Кіборги: наше кіно про нашу історію
Напередодні в кінотеатрі «Гулівер» відбувся прес-показ найочікуванішої української прем'єри, фільму Ахтема Сеїтаблаєва про оборону Донецького аеропорту – «Кіборги». Це вже другий фільм про оборону ДАПу, перший – це була документальна стрічка «Добровольці Божої чоти», презентована три роки тому Леонідом Кантором. Дві ніби абсолютно різні за жанром стрічки. Але разом із тим – дуже споріднені, яким рукоплескав зал – про подвиг, про самопожертву, про батьківщину. Про історію, якій ще будуть присвячені й книжки, і комп'ютерні ігри, і сторінки шкільних підручників.
Не вірте тим, хто каже, що достовірне кіно неможливо зняти по гарячих слідах. Можливо. Дві історії: документальна та художня, розказані різними колективами, ніби підтверджують інтерв'ю, розповіді, репортажі, фотографії про 242 дні оборони Донецького аеропорту.
Про це кіно... Півтори сотні інтерв'ю, взятих сценаристом Наталією Ворожбит з учасниками події, втілилися в кіноісторію, навіть у дві кіноісторії. Бо, окрім повнометражного фільму (7-го грудня – кінопрем'єра, і 5 гривень з кожного квитка будуть іти родинам загиблих), наступного року вийде ще й телевізійна чотирисерійна версія. Текст фільму, який створила Наталія, не був книгою, сценарій – власне, його перший художній жанр, і авторка майстерно довела, що й сам сценарій може пробирати до кісток не менше, аніж найвідоміша проза. Результатом цих інтерв'ю стали чудові образи шістьох військових із позивними «Субота», «Гід», «Серпень», «Мажор», «Старий», доктор «Псих».
Ця кіноісторія створювалася в кількох локаціях: на Крюківщині (Київської область) – на злітно-посадковій смузі запасного аеродрому відтворювався екстер'єр аеродрому, а на Чернігівщині (на Гончарівському полігоні) – сцени танкових боїв. До речі, про танковий бій. Найбільш напруженим моментом фільму було повідомлення командиром, що проти бійців ДАПУ мають застосувати «Буратіно» – важку вогнеметну зброю для фортифікаційних споруд. Командир пропонує піти, хоча наказу залишати аеропорт не було.
- У мене сьогодні баня, – знайшов привід залишитися один.
- А я хоч висплюся нормально, – каже другий.
- А я темноти боюся, – каже третій...
- Та ви не люди, ви – кіборги, – посміхається командир, Серпень.
Одна з найсильніших сцен – як ці солдати готуються до смерті.
«Старий» (літній боєць, який пішов у армію вслід за сином) сидить і вголос міркує:
- Я відклав тисячу доларів, заховав. Подзвонити дружині – сказати де, бо раптом вб'ють? А якщо не вб'ють, то невістка з дружиною ті гроші зовсім потратять.
Доктор молиться. До речі, ікона Богородиці Покрови, повішена на старій стіні, з'являється в кадрі неодноразово. «Мажор» – в бою везунчик, син впливових батьків, музикант, якого мала б чекати світова слава, – усамітнюється, як він каже: поставити останній лайк.
Командир «Серпень» – вчитель історії, націоналіст (натяк на Яроша?) – начитує по телефону віршик доньці.
І тут раптом у вікно терміналу вони бачать танки. На мить встановлюється тиша – і раптом вся ця страшна, занедбана, розбита гранітна кімната, в холодильнику якої зберігається труп сепара («хотіли на когось обміняти, а він нікому не потрібний»), вибухає голосами радості. Вони бачать танки. А ворожі танки – не «Буратіно», танки вони здатні перемогти.
Вони разом починають начитувати реп на слова «Заповіту» Шевченка.
Взагалі, у сенсі музики фільм – дуже органічний. «Щемить»: Славко Вакарчук, прочитавши сценарій, дав дозвіл на використання пісні. Але, здається, слова пісні («За крок до відважної смерті будь таким, яким Бог тебе знав», «І поглянь як навколо світає, і як світ неймовірно блищить, не спіши, най вона зачекає») були написані саме для цього сюжету. Бо, здається, сам фільм кадр за кадром відбувається за крок до відважної смерті. Але музичним лейтмотивом фільму була вічна «Гуцулка Ксеня», це закарпатське танго здається причаровує з першого ж звуку, навіть коли це звуки не дуже музичних чоловічих голосів.
Думаю, що фільм ми дивилися на одному диханні, бо там повно блискучих та смішних діалогів.
- Наталю, ну звідки воно взялося? Назвати страшні розбомблені локації – «студіо», вид на мінне поле – «прекрасним панорамним видом», місце для харчування – рестораном «Три сепари»? – Запитала я на прес-конференції сценаристку.
- Я і записую розмови, і вслухаюся у голоси бійців, – сказала вона.
Як результат вслухань, з'явилися й інші діалоги. Наприклад, між «толерастом» (лібералом «Мажором») та націоналістом («Серпнем»)...
Причому розмова почалася з тривіального – чи був Гоголь великим світовим українським містиком (у цей час «Мажор» влаштовував залізний скрежет над ямою, куди впав сепаратист) чи був він запроданцем, який будував російську культуру. А закінчувалося – тим, хто будує кращу Україну – ліберали чи націоналісти?
Я знала, що в Україні існує цей дискурс, але не думала, що він існує навіть на фронті.
Кирило Недря (військовий консультант), який теж був присутній на прес-конференції, додав: «Зі мною в ДАПі воювали і бізнесмени, і кандидати наук – тому, повірте, у нас було багато філософських розмов»...
Якщо говорити про діалоги, то були і такі... Плакатні, про засадничі речі. Ми маємо розплачуватися за вчорашнє, захищати сьогоднішнє, думати про майбутнє.
- Якщо ти вважаєш нас нафталіном, то чому ви всі зараз вчепилися за вишиванки, за мову – за оце все... Бо мова – це зброя...
- Мова – це музика...
- То ти – поетичний толераст.
- Прийшов час для цієї музики.
І я вже не хочу переказувати кадри про онлайн-переписку ревнивої дружини... Так-так, жінки ревнують чоловіків, навіть коли ті – в ДАПі.
Слід віддати належне: проблемні, гострі моменти тут теж були. Наприклад, коли солдатів відчитують за спротив, бо вони, мовляв, порушували Мінські угоди. Натомість ті кажуть, що вони лише тримали оборону. Це протиріччя не зникає, воно зависає у повітрі.
Сюжет фільму – це лише два тижні. В ці два тижні – дві години, які триває фільм – ми, здається, отримали повний соціальний зріз – хто, як і чому воює на Донбасі. Причому з обох боків. Сцени з полоненими російськими військовими та сепаратистами – не менш красномовні, ніж перебування у терміналі. Це нанизані на війну історії життя, мотиви: чому люди воюють, як воюють і... чи вони, власне, готові померти.
Не всі з цього надзвичайного підрозділу залишилися жити... Просто хепі-енд тут був би неправдою. Кіно, яке, за виразом одного з солдат, кує міфи для України на триста років уперед, повинно закарбувати ціну, яку платив наш народ за свободу.
Але після кожної сильної драми залишається світле почуття. Така драма дарує віру і надію.
Лана Самохвалова, Київ
