- По-перше, це моменти, про які ніхто не знав, вони замовчувалися. Мені, коли я вчився у радянській школі, ніхто про Голодомор не розказував. Розказували про колгоспи, про те, з якою радістю до них ішли люди. Це було брехнею. Голодомор тому і вчинили, що український селянин не хотів іти в колгосп, він бачив себе господарем, фермером по-сучасному. В США всього 3 відсотки населення займається сільським господарством, і цього вистачає, щоб прогодувати таку величезну країну. У нас же, коли створили колгоспи, то фактично знищили господаря. При таких землях – 30 відсотках світового чорнозему – дивіться, що відбувається. Щоправда, зараз аграрії відроджуються і відчуваються нові оберти. Але села напівпорожні, молоді немає. Це дуже драматично, це сумно надзвичайно. Подивіться, які гарні села у Німеччині, у Франції, Чехії, Італії, Іспанії. Любо глянути. А в нас це сталося, бо російський цар не ставився серйозно до революціонерів, відправляв їх разом із жінками і книжками у Шушенське, а з ними треба було боротися, як з епідемією – одразу локалізувати і не давати розвиватися. А так воно на фарсі пішло в 1917-у, в 1991 на фарсі все обірвалося, але зараз ми фактично платимо за час, який у нас вкрали. Це довжина майже в ціле ХХ століття. Ось і все.

Я дуже хочу, щоб ми стали потужною сильною державою, щоб до нас люди емігрували, їхали в Україну, як зараз – до Сполучених Штатів чи інших країн. Нам нічого не бракує, просто виросло не одне покоління під іншим кутом, і тому така історія. Але вже наші діти, Богу дякувати, не знають що таке Радянський Союз. Вони тільки чують про нього від дідусів і бабусь. На них і є найбільша надія. Знову ж таки, у нас є безвіз. Це також дуже важливо, бо яка б не була бідна країна, якщо людина хоче заробити гроші, вона заробить. Я маю на увазі, в Україні, що дасть їй можливість подивитись на світ і чогось навчитися та змінитися на краще. Тому така євроінтеграція дуже важлива для України, а кіно в цьому плані – надзвичайне мистецтво, бо ми можемо відразу Україну інтегрувати в цілий світ – навіть одним фільмом.

- Наскільки цікаві наші фільми світові?

- Цікаві. Наші фільми дістають нагороди на фестивалях. Інша річ, якщо ми говоримо про голлівудський продукт. Він суто комерційний. Дуже маленький відсоток картин там виробляється в іншому стандарті. В США навіть європейські фільми дивиться дуже маленький відсоток людей. Але нам треба, насамперед, робити фільми для своїх людей, для українських громадян. Що вони зараз дивляться? Де основний глядач сидить? Перед телевізором. І що там показують?..

- А на яку аудиторію ви орієнтуєтесь? Чи молодь дивиться ваші фільми, сприймає їх?

- Та добре сприймає. Враховуючи, що у нас в Інтернеті процвітає піратство, є легкий доступ до фільмів, то дивляться. Цікавляться.

- Це важка і трагічна тема, ви не цікавилися, як сприймає її молодіжна аудиторія?

- Минулого року мене запросили до Одеси, там є величезний молодіжний табір із класичною назвою «Молода гвардія». Запросили з показом фільму «Нескорений» про Шухевича. Там було понад тисячу дітей у залі. Я попросив, щоб підняли руки ті, хто фільм уже бачив. Підняли дуже мало – близько 5 відсотків. Я запитав: а чого тоді ви прийшли на цей перегляд? Відповіли, що хочуть подивитися ще раз. Діти дивилися із задоволенням, були і оплески, головне, я не бачив байдужих. Фільм був гарно прийнятий, емоційно. Це були дітки переважно 14-15-16 років. Отаким і треба показувати такі фільми.

- Ми зачепили ім`я Шухевича. Як ви ставитеся до перейменування київських вулиць на честь Шухевича, Бандери та інших героїв національно-визвольної боротьби?

- У Києві є вулиця Урицького, яку кілька років тому перейменували на вулицю митрополита Василя Липківського. Так от, якось іду і бачу, що на деяких будинках далі висять таблички із попередньою назвою. Якщо вже на такий крок іти, перейменовувати, то треба підготуватись до цього, виготовити таблички. А не просто проголосити – а давайте ми це зробимо. Я нещодавно бачив на сайті «Патріоти України», що в Запорізькій області пам`ятник Леніну переробили на пам`ятник Орлику. Такий цікавий Орлик, з гумором: тримає плащ жестом, характерним для вождя пролетаріату, це викликає посмішку. Але хай навіть так – все ж краще, ніж розвалити кувалдою. Взагалі-то мені шкода, що в Києві не залишилося пам`ятника Столипіну. Якби його тоді не застрелили, у нас життя б пішло зовсім по-іншому, він почав реформи робити... Я вважаю, що на сьогодні екстремізм не повинен бути інструментом, який має змінювати державу. Цей процес потребує певного часу. Це як виховання дитини. Дитина росте, то ми знаємо, що вона має піти у школу, коли їй виповниться 7 років. Зараз, правда, почали вже у шість віддавати. Я вважаю, що це неправильно, дитина повинна мати свято дитинства. Мене взагалі у вісім років віддали… Так і все інше: воно повинно мати певний час, певний розвиток, на який треба зважати.

- Пане Олесю, в інтерв`ю для нашого агентства ви свого часу покладали великі надії на новий уряд. Чи справдилися вони щодо кіностудії імені Довженка. Чи відбулися довгоочікувані зміни?

- Зараз якраз у процесі робота над документами, які ми спільно виробляли з Міністерством культури, щодо модернізації кіностудії, і тих змін, що обов`язково потрібно тут провести. Зараз це віддано до міністерств економіки, фінансів, Національного банку… Це затяжний бюрократичний процес, нікуди від цього не подінешся. Але в мене відбулась дуже конструктивна розмова із першим віце-прем’єр-міністром Степаном Кубівим, я його знаю і дуже шаную: свого часу як очільник «Кредобанку» він підтримав мій проект зі зйомок «Владики Андрея» (Шептицького – ред.). Інколи окреме міністерство не може пробити певні стандарти і бар`єри, тому я сподіваюсь, що коли рішення приймається на рівні першого віце-прем`єра, розуміння буде більше.

- Наступного міністерського десанту не було на кіностудії?

- Це коли у нас був виїзний уряд? Ні, більше не було.

- Чи це правда, що донедавна кіностудія Довженка була знімальним майданчиком для російських мильних опер? Вони їхали сюди, бо у нас це дешевше і більш кваліфіковані кадри. Як це зараз виглядає?

- За свого директорства я цього не застав. Але те, що вони полюбляли сюди приїжджати і тут знімати, це правда. Насамперед – серіали. Тому що тут дешевше, клімат тепліший. Інколи робилися комбіновані проекти. Начебто дія відбувається чи то в Україні, чи то в Росії. Так би мовити, і нашим, і вашим, без точної прив`язки. Я противник цього. Для мене географія фільму дуже важлива. Якщо це французький фільм, він має зніматися у Франції, італійський – в Італії. Коли немає точної адреси, немає коріння – виходить субпродукт. Це з тої серії, коли кажуть, вибачте за вульгаризм, «піпл схаває». Я знаю, що таких проектів було багато. Але коли стосунки між Україною та Росією змінилися…