лінії та посилення радикальних флангів. Але вже зараз помітив і потроху почав вибудовувати систему протидії. Аналітики накопичують дані, систематизують і роблять висновки. У разі виходу за межі професійних етичних законів - обмеження діяльності, заборони. У разі виходу за межі державних законів до роботи з «русским миром» підключаються спецслужби.
Вже зараз західні університети, аналітичні центри буквально стогнуть від браку фахівців з Росії. При цьому їм потрібні не тільки описувачі процесів, що відбуваються, але і концептуальщики, методологи, теоретики. Тому що стара Совєтологія, прикладена до сьогоднішніх мешканців Кремля, надто часто дає збої. А це означає, що необхідна нова Кремленологія зі своїм понятійно-термінологічним апаратом, зі своїми новими, оригінальними напрацюваннями.
Це означає, що на Захід будуть рекрутуватися як дослідники з пострадянського простору, які оволоділи достатньою мірою англійською мовою, так і нові студенти там, які зацікавилися тим, що ж це за новий отруйний грибок виріс на кремлівських ялинах. Тобто для світу російська мова (з неодмінною другою – англійською) за визначенням стає мовою вивчення авторитарного/фашистського кремлівського режиму. Гарний бекграунд, правда?)
При цьому всесвітнє значення російської мови в інших сенсах – культура, мистецтва, передовий досвід – буде неминуче падати.
Який передовий досвід, якщо інноваційні проекти, на кшталт Сколково, «Роснано» або космодром Східний – лише імітація, хороший привід для несосвітенного розпилу бабла. Це не той досвід, який світ захоче запозичити.
Яка культура, яке мистецтво? Якщо найбільш конкурентоспроможна на даний момент галузь мистецтва на світовому ринку – російський театр, сьогодні піддається все більшому і вже неприкритому пресингу. А в і так досить затхлому російському кіно все більше говорять про необхідність робити «патріотичний кінематограф», на кшталт фейкових «28 героїв-панфіловців». У скляній лавці образотворчого мистецтва вже щосили топчеться слон цензури, що стоїть на трьох китах: боротьба з образою почуттів віруючих, з педофілією (з ЛГБТ і в найближчій перспективі – «оголенням» у цілому) і з русофобією, «спотворенням історії». У російській літературі ситуація поки трохи краще, але це тільки тому, що і сама вона на світовій арені представлена дуже мало, а всередині країни великого відгуку не має.
Диктаторський режим Путіна сам робить все, щоб на всесвітньому рівні маргіналізувати російську мову, російську культуру, перетворити їх на тиху заводь. Яка рік за роком буде все більше замулюватися, заростати, ставати класичним болотом, у якому найпомітнішим і гучним явищем залишаться сьогоднішні добре оплачені кулики, які це болото хвалять.
...Хотілося б ще поговорити про російську мову в Україні. Але вже немає часу й місця. Втім, головний висновок щодо російської мови в Україні простий – вивчайте англійську! А якщо самим вже пізно, то навчайте англійської дітей, онуків і правнуків. Якщо, звичайно, хочете їм гарного, цікавого майбутнього.
Олег Кудрін, Рига.
Перше фото: https://znaj.ua
